Блог | Бабуся Маланка
У кожного в житті є людина, спогади про яку повертають тебе у самі щасливі роки життя - дитинство. Так і в мене дитинство, і навіть юність, асоціюються в першу чергу не з дитячим садком чи навіть початковими класами, а з моєю бабусею Меланією Семенівною.
В дитинстві я був досить хворобливою дитиною, а тому батьки замість дитячого садочка, де я постійно застуджувався, відправили мене, на час коли самі були на роботі, до бабусі, яка заради такої почесної місії як виховання онука навіть вийшла на пенсію. Ті часи в мене однозначно асоціюються з баняками варення, які протягом літа варила бабуся, величезними пиріжками, які вона пекла, медом, який збирав на пасіці дід, але до ладу його приводила бабуся, з кролями, курами та свинками, яких вони з дідом Петром тримали в своєму господарстві. А ще бабуся Маланка навчила мене читати книги, любити історію, розповідала про тисячолітні традиції нашого народу, і врешті-решт саме вона навчила мене бути українцем, пишатися своєю Нацією.
Народилася Меланія Семенівна 12 січня 1922 року в простій українській селянській родині, яка виховувала чотирьох дітей. Батьки день і ніч працювали в полі, на кузні та млині. Жили добре, але виключно завдячуючи своїй тяжкій праці. В часі колективізації заради того, щоб уникнути репресій та висилки до Сибіру, родина бабусі Маланки віддає все, що нажила до колгоспу, а сама переїздить до міста Лубни. До останнього дня свого життя батько бабусі прадід Семен ненавидів комуністів і особисто Сталіна за нищення українського селянства зокрема, та українців в цілому. Я ніколи в житті не бачив прадіда Семена, бо він віддав Богу душу за два дні до мого народження, але бабуся весь час казала, що я на нього дуже схожий, як фізично так і духовно, за поглядами та характером.
Голодомор бабусина родина пережила без втрат виключно завдяки тяжкій праці прадіда Семена, але спогади про той тяжкий час назавжди відклалися в голові Маланки, і вона часто мені зимовими вечорами переповідала страшні історії, як на моїй рідній Полтавщині вимирали від штучно організованого комуністами голоду цілі родини, цілі села...
Вижити родині допомагали знання механіка, які прадід Семен отримав під час служби на підводному човні Балтійського царського флоту. Саме ці знання допомогли Семену спочатку розбудувати господарку на селі, збудувавши з нуля кузню і млин, а пізніше врятувати родину від Голодомору, працюючи в Лубнах на електростанції. Саме тому прадід Семен будь-що прагнув дати освіту своїм дітям. Всіх чотирьох він віддав на навчання до Лубенського медичного училища. Всі четверо вивчились і в подальшому все життя працювали в медицині. Бабуся Маланка стала медсестрою-акушеркою.
Разом з знаннями прийшло і кохання. Статний, красивий юнак Петро закохав в себе бабусю, а може то й вона його закохала. Зараз це вже й неважливо, адже разом вони прожили понад 50 років. Але в той час прадід Семен був категорично проти цього шлюбу, адже Петро був комсомольцем і збирався стати комуністом, а для прадіда це були неприйнятні речі. Не знаю як там Маланка переконувала батька, але шлюб незабаром уклали. В подальшому Петро став у прадіда улюбленим зятем, а після його смерті і сам почав відходити від комунізму та комуністів, наприкінці життя перетворившись на запеклого антикомуніста.
Напередодні Другої світової діда призвали до лав Червоної армії. Довгих п'ять років в тому числі під окупацією бабуся чекала діда. В них не було дітей, вона не знала чи він живий але вона чекала і дочекалася. В часі німецької окупації бабуся переховувалася від примусової відправки на роботи в Німеччину селі Снятин Лубенського району. Там бабуся Маланка лікувала людей і навіть приймала пологи, перерізаючи пуповину заточеною консервною банкою. Я пам'ятаю дорослих дядьків які через десятиліття життя приходили до нашого двору подякувати бабусі за те, що в часі війни допомогла їм з'явиться на цей світ.
По війні бабуся народила мого дядька Георгія та маму Тамару. А вже пізніше у них з дідом Петром з'явилося п'ятеро онуків та онучок. Я найстарший і був самим проблемним, як по здоров'ю, так і по поведінці. Я завжди створював масу проблем своєю поведінкою для своїх рідних. То кота в пічку всуну (кіт не постраждав), то рибальські снасті батька з балкона повикидаю... Коли до школи чи дитячої кімнати міліції викликали моїх батьків то йшла туди бабуся Маланка. Не зважаючи ні на що, я завжди був її улюбленим онуком. Вона завжди готова була для мене віддати останнє. Вона до останнього подиху переймалася моїми справами. Плакала коли в мене виникали якісь чергові проблеми, і дуже раділа моїм здобуткам. Вірю, що зараз там на небесах бабуся Маланка тішиться, що її улюблений онук не просто став народним депутатом, а й незважаючи ні на що, як вона мене вчила, відстоює інтереси України та права українців.
Дякую бабуся Маланка і дід Петро - я є таким, як є, завдяки вам і вашому вихованню! Будьте спокійні, я не підведу!
