УкрРус

Про нашого Якова і ненаше століття: некінематографічний роздум

Питають мене, з усіх сторін, що я думаю про "Століття Якова". Довго пояснювати, і здалеку заходити треба, – але що ж, спробую...

Перш за все, я думаю, що Володимир Лис написав дуже гарний роман, – і вже сьомий рік повторюю це при кожній оказії. З радістю написала свого часу, на прохання КСД, передмову до першого видання "Якова" (2010 рік) – і тішилася, бачачи, як він поступово, але невхильно завойовує любов масового читача – попри "режим найменшого інформаційного сприяння", пише Оксана Забужко для "Радіо свобода".

Тому що якраз ті роки, в разі хто забув, – від 2008 по 2014 включно – були для української книжки найтяжчими. Зимою 2008–2009 "Юля–прем’єр" різко обвалила український книжковий ринок (кому цікаво – поґуґліть мої розпачливі інтерв’ю тої пори), і це ознаменувало "великий перелом" – Україну стали "зачищати" (тільки трохи не встигли!) під російського монополіста, українські ЗМІ активно переводилися на обслуговування російських книжок і авторів (кому цікаво, помоніторте – скільки разів за ці роки в нас писали про Лиса, а скільки – про, прости Боже, Захара Прілєпіна), і так далі – і наслідки цієї "газпромівської семилітки" нам іще до-о-овго даватимуться взнаки... Головний інформаційно-освітній тренд (що мав врешті-решт забезпечити наше "влиття в Тайожний Союз") у сухому залишку можна було б сформулювати так: ніякого вартісного українського культурного продукту "нєт, нє било і бить нє может" (без "світла з Росії" – пропадем, як кроти!), один тільки Шевченко (той, котрий ТГШ) в українців і був вартий згадки – і до 2014 року, до 200-ліття ТГШ була вже готова потужна сурковсько–табачниківська "ювілейна програма" (колись про неї ще окремі розвідки напишуть!) – спільного, українсько-російського, святкування ювілею "сина двох культур", який, мовляв, тільки тому й був чогось вартий, що його Росія Україні – "подарувала" (sic!)...

І це зовсім не був жарт: на весну 2014-го "1+1" (по яких завжди можна безпомильно визначати, з якого боку вітер) випустили "документальний" серіал – баришня, що вела в Росії на ТБ розважальну секс-програму (!), розіграла "сенсаційне розслідування", за яким Тарас наш Григорович виходив уже й із походження не українцем – а не більш, не менш, як – "внуком–байстрюком Єкатерини", жанр той самий, що "распятиє мальчіка" й снігурі, – "хохлотролінґ". Кажуть, "плюси" цю "шевченкіану по-кісєльовськи" не один раз в ефір пускали, навіть і під час війни вже, – а баришні схожий "хохлотролінґ" ще й про Бандеру доручили склепати… І це було, дослівно, ВСЕ, що пересічному ("маленькому") українцеві належалося знати про свою культуру. Решта, вся нагурт, називалась одним словом – НЕФОРМАТ, або ж "українцям вхід заборонено".

(У 2011 році один із тих москвичів, яких саме тоді пачками почали брати в Києві на працю на ТБ й ФМ-ки, поскаржився мені на свою дирекцію: він почав учити українську, прочитав "Конотопську відьму", захопився й прибіг зі своїм неофітським відкриттям до начальства – а давайте-но музичний серіал знімемо, класний же матеріал!.. Але директор заперечно похитав головою – і, кивнувши за вікно, де, вочевидь за його уявленням, метушилися в прахові мільйони маленьких українців, виніс усім їм вирок голосом Саваофа: "Они еще не решили, кто они…"

Що, в перекладі на мову бізнес-стратегій, означає: грузимо їм "русский мир" доти, доки вони не проблюються й не дадуть нам по морді, – і цієї стратегії "український ефір" загалом тримається й досі…)

Як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія поступалася

Тож, коли сьогодні ті самі "плюси" екранізують сучасний (ах!) український (та ну?!) роман (о Боже!), і ми всі навзаводи сперечаємося, гейби білі люди у своїй країні, наскільки там сценарист спаплюжив літературну основу, а ті, хто вже виріс на дієті з серіалів "слава-русскім-бандітам-мєнтам-і-чєкістам", втирають сльозу, вперше побачивши "мило", де українців НЕ показано дебілами, й біжать шукати роман Володимира Лиса "на Пєтровку" (тобто це люди, які востаннє книжки купували ще в 1990-і!), – давайте не забувати: цю, здавалось би, просту й банальну в кожному вільному суспільстві втіху – кров’ю куплено. Оплачено, в прямому сенсі, людськими життями. Оце, поки що, стільки ми для себе на "внутрішньому фронті" за два роки, ціною всіх жертв, – ВІДВОЮВАЛИ...

Це мало, так. Це жахливо, жалюгідно, до скреготу зубного мало. Це ще й зоддалеки не наближається до того, що були відвоювали (ненадовго!) у Москви наші предки за 1918–1920 роки (ціле десятиліття "петлюрівського" "Розстріляного Відродження"!), ані навіть до так званої "хрущовської відлиги", або ж "Задушеного Відродження" кінця 1950–60-х років, що її нам теж не Хрущов "подарував" – а таки ж "бандерівці" вогнем і мечем, у тому числі й підриваючи ГУЛАГ, у Кремля вирвали... Алгоритм тут завжди незмінний: як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія щоразу після того була змушена нас "замиряти", даючи нам на якийсь час "попуск" – пісень своїх, там, поспівати, кіном–театром побавитися, словом, відчути себе на часинку культурною нацією... Нині, зі скрипом і натугою, заноситься на дещо подібне: "неформат" починають потрошку "допускати до народу" – до тих дядьків, які повертаються з фронту і яких краще наразі не дратувати, глумлячись із них з екрана в живі очі "хохлотролінґом", бо вони вже довели, що чудово знають, "хто вони", і трапляти їм під гарячу руч не варто... Так що "свій" серіал, хай і вкинутий в ефір, крізь зуби, "одним плювком за один вечір", – це, можна вважати, перша ластівка загорьованої, уже втретє за століття, потом і кров’ю, "нової відлиги": вітайте!

І будьте пильні...

Щоб і за цим разом, з третьої спроби, наше, щойно намічене, відродження знову, крий Боже, не окошилось на тому самому (а більше трьох спроб навіть олімпійські боги, не забуваймо, не дають!), – мусимо воювати за кожну наступну п’ядь свого внутрішнього простору. І ВЕСЬ ЧАС, збільшуючи натиск, – всім миром вимагати більшого.

Бо цього разу ми просто не маємо права програти. Ніколи перед тим, за ціле століття, історична констеляція не складалася ще так сприятливо для нас – і так несприятливо для наших убивць. Стерно нашої долі зараз у наших руках. Вся справа в тому, щоб не ослабляти зусилля…

Оце й є те найголовніше, що я думаю про нашого Якова на виході зі століття, в якому його стільки разів прирікали на смерть.

А вже про сам фільм – напишу як-небудь іншим разом.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги