УкрРус

Польща та Україна: незручна історія

Дитиною я виростав на цих історіях. Зазвичай батьки не мали часу на спілкування з нами, бо завжди були в роботі. Але тими вечорами, коли пропадало світло і ніяк було щось робити, вони розповідали про своє життя. Здебільшого про війну, як самі ще були дітьми.

Це були страшні історії. Про совєтські розстріли в'язнів у червні 1941 року в сусідньому лісі, де тіла скидали в яму з вапном, і ревли мотори, щоб не було чути криків. Про те, які були злі німці, коли відступали літом 1944-го, - пише Ярослав Грицак для Країни. - Про повоєнні роки, коли "совєти" воювали з бандерівцями і, лягаючи спати, ніхто не знав, чи доживе до ранку.

Бандерівці в цих розповідях теж не виглядали найкраще. Головний докір: через них безневинно загинуло багато наших людей. Найбільше говорили деталі. Вони розстріляли стару бездітну пару, бо хтось сказав, що ті нібито доносять полякам. Сусіди вмовляли не розстрілювати їх. Тоді головний бандерівець погрозив, що поставить поруч зі старими кожного прохача чи прохачку. А в найближчу неділю того, хто доніс, бачили в церкві в піджаку, знятому з розстріляного.

Кожна з таких історій кінчалася мораллю: "Ті наші бандерівці не були справжніми. То були бандити. А справжні бандерівці воювали далеко звідси, на Волині і в Карпатах".

Пізніше, коли став істориком, чув подібні оповіді від людей з інших місцевостей. Тому знаю, що наші бандерівці не були винятками. І коли чую про Волинську різню 1943 року, не відчуваю потреби вибілювати УПА: якщо бандерівці так легко вбивали своїх, то чому вони мали жаліти чужих?

Але правда, як писав класик, рідко коли буває чистою й ніколи не є простою. Той головний бандерівець, про якого розповідали батьки, загинув смертю героя. Він підірвав себе в бункері гранатою, коли його оточили НКВДисти. Він так легко міг розпоря­джатися життям інших, бо був готовий пожертвувати своїм.

Грань між бандитом і героєм іноді дуже тонка. У друкованій історії нашого району він фігурує лише як герой. Бо так функціонує колективна історична пам'ять: вона має бути зручна. Й оповідати лише ті речі, що представляють нас у вигідному світлі.

Про це добре сказав Ернест Ренан у своїй сорбонській лекції "Що таке нація" 1882 року: "Неправильне розуміння історії є підставою існування нації". Ми боїмося розказувати собі правдиві історії, бо боїмося перестати бути нацією. Тому історична пам'ять є не стільки пригадування, скільки забування невигідних нам фактів. Ренан наводив приклад французів, які не люблять згадувати про Варфоломіївську ніч.

Тепер же читаю у польській пресі, що історик Ева Курек із Люб­ліна з дозволу мера Єдвабного збирає підписи під законопроектом про ексгумацію замордованих в Єдвабному євреїв. ­Нагадаю, про що йдеться: 75 років тому, 10 липня 1941-го, місцеві поляки вбили декілька сотень своїх єврейських сусідів. Зранку їх вивели на ринок, де били й знущалися, а по обіді, разом із дітьми й жінками, відправили до стодоли і спалили живцем.

Доктор Курек вимагає ексгумації, аби довести – жертви були не спалені, а розстріляні. Це означало б, що євреїв убили не поляки, а німці. А це в свою чергу повернуло б віру полякам, що вони завжди були лише невинними жертвами і ніколи не вчиняли злочинів – відповідно до укоріненого міфу "Польща – Христос народів".

Компанія за ексгумацію у Єдвабному ведеться в той час, коли Сейм приймає законопроект про визнання Волинської різні українським геноцидом проти поляків. Подвійність стандартів очевидна. Коли поляки вбивали євреїв, то це було інспірацією німців, а тому поляки не несуть відповідальності – вони невинні, як ягнятка. Натомість коли українці вбивали поляків, то це була виключно акція українських різунів, спраглих крові безневинних жертв. І всякі розмови про складність ситуації, про радянський чи німецький чинник тощо є вигадкою українських націоналістів.

Із цього нагромадження лицемірства є лише один вихід. Він простий: замість показувати один на одного пальцями, треба ставати на сторону жертв. Не тих, хто вбиває, – а тих, кого вбивають. Байдуже – євреїв, поляків чи українців.

Від цього точно не стане жити легше чи зручніше. Зате чесніше й ближче до правди.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги