Блог | Незважаючи на свої нещастя - він дарував людям щастя
"Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз в сто років, та й то на Великдень. Не псуй!" - лаявся режисер Пир'єв на великого українського актора Яковченка на зйомках фільму "Наш спільний товариш", коли той намагався сам собі накласти грим.
...Яковченко. Мов живий Микола Яковченко у сквері біля театру імені Франка. І собака. Вірна такса. Теж ніби жива. Таке враження, що от-от зірветься і побіжить, гуркотячи бронзовими лапками по асфальту, розганяючи птахів... Ні, не побіжить. Вона хазяїну вірна. Сидить Микола Федорович у вічному роздумі, посміхається, дивиться на людей, з бронзової сандалі виглядає великий палець. Холодно буває іноді. Але Федорович не жаліється, йому по життю і важче бувало, сидить і думає. І такса біля нього. Собаки взагалі краще за людей.
От, наприклад, давня мудрість: підбереш бездомного песика, вигодуєш, виплекаєш - так він до тебе завжди з ласкою буде. А от люди...
Микола Яковченко цю істину добре знав змалечку. Народився в 1900 році в Прилуках на Чернігівщині, де я в 1974 потрапив у дитбудинок - якраз у цей рік Миколи Федоровича і не стало... Помирав метр під час операції з видалення апендициту. Його останні слова, котрі почули співробітники: "Клоун йде на манеж".
Прилуцький самородок. Ролі у легендарних фільмах "За двома зайцями", "Королева бензоколонки", "У ніч перед Різдвом" і багатьох інших.
А театр?! Його особисто запрошували у свої трупи Лесь Курбас і Гнат Юра. Роль Довгоносика у виставі "У степах України" перший виконавець Валентин Дуклер погодився передати тільки Яковченку.
Його життя було цікавішим за усі вистави і фільми. Більшою мірою - трагічним.
З давнього козацького роду. Патріархальна сім'я, де його бажання бути актором не розділяли і відправили у податкове училище. Але Микола вірив у свою мрію - і вона перемогла.
У Прилуцькій дореволюційній гімназії досконало вивчив грецьку мову. Це оцінила майже через 50 років світова зірка Аспасія Папатанасіу, коли у 1967 приїхала на гастролі до Києва.
Перша світова війна. Досі не відомо, за кого він тоді воював: за червоних чи за білих? За документами — всю війну перебував при червоноармійському санітарному поїзді. Проте, за спогадами його внука, з часом захоплювався, розповідаючи про кінноту генерала Шкуро; якось дістав добре приховані два Георгіївські хрести. Очевидно, документи були підробні, а правду Яковченко мусив приховувати все життя, аби не бути репресованим разом із своєю родиною.
Він любив український театр до бестями. Саможертовний трудоголік. Двічі за життя його відправляли у відпустку ...примусово (!).
Друга світова. У 1939 потрапив на радянську-фінську війну. Демобілізувавшись у 1940, вже у 1941 залишає евакуйовану родину - і знову на фронт у складі Другої фронтової бригади театру Франка — під керівництвом Амвросія Бучми. Виступав у штабі фронту, у батальйонах, на призовних пунктах та госпіталях, бере участь у звільненні Будапешта.
У 1946 життя пішло шкереберть: смерть дружини, сам виховує двох доньок, проблеми з алкоголем, через це кілька разів ледь не втрачав роботу, нервовий зрив, лікування у Львівському психоневрологічному диспансері, смерть доньки від онкології, самогубство її чоловіка...
Незважаючи на всі ці нещастя, Яковченко знаходив у собі сили дарувати людям щастя.
Міг, не соромлячись і не комплексуючи, взяти гітару і відправитися куди-небудь - з концертом - завжди був стабільний аншлаг. Перед виходом на сцену частенько дивився у дзеркало, бив себе долонями по писку і примовляв: "У-у, годувальниця моя!"...
