УкрРус

Коли прийшов Кримнаш, то свобода щезла

Курящіє в тємнотє. Чтиво для полуночників під нічну каву.

Так буває завжди. Варто лише сказати, що дивлюсь або збираюсь дивитись якийсь український телеканал, то обов'язково припреться хтось з реалу або виртуалу і з ледь стримуваною гордістю підкреслить: а от я, мовляв, не дивлюсь телевізор вже стільки-то днів, місяців, років.

І тут в мене руки з кавою та цигаркою опускаються. Я саджусь, якийсь час дивлюсь у стінку та мовчки збираю думки, емоції та слова до купи. За цей час випалюю лише цигаретку, але перед очима проноситься безліч кадрів.

І я кажу - подумки звертаючись до резонера, але насправді виходить вголос в пустій хаті. І я кажу.

- Рік тому, ну трохи більше, я міг би й сам похвалитись, що не дивлюсь телевізор. Похвастатись, бо це був мій вибір. Не те, щоб він був усвідомлений, не те щоб давався з трудом, щоб я вважав це якимсь вчинком - ні, зовсім ні. Все було так просто. Телевізор завжди був малоцікавим, життя навколо - цікавішим за кіно, а з роками прийшла ще хронична нестача часу.

Тут я оп'ять задумуюсь. Хронична нестача часу - це, мабуть, тавтологія. Як це, часу не вистачає на час? Але ладно, не відволікаймося.

Так от, справа не в тому, чи добре працював телевізор, чи погано. Справа в тому, що він працював. Дивитись його, не дивитись - то був мой вибір. І я його не дивився.

Це так зручно. Платиш 30 гривень на місяць за кабельний, щоб потім його не дивитись. Але щоб міг, в будь-який момент, його вмикнути. Оце і є свобода. Свобода не дивитись.

Коли прийшов Кримнаш, то свобода така щезла. Вона щезла першою, навіть раніше за свободу мітингів. Українські канали просто відімкнули, один за одним. Понапихали російських каналів, які дивитись неможливо.

Тепер в мене немає свободи - дивитись, чи не дивитись. І в цей час дуже закортіло її мати. І навіть подивитись, що там собі українці дивляться, в той час, як у мене на екрані лає лай-ньюс.

Я закурюю нову цигаретку і сьорбаю кави. І я пригадую. Колись було валом усього у магазинах. А я туди майже не ходив. Це не було вчинком, героїчним поступком, ідеєю. Просто, майже не ходив. Я знав, що завжди туди можу зайти і купити щось. Це була свобода. Свобода купити, свобода не купити, свобода не ходити. Тепер її нема. Я навіть готовий заглянути в кримнашевський магазин, але толку від цього нема - бо там нема чого купувати, хіба що "бери що дають".

Я ніколи не ходив на мітинги, шествія, маніфестації. Не через якусь ідею, а просто не ходив. Захотів би - пійшов. А тепер їх немає, і мені аж захотілось щоб вони були, я б навіть сходив. А їх немає.

Я сторонився колективів, організацій, громадських об'єднань, політичних партій. Не хотілось і всьо. Але вони були. Тепер їх немає, і коли ти розумієш, що їх немає, то готовий вступити до всіх одразу, аби ж вони були.

Я міг роками ходити по Сімферополю, спілкуючись вголос українською, англійською, хоч би давньою латиною. Я цього практично не робив: а навіщо? Воно ж є, хочу - говорю, не хочу - не говорю. Це була свобода. Тепер я не можу нею говорити. Всьому розумієш ціну, коли в тебе це відбирають.

Я ходив повз книжкові магазини, що просто ломились від літератури. Іноді сковзав оком. На це немає часу, на це шкода грошів, це можу почитати в інтернеті (а сам же ніколи не читатиму це в інтернеті). А тепер тих книжок немає. Вони, здається, щезли першими. І я ходжу по книжковим базарам, щоб скупити те, що залишилось.

Я міг спокійно назбирати собі колекцію всіляких значків, прапорців, шарфиків та шапочок із тризубцями, двоколорами, та хоч з Бандерой. Міг купити вишиванку, міг навіть її носити. А навіщо це було робити, коли все це було навколо? Простягни руку - і воно твоє. Не робив. Тепер цього немає.

Читайте:Кримнаш. "Наєб..ли нас з Росієй, наєб..ли. Понял?"

Я міг ходити щоденно в гості, зранку, вдень та ввечорі, до близьких і друзів. Міг просинатись і обдзвонювати всіх, до кого не зайду, і повторно перед сном - всіх, до кого не завітав. Просто перекинутись добрим словом, жартом, парою теплих фраз. Навіщо? Воно ж було, і я цього не робив. Тепер немає нікого навколо - всі уїхали або поховались. Телефони вже не працюють. Листуватись інтернетом, все що залишилось, і то зрідка. Ти втрачаєш щось, і тільки тоді розумієш, що ти міг, і що ти прогавив.

Я міг. Я мав свободу. Я не робив. Життя здавалось таким розміряним, неквапливим, як човен у морі в штиль. Я не бачив рік жінку, яку кохаю, і вже можливо, ніколи її не побачу. Не сказав їй стільки всього, і вже тепер не скажу, не почув від неї і вже не почую. І це також була свобода. Важливо не просто мати свободу, але і розуміти, як нею скористатись.

Нам наче вимикають світло. І тільки тоді ти розумієш, що те, що ти вважав денним сяйвом, звичайним сонячним днем, складалось з безлічі маленьких, непримітних вогників. Вони світіли всі разом, і тобі здавалося, що це сонце. А то були маленькі лихтарики, які почали гаснути один за одним. Тисяча вогників вже згасло, і ще півтисячі залишилось. І вони продовжують затухати. Кімната погружається в темряву. Опинившись в кромішній тьмі, я запалюю третю цигаретку - і її слабенький червоний попіл залишається єдиним світлом у темноті.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги