Блог | Анкара: криве дзеркало українського майбутнього
Для світу теракти у Туреччині поступово стають звичним явищем. Імовірно так само, як і війна на Сході України. Зони перманентної нестабільності, про які не завжди навіть згадуватимуть у ЗМІ.
Світ може висунути "стопіццот" вимог припинити екстремістську діяльність та висловити стільки ж співчуттів. Та на практиці ті, хто реально фінансує тероризм, не лише залишаються поза процесом, але й включаючись у мирні переговори, виступають посередниками у врегулюванні конфліктів.
До речі, теракти у Туреччині – це відповідь прихильникам мілітаризму в Україні. Туреччина має другі за чисельністю сухопутні війська серед членів НАТО, вона має можливість і збиває військові літаки, які "випадково заблукали" у її повітряному просторі. Але, велика армія не уберігає населення від внутрішнього ворога. Особливо, коли купа курдських "схронів" постійно поповнюються новим озброєнням як друзями по блоку, так і ворогами, які давали 40% туристичного потоку в країну.
Туреччина - це і відповідь тим, хто покладає надії на сильну руку. Типу якийсь "–нко чи –чук прийде – порядок наведе". Партія Президента Туреччини – Партія справедливості і розвитку – одноосібно формує більшість у парламенті. За останні 14 років вона не мала більшості лише 5 місяців. Але, перевибори не забарились, й більшість знову в Ердогана. Але, кількість терактів від цього не зменшується, як й не допомагає міжнаціональному спокою посилення державного контролю над ЗМІ. Якщо частина населення, нехай й під впливом "іноземних агентів", не має можливості відстоювати свої інтереси у системі, вони їх представлятимуть поза системою, - у тому числі й через теракти.
Теракти у Туреччині – це й відповідь євро- та євроатлантичним супероптимістам в Україні. Ми можемо стати членами НАТО, але знайдеться глава МЗС країни з армією менше тисячі осіб і заявить, що Північно-Атлантичний союз може не підтримати свого члена у разі військового конфлікту з Росією. Хоча, після "виконання" Будапештського меморандуму, це стало зрозумілим і Україні. Американці та британці, які надали нам гарантії, воюють за територіальну цілісність нашої держави лише у російських новинах.
Далі – Туреччина асоційований член ЄС з 1963 року. З 1987 вона подала заявку на вступ до Євросоюзу. У результаті – навіть поствоєнна Боснія і Герцеговина має більше шансів стати членом ЄС, ніж країна з 30-ти річним досвідом відстоювання єврочерги. Так що ходити по міжцивілізаційній пустелі нам ще довго. Особливо, якщо цьому активно сприятимуть і ті хто проти розширення ЄС, і ті, хто за відновлення Імперії.
Надто песимістично? Висновок у тому, що навіть супербоєздатна армія та членство у всіх міжнародних структурах дозволить уникати прямого втручення, але не захистить нас від "гібридної війни". Жоден авторитаризм не спроможний утримати громадську думку та затоптати чиїсь потреби, особливо, якщо народ уже визрів ментально до того, щоб стукати у європейські двері. І мабуть найголовніше – конфлікт реальний триватиме доти, доки у голові кожного буде сидіти "образ ворога", - особливо якщо цей образ розповсюджуватиметься на своїх же громадян, таких же патріотів, але з іншими політичними поглядами.
