Блог | Українськість перестала бути розмовою на кухні
Що для мене День Соборності?
Коли родина мого батька-офіцера повернулася з печьорського містечка Мирний, Архангельської області де він служив в ракетних військах (містечко було закрите, військове, тому і назву мало відповідну), рідний для батьків Львів прийняв дуже сторожко. Часи були непевні, незрозумілі. Нас сприймали як чужих, що й не дивно - в двох реченнях українською я робив 10 помилок, транскрипуючи російськими звуками (звісно, у міні-копії СРСР Мирному, де жили/служили всі народності імперії, всі дві школи були канонічно російські). Навіть незважаючи на те, що це була пора дитинства, у пам'яті цей період сіруватий.
Та прийшов день, коли львів'яни оновилися, коли я переконався, що я хочу і буду частинкою громади цього міста, цієї країни: день Злуки, свято Соборності 1990 року. Пригадую, як славної пам'яті батько привів нас до пам'ятника Міцкевичу, до місця, де зараз статуя Богородиці, і ми стали в Ланцюг Єдності. Як потім по радіо передавали про сотні тисяч людей, які вийшли на вулиці від Львова до Києва. Не пригадую, чи це показували по телевізору, бо відеокадри дійства я міг бачити і пізніше.
Читайте: Я не уеду и не сдамся
Саме в цей день я відчув себе якнайповніше частиною чогось більшого, для мене українськість перестала бути тихою розмовою батьків на кухні "незвичайною мовою", коли ніхто не чув. Перестала бути набуттям лише сім'ї, а стала символом єдності десятків мільйонів людей.
І тепер День Соборності для мене це не так про територію, а про українців по всьому світі. Які усвідомлюють себе єдиною нацією, народом, що пережив лихоліття імперій, який і зараз зі зброєю в руках захищає своє право бути самоврядним, соборним, успішним.
Зі святом єдності мертвих, живих та ненароджених українців. Слава Україні!
