Блог | Конституційний покер
Президент, досягнувши майже дна свого політичного рейтингу довіри, подає до парламенту чи то зміни до Конституції, чи то її нову редакцію. Як і вся інша політика Петра Олексійовича — це закритий, глибоко протирічний і досить таємничий процес.
Що ж придумала президентська камерна конституційна комісія, граючись за темними завісами державою, і як вона вийшла з реально існуючого дуалізму державного суверенітету, наразі невідомо. Якщо судити з розлогого інтерв’ю Кравчука, то ступінь науково-теоретичного маразму тут досягла критичного значення. Ну, хоча би ідеями закріпити в новелах статус "анексованого Криму" і такий же "окупованого Донбасу". Конституція – це вища математика права.
Ніхто так і не наважився пояснити ідею "децентралізації" України в умовах вже досить тривалої війни і виникнення, завдяки Мінським угодам, двох, до зубів озброєних, квазідержавних сепаратисьтсько-терористичних утворень. Які мають всі шанси нашими руками таки створити якусь Новоросію під видом "децентралізації" Донбасу. Причому, завдяки Резолюції РБ ООН. Вже як суб’єки міжнародного права. Правда, з мінімальним переговірним і зобов’язальними статусами.
До того ж, вдивляючись в політику Гаранта не варто виключати повний розворот і в сторону "президентської централізації". Для останніх президентів Конституція, на жаль, стає тільки політ технологією боротьби за авторитарну владу.
Все це на тлі витіснення України із міжнародної системи гарантій, територіальної недоторканості, політичної самостійності та свободи геополітичного маневру, встановлених "загубленим" після Майдану українською владою Будапештським меморандумом. Підписи лідерів ядерних наддержав у Мінську непомітно поміняли на каракулі Захарченка і Плотницького, разом із групою people without liability (людей без відповідальності) завізованих якимось незрозумілим погодженням Меркель і Олландом. Тою ж самою Ангеліною Меркель, що в Бухаресті 2008-го власною рукою переписала під тиском Путіна, що носився на бриючому навколо Саміту НАТО, заяву про надання Україні ПДЧ НАТО, на спільну заяву про Розширене партнерство. Вже там він попереджав Буша, Меркель, Захід, що Україна ще не держава і там, в основному на Півдні й Сході, проживає 17 мільйонів росіян.
Чи зобов’язані тепер українці вважати саме їх гарантами територіальної цілісності своєї держави, чи вони тільки "байдужі спостерігачі". Бо як розуміти тоді відсутність жодної (?) офіційної заяви з їхнього боку у зв’язку з наступним захопленням Дебальцевого і безперервним порушенням Москвою і бойовиками Мінських угод — 2?
Чинна Конституція закріплює статус української держави як єдину країну з унітарного республіканською формою територіальною існування. Будь-які зміни Основного закону, заховані в гібридні технології підриву цілісності країни (широкої автономії її регіонів, розширеної децентралізації) можуть де-юре закріпити процес десуверенізації країни, що вже розпочався.
Тому, найпершим і найголовнішим, життєво важливим завданням президента має бути відновлення міжнародних саме гарантій Будапештського меморандуму. Тобто, відмовитись від безпосередніх переговорів з терористами та повернутись до прямих переговорів з Москвою. За обов’язковою участю розширеного кола країн-гарантів суверенітету України. До того, що починалось в Женеві.
Звичайно, треба буде знайти в собі мужність і визнати, що Мінські переговори та їхні угоди себе вичерпали, стають небезпечною, непередбачуваною перешкодою для оборони держави і відновлення її територіальної цілісності. Що ж, така доля національних лідерів, якщо вони служать нації. Вони не мають права на помилки, але можуть помилятись. Та ніколи не можуть без наслідків для себе уникати їх і виправляти.
Конституція у умовах демократії — це особливий звід правил і цінностей, які визначають спільні погляди народу і його еліт на державу, владу, права і свободи громадян, систему гарантій, в тому числі й від свавілля влади, де захисту найперше підлягає людина і громадянин.
Українці пізно прийняли першу Конституцію. Тільки у 1996 році. Ми ніколи не були державницькою нацією і не приймаємо й до цього часу державу як найвищий національний інтерес. Проблема полягала ще й в тому, що сама держава була заснована на гнилому компромісі між слабкими націонал-патріотами, радянськими дисидентами, і домінуючими комуністами-компрадорами, що тримали контроль над ситуацією. Попри провал ГКЧП. Багато з них швидко вдяглися у вишиванки й очолили країну, залишаючись і до цього часу переконаними ленінцями і користуючись виключно демократичними макіяжами на публіці.
Попри встановлення основним законом демократичної парламентсько-президентської форми правління, він став важким компромісом між парламентом, де не було, й до цього часу немає, реальних професійних проукраїнських політичних партій, і сильним Леонідом Кучмою. Де-факто, таким чином, була створена своєрідна неорадянська модель управління із потужним центральним лідером-президентом. Ні одне рішення в країні без президента Кучми не приймалось. Патерналістська держава з неопатріомональною моделлю влади: президент-клієнт-електорат.
Варто пояснити. Особливо для вчених-неофітів, які сміливо маніпулюють формами правління в державі, обслуговуючи своїх замовників. Президентсько-парламентської моделі не існує. Попри Вікіпедію. Ось так. Не лякайтесь. Вона абсурдна по своїй природі. Президент не може домінувати над урядом, який, по суті, призначається виборцями. Бо це буде узурпація виконавчої влади.
Є президентська — США. Парламентсько-президентська — Франція, Росія, Польща, Україна. Парламентська — Велика Британія, Німеччина, Італія, Молдова.
Тепер найважливіше! У США — президент Обама є головою виконавчої влади, Уряду. Він носій влади в системі її класичного трикутника. В парламентських країнах президент не є окремою гілкою влади. Він входить важливою частиною в систему так званих політичних балансів. Тобто, сам стає системою стримувань і противаг. Призначає його парламент або спеціальна комісія виборців, або й населення (Австрія, Туреччина). Він "слабкий". Але, як правило, якщо його надто сильно роздратують, він може розпустити Уряд, або й парламент, що автоматично створює владну кризу. Він видає Закони, декрети, проводить амністію і формально призначає главу уряду. Або й сам уряд. Тоді президент, як і королева Єлизавета ІІ, стають основними діючими особами держави. В цих двох формах правління класичний поділ влад на законодавчу, виконавчу і судову створює майже ідеальні умови для їх інституційної незалежності. Складніше із парламентсько-президентською формою (змішана республіка). У природно-історичних традиціях, Єврокраїн, місце сильного президента визначається як центрального партійно-політичного лідера. Він — гарант державності, конституціоналізму та загальних прав і свобод. У нього найважливіша й тактична роль — він головний антикризовий менеджер. Відповідає за оборону і безпеку, а у випадку часу "Ч" — стає верховним головнокомандувачем. Його амбіції на владу гасяться сталими демократичними традиціями. Вони як скелі — непорушні правила. Одне з них — суд завжди настільки незалежний, що винесе вердикт будь-якому сильному президенту, що порушив закон. Аби не мати конфлікту з виконавчою і законодавчою владою, після його всенародного обрання в короткий термін обирається парламент, який коаліцією більшості призначає уряд. Маючи стартову високу довіру, президент, завдяки перемозі його партії, опиняється, таким чином, на вершині владної піраміди. Якщо його партія програє, він, або мириться зі своїми політичними опонентами і стає на якийсь час "кульгавою качкою", або жорстким охоронцем всіх можливих прав і свобод, засинаючи з одним і просинаючись з іншим конфліктом, або йде у відставку.
У РФ встановлена конституційна модель політичної диктатури під маскою парламентсько-президентської форми правління. Президент — все. І навіть більше. Путін, як і Аятолла Хомейні (Рухолла — "Божий дух"), ще й духовний лідер Росії. Це, скоріше, псевдо конституційна монархія, де тимчасово обраний стає власником держави та її ідейним месією. Аналогії з третім Рейхом не такі вже й безвідповідальні. У Путіна немає політичної опозиції. Є призначена. Ідентична модель і в Білорусі.
Країни Середньої Азії, що виникли після розвалу Союзу, під видом цієї універсальної форми правління створили класичні султанати. З пожиттєвою династійною владою. Цей алгоритм може змінити тільки палацові перевороти.
Тепер спробуємо уявити, в якому геополітичному казані "вариться" Україна. От і помилились. Зовсім не Єврозахідному. Ми імпортуємо звідти тільки те, що може спожити наш, ще радянський розум. Завозимо демократію з машинами, холодильниками, одежею, їжею, фільмами і журналістськими розслідуваннями. А вона — це усталений спосіб життя. Знову ж таки, де не стільки Конституція і закони, а звичаєві вимоги і правила, що історично склалися, відіграють ключову роль у стосунках між владою і суспільством. Саме тут закопаний філософський камінь стабільності й прогресу. Коли міністр подає у відставку, звинувачений за надмірно дорогий годинник на руці, або велика група владних політиків йде з посад тільки за підозру в причетності до корупції, то цього немає в жодному писаному акті. Це моральний імператив, який зовсім не вимагає дискусії про презумпцію невинуватості.
У 2004 році ми намагались записати справедливу формулу демократичної влади в Основний закон. Це французька модель. Президент — як національний лідер, арбітр в суспільному і міжвладному конфлікті. Проходить до влади внаслідок демократичних, прозорих і чесних виборчих процедур. Як сильний, найсильніший політичний і партійний лідер. Конституція так написана, що за владу мають, рано чи пізно боротись обов’язково не партії одноденки і філіали олігархічних холдингів, а професійні ідеологічні організації з державницькими програмами й цінностями. Її прийняття, до того ж, було вінцем не тільки національного компромісу між політичними Заходом і Сходом, але й суспільним договором між воюючими елітами тоді розколотої України і суспільством.
Янукович вийшов з цього договору, узурпувавши владу. І, разом із Конституційним, судом вчинив, по суті, державний переворот, змінивши незаконно конституційний лад в державі. Попри все, що звинувачення нікому з цього факту не висунуті.
Існуючі умови не мають жодних ознак знайти навіть мінімальний компроміс щодо основного конфлікту в Україні: війни. Вона призвела до процесу початку розпаду держави українців. Неможливо існуючою стратегією влади змінити і стан соціально-економічного занепаду, що погрожує важким дефолтом для країни, що рухається зі швидкістю кур’єрського потягу.
Але проблема, до того ж, значно складніша і гостріша. Попри те, що зміни до Конституції приймають депутати парламенту, вона має бути якось погоджена з виборцями всієї країни. Головним чином, це робиться через народних депутатів, які представляють всіх виборців. Виборці Криму і значної частини Донбасу не мають своїх представників у ВР.
Обласні, районні, міські, селищні і сільські Ради мають право попередньо розглянути зміни до Конституції та схвалити їх або висловити заперечення. Якщо ми ще думаємо про демократію. Плюралістичну.
Нарешті, самі виборці, особливо їх моральні й професійні авторитети, мають право знати, які "алярмові" зміни під час справжньої та непередбачуваної війни, вносяться в Конституцію главою держави.
Ще складніша проблема полягає в тому, що в президента рейтинг знаходиться в неприпустимо далекій периферії суспільної довіри. За дослідженнями КІМО це всього 13%. Навіть, якщо й повірити в реальність цієї фатальної цифри, то чи дає вона йому легітимне право змінювати Конституцію? Згадайте про непохитні правила неписаної демократії. Найскоріше — ні.
У наслідку, це викличе ще один тривалий конфлікт і дає всі підстави прогнозувати, що такі зміни будуть негайно скасовані після закінчення терміну мандату діючого президента. І очікувана знову втрата правонаступництва влади, обтяжливий процес пошуку винних і відступ в сіру зону периферії тепер вже третього світу.
Не варто думати, що нова Конституція від Петра Олексійовича зовсім не впливає на війну. Навіть більше. Вона може виявитись її частиною.
Ще на початку 2014 року Лавров сформулював головну вимогу для Києва — "Необходима открытая, транспарентная, инклюзивная — как было записано еще в апреле 2014 года в Женевском заявлении, конституционная реформа с участием всех регионов и политических сил". Основною вимогою є "якась" федералізація України: "Мы совершенно не навязываем Украине какой-то конкретный термин — будет ли это называться федерацией, децентрализацией, в английском языке есть еще масса синонимов. Нам все равно".
І ще багато конкретних пропозицій по новій Конституції України. При цьому, в інтерв’ю телеканалу "Франс 24" у той же час, той же Лавров підтримав нашого лідера: "Петр Порошенко лучший шанс, который в настоящее время есть в Украины". Складається враження, в останній час, що більш палких прихильників, аніж Путін і кремлівські яструби територіальної цілісності, незалежності України, й більше немає. Не випадково лідери терористів заявили, що бачать себе тільки в єдиній Україні. Це при тому, що "ліцензований божевільний" Жириновський заявив про готовність очолити "Новоросію".
Президент після всього негайно розпочав конституційний процес. На цьому, чи наступному, тижні він формалізується у ВР голосуванням якоїсь "нової редакції" Конституції. Законопроект одразу направлять на висновок КС, який "ходить під слідчим". Після "вбивства" Конституції 2004 року у КС немає жодних шансів на довіру і права взагалі на будь-яке рішення. Не варто також сумніватись в лояльності його президенту. Восени — голосування 300 постмайданних "ідеально патріотичних державників" — законодавців. І — мишоловка закриється.
Який сценарій? Яка стратегія подолання кризи державності українців? Її не знає ніхто. Чи її немає? Можна назвати стратегією Переяславську угоду Богдана? Сумнівно. Це була велика зрада українських інтересів. Навіть якщо читати тільки сталінську історію.
Чи стане "нова Конституція" новою стратегією виходу з війни на Сході і втрати Криму? Найшвидше — ні. Конституція — це сугубо внутрішній акт, угода суспільства з елітами про державу, владу і свободу. Тому, вона може стати головним документом про перезаснування держави. В яких межах і на яких засадах? Очевидно одне, вона не магічний папір ще й з невидимими чорнилами, і не спроможна своїми текстами, навіть ідеально досконалими, відновити територіальну цілісність України. Але використовуючи гібридні терміни, синонімів яких "до чорта" в англійській мові, закріпити в Україні статус такої собі політичної федерації, яка в реальності буде мати тенденції до конфедерації, цілком можливо. При твердому місці Криму як провінційного федерального округу Росії. Саме так сьогодні Путін розуміє нову територіальну цілісність України. Зрозуміло, із підшитим в її тіло смертельним вірусом "ДНР-ЛНР", які ми ще й під мантри політиків признаємо Новоросією.
Заради врятування держави, державності, незалежності, національної суверенності відповідальної еліти, які виявилися затиснутими в кут неподоланими кризами і конфліктами, вдаються до демократичного перезавантаження влади. Наступники, більш рішучі й дієздатні, не пов’язані обтяжливими зобов’язаннями, мають можливість відмовитись від неприйнятних обтяжень. Тоді перезаснування держави, шляхом прийняття всенародним референдумом Конституції, після роботи установчого органу суверена — конституційних зборів, відбувається одразу з відновленням територіальної цілісності країни і підписанням міжнародного договору про її територіальну і політичну незалежність з, нарешті, чіткими і справедливими гарантіями.
Конституція 2004 року була прийнята завдяки її активній підтримці народного депутата Петра Порошенка, який переконав "Нашу Україну" і Віктора Ющенка підтримати нову модель конституційного, демократичного плюралізму. Його енергія тоді зламала містечковий опір "любих друзів".
Юлія Тимошенко разом зі своєю "Батьківщиною", 8 січня, 2004 року принципово не голосувала за нову Конституцію. Разом із вічно подвійним Ющенком. Вона все ще наївно хотіла повноважень Кучми, бо всі медіуми бачили у темряві майбутнього тільки жінку-президента. Чи буде вона зараз підтримувати сумнівні та вкрай ризиковані зміни до основного Закону та ще й на вимогу її візаві Путіна?
Попри те, президент може отримати нову коаліцію. "Конституційну". Бо якщо це задум Владіміра Владіміровича і його впливових "українських колег", то Опоблок і всі московські сателіти дружньо натиснуть зелену кнопку на панелі вбогого робочого місця народного депутата.
Політичний покер. На кону три долі: Росії, Євроунії та України. Путін все ж зламав світовий порядок, перетворив усталені міжнародні правила і конвенційні принципи в банальність, перевівши всіх за ломберний столик і примусивши їх грати за його правилами. У новий російський покер. З танками, "Смершами", "Градами", "Буратіно", "Гвоздиками. У прикупі — "Іскандери", ядерні бомбардувальники на чолі зі злими дітьми "холодної війни".
