УкрРус

Український аспект кельнських зґвалтувань

Всім відомо, що сталося у новорічну ніч у Кельні: біля 90 жінок зазнали нападу з боку молодиків "арабського чи північно-африканського походження". Щонайменше двох з них було зґвалтовано. Згодом з’ясувалося, що інцидент мав місце не лише у Кельні: жінок атакували у Гамбурзі, Штутгарті та Дюссельдорфі, а також за межами Німеччини – в Австрії, Швейцарії, Фінляндії.

Перша рефлексія європейців була гнівом на місцеві уряди за їх поблажливе ставлення до біженців. Однак мета мого матеріалу далека від оцінювання міграційної політики Меркель або міркувань на тему, чи погубить Європу толерантність. В цій ситуації мене як правника більше зацікавила реакція українських читачів, які заходилися порівнювати нашу та "їхню" статистику зґвалтувань й дійшли оптимістичного висновку: у "європах" ґвалтують частіше.

Якщо вірити офіційним зведенням, то таки так. Але реальне життя і цифри з міліцейських (або поліцейських) протоколів – це різні речі. Згідно із даними державної судової адміністрації, у 2013 році за статтею 152-гою ККУ ("зґвалтування") судами України були розглянуті 504 кримінальні справи, з них вирок винесено у 417 випадках. У 2014 році порушено 495 справ, до суду доведено 370. За 2015 рік даних поки що нема, але вдумаймося у статистику 2013 року: на всю Україну (найбільшу державу у Європі!) припало лише 504 зґвалтування. Це ще з урахуванням даних з Криму та Донецької і Луганської областей.

Це – судова статистика, а є й інша – міліцейська. Відповідно до звітності МВС, щороку в Україні скоюють 600–700 зґвалтувань, тобто 1,4 випадки на 100 тисяч населення – це справжнісінький мізер. На тлі такої – майже тотальної поваги – до сексуальної свободи людини, яку демонструє Україна, Європа дійсно виглядає пеклом. Адже благополучна та економічно розвинена Швеція займає друге місце в світі (відразу після ПАР) за кількістю зґвалтувань – там їх 53,2 особи на 100 тисяч. За Швецією йдуть Данія та Фінляндія, де цей вид злочину також є дуже поширеним. Отож, виходить, що Україна – найбільш благополучна та безпечна країна?

Якби ж то. По-перше, для того, щоб оцінити справжність статистики, яка описує кількість зґвалтувань, її зазвичай порівнюють зі статистикою вбивств. Остання має бути вищою, інколи навіть в рази. Навпаки не буває ніколи. Точніше, буває виключно на пострадянському просторі, де дані про зґвалтування викривлені та неповні.

Щороку, згідно з офіційними даними, в Україні скоюють у середньому 2,5 тисячубивств та замахів на вбивство. Тобто у 4-5 разів більше, ніж зґвалтувань. За законами кримінології, такого не може бути. Бо хоча зґвалтування – найбільш ниций злочин, і ґвалтівників не толерують навіть у кримінальному середовищі, перед вбивством злочинець долає більше моральних запобіжників, аніж у випадку зґвалтування.

Порівняємо деякі цифри: у США припадає 6 вбивств на 100 тисяч населення і значно більше – 92 – випадки зґвалтувань. У Великій Британії індекси вбивств та зґвалтувань співвідносяться як 1,4 та 14; у Франції – 1,7 та 14. Зате в Росії, приміром, все з точністю до навпаки: 19,2 вбивства та 6 зґвалтувань на 100 тисяч населення. Якщо повернутися до України і відштовхнутися від кількості вбивств, то статистика зґвалтувань має бути вищою щонайменше в 10 разів. Тобто не 600-700 випадків на рік, як підрахувало МВС, а мінімум 6-7 тисяч.

Куди ж дівається решта цифр? З цим дуже просто. По-перше, українське суспільство, залишаючись вкрай консервативним та патріархальним, змушує жертву зґвалтування почуватися винною в тому, що сталося. Звідси – замовчування злочину. З цієї ж причини (консерватизму та упередженості) в українській традиції під жертвами зґвалтувань розуміють виключно жінок. Тоді як в Європі враховують жертв обох статей, адже кожен десятий злочин скоєно відносно чоловіків. (У тій таки Швеції нещодавно було відкрито перший у Європі реабілітаційний центр для чоловіків, що постраждали від зґвалтування).

По-друге, причина приховування українками (та українцями) скоєного щодо них зґвалтування полягає у вкрай низькій довірі до правоохоронних органів. А також і до органів судових. Простіше кажучи, далеко не кожна жертва піде на свідоме копирсання у її білизні (а в українському соціумі це відбувається саме так), не будучи навіть упевненою у результативності своїх дій. До того ж, в Україні у приховуванні злочину зацікавлені не тільки жертви, а й слідчі, яким зовсім не хочеться псувати картину розкритих злочинів стовідсотковим "глухарем".

За неофіційною статистикою, лише 10-15% зґвалтованих жінок заявляють про напад на них у правоохоронні органи. Відтак лише 30% поданих заяв увінчуються відкритими кримінальними провадження, з яких до суду потрапляє геть незначний відсоток. При цьому звернення по статті 154-тій ККУ взагалі не входять до офіційних зведень. А стаття 154-та – це не зґвалтування, а "примушення до вступу у статевий зв'язок", під чим слід розуміти тиск, шантаж, використовування залежного становища жертви тощо. Такі випадки, як я вже зазначив, не обліковуються взагалі.

І це ще одна вагома відмінність між Україною та Європою. Ми по-різному трактуємо диспозицію кримінальних статей, які описують "сексуальні злочини" та "сексуальні домагання". У 1994-му на екрани вийшов фільм Барі Левінсона "Disclosure" (в нашому прокаті "Розвінчання") з Майклом Дугласом та Демі Мур у головних ролях. Я згадую цю стрічку для того, щоб підкреслити, як серйозно та глибоко підходять до харасменту у західному світі. Цілі адвокатські когорти працюють тільки у цьому напрямі, роками відточуючи свою майстерність. Те, що в українській традиції сприймається як флірт, як загравання (хай навіть подекуди нав’язливе), в Америці є приводом для мільйонного позову.

І справа не обмежується тільки харасментом (тобто чіпляннями на робочому місці). На Заході зґвалтуванням вважається і насильницький статевий акт, здійснений одним з членів подружжя (це вже не кажучи про колишніх партнерів, екс-чоловіків чи жінок). Мені за всю мою багатолітню практику не відомо жодного вироку, винесеного, приміром, чоловікові, жінка якого (не будучи із ним розлученою) заявила б про скоєне щодо неї зґвалтування.

Я далекий від того, аби ідеалізувати судово-правову систему, виплекану на Заході. Проте у тому ж таки Кельні поліція діяла оперативно та професійно – по гарячих слідах було затримано пара десятків підозрюваних. Якщо їхня провина буде доведена, мігрантів-правопорушників негайно депортують. Всі, хто в ситуації кельнського інциденту повівся нерозважливо, вже зараз пожинають плоди власної глупоти. Дісталося, наприклад, меру міста Генрієті Рекер, яка необдумано порадила жінкам Кельну "триматися якнайдалі" від незнайомих чоловіків. Гадаю, що така заява вартуватиме їй мерського крісла.

У той же час міністр внутрішніх справ Німеччини Томас де Мезьєр гостро розкритикував своїх підлеглих, зазначивши, що поліція мала б діяти на випередження, вдаватися до превентивних заходів, особливо в новорічну ніч і за умови, коли в місті перебувала така кількість мігрантів. Одним словом, процес відновлення справедливості запущено й, будемо сподіватися, він дійде свого логічного фіналу.

Так що не про скривджених німкень слід дбати тим, хто нині смакує статистику зґвалтувань, яка свідчить на нашу користь. Доморощеним аналітикам слід згадати, скільки брехні та замовчувань містять наші офіційні акти, скільки ще слід реформувати судово-правоохоронну систему та впроваджувати у нашому суспільстві нову ментальність, аби наші громадяни почувалися захищеними. А втішатися тим, що "в сусіда корова здохла" – останнє, що можна зробити в даній ситуації.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги