УкрРус

Ліна Костенко - чорна скрипка України

Три десятиліття тому я вперше і востаннє спробував познайомитись із Ліною Костенко. Не можу навіть сказати, чого саме я тоді хотів – просто її побачити, поговорити про її поезію, показати їй свої юнацькі спроби... Знайомство нічим не завершилося: я дізнався адресу Ліни Василівни, сміливо зателефонував у двері... Її чоловік повідомив, що Ліни Костенко немає вдома – очевидно, таких охочих було чимало. Я вважав, що був дуже ґречний і спокійний, проте товариш, з яким я був, зауважив, що я жував рукавички.

І все. Більше я ніколи й не наважувався. І не тому, що побоююсь нових знайомств, а тому, що впевнений – поетів, яких читаєш, треба продовжувати читати і перечитувати все життя. Більше, ніж у віршах, вони навряд чи тобі щось скажуть. Знайомство із справжнім поетом – це як знайомство із музичним інструментом ("я – лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу"). Чим допоможе тобі знайомство зі скрипкою Страдіварі? Її не треба тримати в сейфі, на ній треба грати, пише Віталій Портніков для lb.ua.

Ліна Костенко – отака дорогоцінна українська скрипка. Журлива, іронічна, реалістична, романтична, натхненна... Нота змінюється нотою, подиху вже не вистачає, а музика звучить. Ти вже все зрозумів про свій час, про свою країну, про свій народ, ти можеш сказати йому все – тільки тебе не чують, але ти все одно граєш, бо цих людей може врятувати тільки твоя музика... Звісно, бувають і інші поети. З ними неймовірно цікаво спілкуватися, все їхнє життя – зміна облич і способів існування. Ось тільки читати їх нецікаво. Після них залишаються хіба що меморіальні дошки і непрочитані сторінки. Після справжніх поетів залишаються рядки у пам’яті і те відчуття легкості і щастя, яке можуть дати лише справжнє мистецтво, справжнє кохання, справжній біль. Треба просто вміти грати. Коли ти вмієш, ти забуваєш про ордени і відзнаки, про церемонії і мітинги, про портрети і газети. Ти просто граєш, музика звучить.

Той візит до Ліни Костенко не був візитом до поета-орденоносця. Ні, це була спроба познайомитись із опальним поетом, це була надія побачити порядність у житті і мистецтві. Де в радянський час можна було побачити порядність? Де вона ховалася? Звідки в нас було таке загострене її відчуття? Не знаю навіть... Може, це природна реакція на фальш? Збірки українських радянських письменників вкривалися пилом в книгарні "Поезія" на площі Жовтневої революції, а щойно видана збірка Ліни Костенко "Неповторність" відразу стала дефіцитом, її не продавали – її дарували. "Но в этом есть и добрый знак. Ахматова не продается! Не продается Пастернак!" – писав в ті роки Вознесенський. Ліна Костенко також не продавалася. Для української поезії нашої епохи в цьому було щось неймовірне.

Ще одну книжку чомусь не можна було купити тоді в "Поезії" – першу в Україні за довгі роки книжку перекладів з єврейської поезії, яку видав мій добрий друг, український поет і перекладач Абрам Ісакович Кацнельсон замість ювілейного грубезного тому віршів. Чому я тут про це згадав? А тому, що тоді багато спілкувався з Абрамом Кацнельсоном, вважав його чудовою, а проте дуже радянською людиною. Про Ліну Костенко, свою колишню ученицю на знаменитих курсах в Ірпені, Кацнельсон відгукувався із повагою, а також із здивуванням. Звісно, він не може її зрозуміти – гордо думав я. Про те, що старий поет роками переховував заборонений рукопис роману "Маруся Чурай" і фактично врятував його для мене і мільйонів інших шанувальників цього твору, я дізнався тільки після його смерті. Порядність – не бундючна, вона не у виступах, не у словах, вона у діях. Щастя поета – коли слово стає дією. Із віршами Ліни Костенко сталося саме так...

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги