Блог | Ай ем нот Раша
- Where are you from?
- A"m from Ukraine.
- Oh-h, understand.... Russia...
- Ukraine is not Russia....
- Russia.., Russia...
( Закордонний діалог з недалекого минулого)
Від початку дев"яностих, коли я активно заповзявся відкривати для себе довколишній світ, діалог подібний до винесеного в епіграф, відбувався ледь не в кожній країні світу де я побував. Англія, Франція, Бельгія, Голландія, Китай і Тайланд, Малайзія, Сполучені Штати Америки, Мексика, Гаїті і далекий тропічний острів Реюньон, — всіх не перелічити. Про Україну і про те що це "нот Раша" були обізнані хіба що найближчі сусіди — Польща, Туреччина, певною мірою, Угорщина, Болгарія та Румунія. Та й там час від часу зчинялися диспути, мовляв: "ну й яким боком відрізняєтеся від росіян, щоб вважати вас окремою нацією?"
За великим рахунком на початку 90-х, всі хто вийшов з "совка" між собою нічим таким не відрізнялися. Були бідні, зашугані, закомплексовані. Комплекси час від часу перекривали мавпячими вигуками на кшталт "Да ми Бєрлін бралі!", "Да ми пєрвимі в космос лєталі". Совок пер з усіх щілин, а маркери національної ідентичності у вигляді Чернобиль-Клічко-Шевченко (футболіст) не приносили ані морального, ані естетичного задоволення.
Хтось з інтелектуалів намагався апелювати до західних візаві іменами Малевича, Архипенка чи Енді Ворхола, притягуючи за всі місця їхню доволі умовну належність до українства. Хтось з аграрної псевдоеліти завішував стіни Українського Дому портретами Сільвестра Сталоне (бабуся одеситка), Йосипа Кобзона та Васила Ланового (обидва народилися в Україні). Хтось кричав "та Трипілля старіше за піраміди буде", хтось малював собі генеалогічні дерева від Кия, Щека, Хорива, через Рюріковичей, продовжуючи Сагайдачним, Хмельницьким, Петлюрою, та космонавтом Павлом Поповичем.
Читайте: Малоросії бути?
Але найстрашнішим було те, що після блискучих перших років Незалежності, коли в нашому полі з"явилися модерні митці, письменники та музиканти, а сама Україна пробудилася та взялася шукати себе саму, після років примусової сплячки та поневолення, сюди замість військ зайшли російські гроші, створивши перші комерційні телеканали, ФМ-станції, відкрили купу представництв, видавництв, медіахолдингів та інших установ, що поховали у вирі шансону, серіалів про бандюків і мєнтів, залили цунамі гламуру і російської попси будь які намагання створення україноцентричного медійного продукту масового споживання, який маркує межі України, саме як українські, а не межі умовної раші, що починається відразу по посадці в потяг Чоп-Киїів разом із звучанням у динаміках вагону пісень "Бєлиє рози" чи "Ах какая женщіна, мнє б такую..."
Нестійкі душі багатьох моїх співвітчизників, що відкрилися назустріч всьому українському на початку 90-х., знов поховалися у мушлі внутрішньої еміграції до часу, коли не спалахнув несподівано для всіх перший Майдан 2004 року. Мирний, веселий карнавальний..., а також жахливий, незрозумілий і відразливий для всіх, хто ототожнював себе з піснями гурту "Любе", міфологемою "Дєдивоєвалі", кримінальною романтикою Міши Круга і жартами Михайла Задорнова.
"Опа! Что-то пошло нє так. А что імєнно ніхто понять нє может... - цю фразу я почув в Криму від п"яного СБУшника Льоні восени 2010 році, коли проводив там міжнародні змагання серед тілоохоронців. - А проісходіт то о чьом, даже красний дірєктор Кучма напісал в своєй кнігє "Украіна - нє Росія". А в чьом разніца? Да в том, что в Росіє всє раби царя-батюшкі. А украинци - вольний народ. У нас как в Росіє нікогда нє будєт! Росіянам нужна крєпкая рука. А украінци самі сєбє хозяєва. Долго неугодную власть тєрпєть нє будут. Ещьо посмотрім сколько етот Яник продєржітся".
СБУшник був родом зі Львова, хоч розмовляв російською, і з задоволенням співав в караокє "Золотиє купола" та "Владімірскій централ".
Ми зустрілися з ним на Майдані у грудні 2013 року, коли "Беркут" вперше пішов у наступ. На той час його вже звільнили з СБУ і він був заступником командира 3-ї сотні Самооборони. Відростив козацькі вуса, розмовляв виключно українською. Ключовою в нашій короткій розмові була одна фраза, яку він проказав у натовпі, що тримав лаву: "Україна — це не абстрактне "ми". Україна — це я і ти. Конкретні живі люди. Ті,хто знають одне одного і довіряють одне одному. Там де я і ти — там і Україна! Зрозумів це і все стало на свої місця. Це ж так просто!"
А коли навесні 2014-го перші добровольчі підрозділи вирушили на схід, він записався до батальйону Дніпро і загинув у серпні 2014 року під Ілловайськом. Але у нього лишилися друзі і бойові побратими. Їх тисячі, десятки тисяч тих, хто стояв з ним поруч і ніколи не зрадить його пам"яті.
Отак зросійщені державні холопи ставали справжніми українцями. Не рабами, і слугами, а воїнами і пасіонаріями, які готові брати на себе відповідальність за свою долю, за свій край, за своїх близьких, не вимагаючи від держави нічого і не нарікаючи ні на кого, хто має щось їм дати, щось за них зробити, напоумити та спрямувати. На очах у здивованих моїх співвітчизників, на очах спантеличених європейців, наляканих московітів, та здичавілих, ненажерливих племен чиновницьких жлобів та кримінальних гопників. Народжувалася нова модерна якість української нації, яка звільняючись від нашарувань історичних кліше і штампів, нав"язаних соціальних та культурологічних стереотипів нарешті відшукала себе не у піснях, книжках та мріях, а у звитягах, боях, та діях. А ще НАРЕШТІ з кволої, зневоленої, деморалізованої сукупності людей, капсульованих у своєму хуторянстві та недорікуватості почала агресивно атакувати зовнішній світ, тектонічними процесами свого пробудження. Не завжди чемно, не завжди високохудожньо та естетично, не завжди аристократично та вишукано. Інколи по-дитячому наївно, чи по-підлітковому жорстоко, часом по-дорослому послідовно та наполегливо, а інколи по-старечому мудро та виважено.
Результатом цих процесів є реальний фактор того, що коли тебе питають:
- Where are you from?
І ти відповідаєш:
- A"m from Ukraine.
Вже жодна падла не каже:
- Oh-h, understand.... Russia...
Бо за таке можна і в рило отримати! Хіба нє?
