УкрРус

Вершник без голови

Путін різко вивів Росію із глобального мейнстріму. Тепер вона зовсім одна. Проти всього світу. Після більш, аніж, піврічної війни з Україною з анексією її території, жодна країна його не підтримала. Це цивілізаційний андеграунд.

Здавалося, що колишній, субтильно-харизматичний полковник грізного КДБ, в Мілані, на ланчах з Порошенком і західними лідерами, ще його симпатиками, впевнено вернувся на капітанський мостик руління світом. Європа не в стані чинити опір його магнетичній силі. Точніше, гіпнозу, яким він ввів стару Європу в транс якогось окультного сприйняття його особистості. Майже мейсмерізм. Інакше як зрозуміти її відмову надати в Бухаресті Україні ПДЧ в НАТО, повне змирення з анексією частини Грузії і сприйняття війни із нею як ленне право Росії на квазіуправління країнами-територіями колишнього СРСР, що не встигли сховатися під євроатлантичною парасолькою. Тоді Путін довго і нервово кружляв над румунським аеропортом поки німецький канцлер переписувала власноруч текст заяви Альянсу щодо України.

При цьому, він в Мілані неприховано ігнорував, ліниво вечеряючи ніжними омарами в ойкумені свого закадичного друга Берлусконі, очевидне роздратування Меркель, Оланда і К°.

На Саміті АТЕС в Пекін він приїхав у піднесеному настрої, по-"царськи" припізнившись. Ще б пак. Обама для нього – тільки паперовий тигр. Та ще й в лігві свого цивілізаційного ворога №1 – Великого Червоного Дракона. Сі Цзіньпін - майже друг. Росія готова відкрити йому, окрім надвигідних постачань дешевого газу, і всю решту скрині своїх безмежних ресурсів. Бо Дракон завжди буде голодний. Росія в центрі дискусій і партнер Пекіна в питаннях розподілу сфер впливу і ядерної модернізації для посилення вражаючої здатності. Вони безсумнівні співавтори зміни, точніше, підриву функцій МВФ та Всесвітнього Банку і розширення географії Азійського банку інфраструктурних інвестицій. Поки що в неозорій Азії для фінансування відновлення Великого Шовкового Шляху. Це банк глобалістичної експансії.

Путін, заворожуючи, всміхаючись, з любов’ю закутує першу леді Китаю в теплий плед. Його ескапада тільки свідчить про глибоке внутрішнє хвилювання і втрату контролю над собою. Товариш Сі розмовляє мовою символів і китайських головоломок, але Путіна в команду не бере. Хоча разом вони хочуть посунути долар і звільнити місце для юаня. Ідея Путіна йде дальше – спільно створити нову світову валюту. Америка буде тільки мінорітарієм.

Наївні стратеги-оптимісти вже писали музику для танго на трьох. Але Путін тупцював один, якщо не звертати увагу на його гламур із заміжньою жінкою. А от "м’якотілий" Обама та конфуціанець Сі щось шептались і шептались…

У Пекіні США зробили прорив у відносинах з Китаєм. Ціною визнання його наддержавою. Тепер Росія тільки об’єкт його стратегічних інтересів.

Стало зрозуміло, що Піднебесна готова користуватись сусідкою, але не буде її союзником. Жаль. Він був останнім у переліку її друзів проти імперії зла – США. Путін ще не розуміє, що потужна гравітація древньої цивілізації погрожує притиснути рихле тіло російської недоімперії до її могутнього тіла.

Його манія Україною може коштувати Росії місця в групі світових лідерів.

Напередодні зборів G-20 (реально G-19) всі інформаційні комунікації і системи зашифрованого зв’язку одностайно говорили про одне: у Брісбені Путіна чекає серйозна обструкція. А, можливо, й ляпаси по щоці. Гідні дуелі. Він це усвідомлював і мав виправдане право туди не пакувати валізи та добре відіспатись. Діяти симетрично. Як із зворотніми, провальними і знущальними для росіян антизахідними санкціями. Проте, в ньому небезпідставно ще теплилась надія на п’яту Євроколону і Брікс-друзів. Вони, дійсно, були зацікавлені у макроекономічних і глобальних безпекових питаннях через участь НАТО, США і Китаю разом із Японією більше, аніж у вирішенні локальних конфліктів. Типа "українського" чи "африканських". Аби про них нагадати та трошки полякати кабінетне НАТО, він підігнав воєнно-морську ескадру прямо до Австралійських берегів, почав баржувати над Атлантикою стратегічною авіацією, запускати субмарини в територіальні води Швеції.

З усього видно, що у Путіна не було жодного плану для Брістена. Приїхав як представник жорсткої і непохитної сили. Він хотів зруйнувати образ Америки в особі Обами, який ніяк не може знайти золоту середину між "компромісом і твердістю". Російський очільник - його антипод. Світ має, нарешті, зрозуміти, що є нова сила яка вимагає до себе поваги.

Але Владіміра Владіміровича невідступно, як привиди замку Морисвиль, переслідує Україна. G-20 була присвячена їй. Без залишку. Як би й на полях та в кулуарах. Але дискусії щодо рятування Путіна від Путіна так затягувались, що інші основні питання стали другорядними і проводились в швидкоплинних протокольних режимах. Навіть заціловані і заніжені лідерами світу ліниві коали не змінили форми атак на зовні, як і подобає, холоднокровного майстра східних єдиноборств. Він так і не наважився викликати на дуель прем’єра Канади Стівена Харпера за принизливий виклик; "Думаю, я маю потиснути вашу руку, але мушу сказати тільки одне: ви маєте прибратися з України". Це був, одночасно, і майстер-клас для Петра Порошенка.

Путін кланявся всім, розгублено помахуючи, маленькою ручкою, дочасно дискваліфікований, цивілізованим світом. Престижний і вкрай необхідний Росії пул світових гравців як би не звернув уваги на його очевидний демарш. Самотній самурай.

Кільце ізоляції Росії Владіміра Путіна стало більш окреслено реальним. Так, Китай, країни БРІку не виступили проти. Вони байдуже спостерігали за його приниженням. Але той, вперто і наполегливо, здається, не збирається відступати від покорення братського народу в гонитві за міфічним Кільцем Нібелунгів. Воно має дати йому якісь міфічні неймовірні багатства і владу над світом, який нарощує фобії перед цим натиском. Бо боїться згоріти у вогні вселенської світової пожежі. Третьої світової. Вже, очевидно, другої холодної, яка набирає обертів. Саулі Нійністе, президент Фінляндії, яку Росія цілком може обрати як жертву чергової агресії, вже заявив, що ця війна буде "нового типу". Можливо, з масою локальних воєнних конфліктів за гібридною участю Росії.

Вже добре вгодована спіраль страху підживлює її гротесками жахів і готовності Путіна на крайні жертви задля задоволення його погано зрозумілих амбіцій. Він і диктує порядок денний Заходу, який не готовий жертвувати своєю стабільністю заради провінційної напівєвропейської відсталої країни - України. Тому, поки що, виступає арбітром, дистанційно, санкціями, тиснучи на Путіна. При цьому він розуміє, що вони Путіна не зупинять. Він вкрай обережний до персони ВВП, чому свідчить лише "тихий гнів" на нього за знищений Боїнг рейсу МН-17 та неоднозначність дискусій щодо посилення тиску на Росію. Ангеліна Меркель, попри окремі постукування пальцем по столу, зайняла нейтральну позицію. Не приховуючи неврозу щодо можливої тяжкої кризи Європи через Україну. Після обструкції Путіна в Австралії, вона негайно направила до нього свого ключового міністра Штайнмаєра. "Важливо використати будь-яку можливість для діалогу". Це вона. Після тривалої, найдовшої серед інших зустрічей, розмови зі своїм російським другом в кулуарах G-20. При цьому, колишня активістка НДР розставила крапки над "І" міністром економіки Зігмаром Габріелем. Він заявив, що не вірить в більш жорсткі санкції проти Росії, які "допоможуть вирішити кризу в Україні" (саме внутрішню кризу, а не воєнну агресію). І, "наприклад, я думаю, що це абсолютно неправильно реагувати постійним брязканням зброї НАТО на російському кордоні". (?) Можливо, він не бачить російських армад на безпековому театрі НАТО? Як і "Іскандерів" та підводних монстрів - "Акул" із "Воєводами" біля кордонів Західного світу.

Франк-Вальтер Штайнмаєр, аби його шефа не звинуватив Вашингтон в підтримці Москви, після зустрічі з Порошенком і Путіним, надмірно оптимістично заявив, що "питання по розведенню конфліктуючих сторін на Сході України близькі до вирішення". Якою ціною для України і з якими гарантіями, як країни жертви російської агресії, він не уточнював. Зараз це тільки дрібниці.

Це при тому, що зовсім не ворожий Києву і член євросолідарності президент Чехії Мілош Земан, несподівано, можливо, озвучив реальність намірів ЄС: надання будь-якої економічної допомоги Україні в умовах громадянської війни буде "повним безглуздям" і втратою грошей. За що йому багатотисячний мітинг тут же показав "червону картку" - геть з поля.

Після консультацій з Канцлером міністр Штайнмаєр озвучив істинний зміст переговорів із Порошенком-Путіним, - Україна ніколи не буде членом НАТО і ЄС: "Немає сенсу в тому, щоби сьогодні спекулювати на членстві України в ЄС в майбутньому". Мовою дипломатів нам відмовили у воєнній допомозі. Президент Майдану Петро Порошенко негайно захотів "Мінського формату". Вже з "легітимно обраним" урядом маріонеткових терористичних квазіутворень. Нічого особистого. Бізнес є бізнес.

Віктор Орбан, друг Росії, заявив, що не буде оглядатись на ЄС і США в стосунках з РФ. Та він, як і Янукович у свій час, не відчуває кризи своєї прокремлівської політики, яку пов’язують ще й з глибокою внутрішньою корупцією. Не менше десяти тисяч угорців після цього спробували штурмом взяти парламент і уряд. До них приєднались масовими акціями протесту ще в 20 містах угорці. З антиросійськими закликами.

Росія швидко втрачає історичну опору на народи ЄС. Але це прискорює і внутрішню кризу Євроунії.

Отже, Європа не має єдиної, консолідованої рішучості аби зупинити силову експансію Росії проти себе. Поки що. Одночасно її позицію ще рано вважати не тільки проросійською, але й надмірно компромісною. По своїй природі вона все більше і більше об’єктивно буде ставати антиросійською. Як у громадянських суспільств, так і у правлячих еліт. Якщо Путін не зупиниться уступкою української влади власної території і відмовою від повного суверенітету.

Верховна представниця ЄС із закордонних справ і політиці безпеки Федеріка Могеріні постійно наполягає на необхідності термінового виведення Росією "своїх військ, зброї і спорядження, які знаходяться під її контролем на території України… та здійснення тиску на терористів аби вони виконували Мінські угоди". Попри всю нерішучість і обережність євробюрократів, на засіданні Ради ЄС з іноземних справ, вона запропонувала три шляхи для підтримки України: санкції, підтримка реформ, аби зробити Україну успішною, і єдиний, консолідований підхід як просуватись в переговорах з Росією. Можливо тому всі президенти "Вишеградської групи" визнали Росію агресором. На відміну від української влади.

Єврокомісар з політики сусідства і переговорів про розширення Йоханнес Ган повідомив сербам, що умовою їх вступу в ЄС являються санкції проти Росії. Це вже схоже на ультиматум Кремлю.

Путін мусить зрозуміти, що попри високу ступінь свого впливу на Європу, включаючи створених там Росією широких корумпованих груп впливу, йому прийдеться зіштовхнутись із тривалою, жорсткою обструкцією європейців. Тим більше, коли вони нарешті диверсифікують свою енергетичну і торгову залежність від неї. Повернутись на їх високотехнологічні унікальні ринки їй може вже і не вдатись.

Врешті, домінатором тут виступають США, де республіканці розправили крила в Капітолії. Протистояння його з Білим Ранчо Барака Обами не буде. Після завершення Саміту G-20 він персонально попередив Путіна про ізоляцію і нові санкції. Президент, поки що імперії, змушений буде вдатись до більш жорстких кроків, поки це не зробили його політичні конкуренти. Зараз у них для цього є всі необхідні інструменти.

У Владіміра Владіміровіча є три ймовірні шляхи. Перший він ще не пройшов. Це гібридна, повзуча анексія України, десуверенізація і розкіл українського народу на три групи: тих хто "думає російською", тобто росіян, слов’ян-малоросів, які завжди були частиною російської історії і галичан, які є окремою частиною народів Європи. Поки що йому вдається, для реалізації цього проекту, активно співпрацювати з українською владою. І, певною мірою, з Європою. На жаль. План чисто російський: ресурси і безпека по-російськи в обмін на нейтральну, децентралізовану, максимально десуверенізовану Україну. Користуючись однаково фобіями як Києва, так і Брюсселю він випустив маніфест-ультиматум про "стопроцентну гарантію" не вступу України в НАТО і закріплення за нею "довічного" позаблокового статусу. Тобто, ще не територія, але вже не повноцінна держава. При цьому, Путін вимагає створення якогось "єдиного політичного простору" на Сході України. Зрозуміло, гібридної Новоросії.

Очевидно, що цей шлях і план його проходження і є темою заритих домовленостей-переговорів Києва і Москви, які систематично здійснюють президенти, а проводять корекції їх адміністрації. І він йому вдається. Його лобістом в ЄС виступає Німеччина.

Другий шлях Путін готує. Штаб НАТО давно фіксує безпрецедентне накопичення військових угрупувань ЗС Росії в тактичному районі воєнних дій, включаючи Крим. Їх значно більше, аніж "натівців" у свій час на Балканах. Отже, мова йде про неприховану підготовку до "тотальної війни" з Україною. Розпочне її в будь-який час сучасна армія сепаратистів, яку вони за час "перемир’я Петра Порошенка" створили з допомогою ГШ ЗС РФ. Відволікаючи увагу Києва постійними дрібними атаками на "укропів" і відкинувши їх за цей час щонайменше, на 70 км. від першої лінії припинення вогню та вбивши майже дві сотні українських вояків, вони зосередили, як мінімум, три потужних ударних бойових угрупування (біля 45 тисяч) очевидного наступального типу по основних стратегічних напрямках майбутнього удару. Разом із танками та іншим важким, в тому числі ракетно-залповим, озброєнням. Кількість російських офіцерів-інструкторів в "ДНР і ЛНР" зашкалює. Разом із невеликими розвід-диверсійними групами, які діють на значній глибині сукупного воєнного оперативного простору. Готуючи масштабну військову операцію. На контактній дистанції спільного кордону в режимі постійної бойової готовності зосереджено не менше десятка тактичних російських батальйонів спецназу. Із бронею і штурмовими озброєннями.

Це дві стратегії поглинання України, її розчавлення як суб’єкту сучасної історії.

Неперевершена Даля Грібаускайте, президент маленької Литви, двічі, після істерики МЗС Росії, повторила, що "Росія – держава терорист". Вона, на відміну від своєї берлінської колеги, розуміє загрозу цих двох сценаріїв для безпеки Європи і вважає що Путін вийшов далеко за межі політики звичайної сили та діє терористичними методами. Чому не розуміє цього українська влада, обравши для відносин з Москвою виключно сервільну мову?

Хочеться крикнути у холодний простір наступаючої зими: "Боже, пошли нам українську Далю!".

По осі: Мілан-Пекін-Брістен Путін здійснював моніторинг можливостей для рішучих дій по організації шляхом активних бойових дій на Сході сценарію - "громадянська війна". Тоді з’явились би всі підстави ввести значний російський, і не тільки, миротворчий контингент, який би унеможливив будь-які наступальні військові дії у відповідь з боку України.

В принципі, для цього є всі підстави. Путін не тільки виписує нинішній порядок денний для світу, але й здійснює повний контроль над темпом розвитку подій. Тому, він може дуже легко і швидко пробити сухопутну дорогу до Криму і розширити "Донбас" на Харків і Одесу. Супроводжуючи нову анексію України війною в кіберпросторі, він не залишить ніяких шансів на необхідну і швидку внутрішню мобілізацію. Тим більше для політичної влади, яка мирно здала йому Крим, використовує війну в Донбасі скоріше з метою залякати українців, аніж боронити суверенні території. Тому, він чудово розуміє проблему президента Порошенка – неможливість найти рівновагу в умовах постійної невизначеності, асиметричних протиріч його політики і відсутності внутрішнього елітного компромісу. Бо Путін готується до війни, а Петро Порошенко – до принизливого миру. Це родовий конфлікт, де сила завжди має перевагу.

"Тотальна війна", попри іронічність західних експертів, може затягнутись. Якщо Київ дочасно не капітулює. Навіть на десятки років, перетворивши українців на воюючий народ за свою державність. Як народ Ізраїлю. В ній будуть задіяні всі можливі ресурси. Не тільки України і Росії, але й ЄС і США. Тому, вони й застигли у вимушеному шпагаті. Це і дозволяє, поки що, Путіну, який реально не хоче йти "пагубным путем железного занавеса" вимагати "жорсткого нейтралітету України і денатізації Східної політики Заходу". У тому числі і встановленням "контрольованого суверенітету" над Україною. Це більше, аніж "фінляндізація" на яку, здається, готовий погодитись український президент. До цього його, практично, вже давно схилили Кісінджер з Бжезинським та Юбер Ведрін. Очевидно, також, що це залишає мало альтернативи Порошенку перед неминучим драматичним рішенням: "око за око, зуб за зуб". У Києві вже проглядається накопичення енергії третього Майдану.

Якщо Путін, під впливом Меркель не пристане на третій шлях. Міжнародні мирні переговори. Спочатку в Женеві або в Парижі, а потім в Раді Безпеки ООН. Путіну вкрай потрібен міжнародний пакт в якому буде зафіксований особливий статус Росії і її право на власну "унікальну російську цивілізацію". Власне, це щось схоже на новий Вестфальський мир. Світ до нього ще не готовий. Але динамічний процес його перезаснування, перехід до "часу хаосу" - нової багатополярності, вимагає реформи системи глобальної безпеки і нової ролі держав в умовах роз’їдаючої кордони глобалізації.

У ВВП, без сумніву, є Місія. Він її вже й не приховує. Вона заснована на непохитності віри у велич російської нації, зшитої історичними міцними скрепами оригінальної культури, слав’янізму і "правильного православ’я". В нього немає вже ніяких шансів відступити від неї. Навіть попри те, що війна з Україною за декілька місяців вже з’їла понад 3% ВВП Росії, що доганяє суму в 70 мільярдів доларів США. Скільки ще готовий платити один з найбідніших народів світу за амбіції одинокої, деспотичної людини, яка самотніми ночами планує знищення цілої держави. Разом із її народом. З благою, звичайно, ціллю.

Вершник без голови. Ми не знаємо де наступна його зупинка. Він може з’явитись несподівано. Де завгодно. В Харкові, Одесі, Києві, Бухаресті, Фінляндії і Швеції. І ще в багатьох місцях. Виглядає він настільки ж романтично, як і страшно. Єдиний спосіб уникнути страху від важкого стуку кованих копит його коня, зупинити. Він вже не чує і не може чути закликів до миру. Можливо Кінь? Це ще Велика Росія. З дійсно великим російським народом. Та поки що вона, понуривши голову, несе свого вершника, який не бачить дороги. Десь звучить його грізний голос: "Просто мы сильнее всех. Потому, что мы правы".

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги