УкрРус

Що нам робити?

Від деякого часу в місті Києві ведеться дискусія, який пам’ятник поставити на початку проспекту Шевченка, де за часів нацистської окупації відбувалися страти, а згодом упродовж довгих років стояв пам’ятник Володимиру Леніну.

Існують різні думки. Напевно, кожна пропозиція має підставу і пояснення. Не беручись їх усіх аналізувати, щиро скажу, що проект, який мені найбільше до вподоби, - це поставити пам’ятник апостолові Андрію. Пам’ять про нього пов’язує нашу столицю, а з нею територію нашої Батьківщини з первоначалами християнства, пише Любомир Гузар для "Української правди".

Той, хто прийматиме остаточне рішення щодо пам’ятника, повинен обдумати ті всі проекти і вибирати те, що найбільш властиве нашій землі та нашому народові. Історія християнства в Київській Русі, а відтак в Україні водночас дуже світла і трагічна. Світла тим, що від самих початків апостольської проповіді християнство існує та живе на нашій землі та серед нашого народу. Ця присутність Христової науки славно проявилася вже тисячу років тому, коли християнство стало офіційною релігією нашої держави.

Трагічна сторінка історії християнства в Україні полягає в тому, що в ІІ тисячолітті ми, київські християни, поділили Христову Церкву проти волі її Божественного Засновника на багато частин. Треба дякувати милосердному Господеві, що той поділ сьогодні турбує і тривожить наше суспільство.

Для мене доказом цього є те, що дуже часто журналісти, представники різних груп суспільства чи навіть поодинокі приватні особи ставлять запитання: чи взагалі можливо, щоб ми повернулися до первісної єдності? Моя відповідь − це завжди гучне "так".

У 2004 році з допомогою віруючих і мудрих людей я підготував та опублікував статтю на тему повернення єдності. Вона вийшла під назвою "Один Божий народ у краї на київських горах". Та оскільки вищезгадане питання порушується знову і знову, щось потрібно сказати на цю тему, щоб заохотити щиро зацікавлених людей не тільки роздумувати над поділом, а й щось робити, аби знову серед християн засяяла єдність.

Шановні читачі, дозвольте відразу ствердити, що нам треба собі усвідомити, що єдність, яку проповідував Ісус Христос, є даром від Господа, а не результатом людських зусиль чи домовленостей. Однак ми мусимо бути готові цей Божий дар прийняти. Не сміємо забувати, що сам Господь, а згодом Його апостоли проповідували, що, власне, по тій єдності віри і любові пізнаються правдиві учні Христові.

Тож що нам робити?

Як уже було сказано, багато (хоча не достатньо!) людей цікавиться поверненням до єдності. Думаю, що було б набагато краще, якби ми могли ствердити, що всі або майже всі, які вважають себе віруючими та практикуючими християнами, були б перейняті мрією про повернення до первісної єдності.

Хтось може закинути мені, що вживаю поняття "мрія", яке стосується тільки людського розуму. Тому хочу доповнити вищезгадану пропозицію, кажучи, що ми всі, віруючі християни, повинні не тільки думати про єдність, а й жити Христовою наукою.

Не знаю, скільки з вас уявляють собі, як виглядає колесо до звичайного воза. Колесо сидить на осі, яка є в центрі. Саме колесо – це великий обруч, з’єднаний із центром шприхами. Що ближче шприха до осі, то ближче вона також одна до одної.

А тепер розглянемо символ цього образу. Центр колеса – це Господь, а ми розміщені на обручі. Але хочемо бути ближче до центру і рухаємося по шприхах. Чим ближче ми до центру, то ближче одне до одного. А остаточно ми всі з’єднані в центрі – у Господі. І навпаки, що далі ми одне від одного, то далі від Господа.

Бути близько одне до одного – значить поважати ближнього, а поважати ближнього – значить не думати, не говорити, не діяти проти нього, хоч би якою великою була спокуса це робити. Для декого прихильно ставитися до іншого може видаватися чимось понад наші сили, неможливим.

Але досвід усіх примирень, які будь-коли відбувалися в історії, навіть в наші часи, доводить протилежне, а саме, що це можливо. Треба тільки цього з обох сторін щиро хотіти.

В останні місяці перед ворожою агресією наш народ захищають відважні воїни, а їх підтримують волонтери. Ці воїни та волонтери походять із різних конфесійних громад. Їх всіх єднає воєдино ніщо інше, як найважливіша заповідь – любов до Бога та до ближнього.

У дуже сконцентрованій формі відчув я це відвідуючи військовий госпіталь.

Ще одна думка. Якщо щиро прагнемо стати на шлях до єдності, то треба старатися, незалежно від того, до якої конфесії належимо, думати однаково – по-християнськи.

Згадаймо слова святого Павла: "А втім, брати, радійте, прагніть до досконалості, підбадьорюйтеся, будьте однієї думки, живіть мирно, і Бог любови та миру буде з вами" (І Кор. 13, 11 ).

Це дуже допоможе нам, якщо в наших думках, словах і ділах створимо одну справді християнську атмосферу. Для ілюстрації хочу навести, здавалося б, банальний приклад. Кожний християнин повинен перед та після їди подумати про Бога, помолитися або щонайменше зробити знак хреста.

Ми поділені на різні конфесії. Але, водночас, всі віримо у Пресвяту Трійцю і визнаємо Ісуса Христа як воплоченого Сина Божого. Усі ми читаємо ту саму Біблію, в якій знаходимо Боже об’явлення, а особливо чотири книги Євангелія Господа нашого Ісуса Христа, в яких усе сказане, що нам потрібно знати та робити, щоб бути справжніми учнями Господа.

Інші книги Нового Завіту доповнюють і пояснюють, що навчав Ісус Христос. Ми були б дуже близькі до реальної єдності, якби всі, що вважаємо себе Христовими учнями, тобто християнами, прагнули пізнати та здійснити в щоденному житті науку нашого Божественного Вчителя та Спасителя.

+ ЛЮБОМИР

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги