УкрРус

Злодійський Новий рік

Найкращий подарунок, який могла наша влада нарешті зробити, це заборона російських товарів, які нам без потреби, бо свої не гірші. Наприклад, горілка та пиво.

І хоч до цього ще не дійшло, бо це лише проект, я вже бачу деякі зрушення. В супермаркетах з’явилося пиво з Прибалтики. Не дороге і смачне. Так що, роблячи закупи до святкового столу, я його не обминув.

З кожним роком компанія на Новий рік маліє. Давно відійшли великі забави, на яких збиралися в мене кілька десятків друзів і влаштовували цілий карнавал. Час розкидав усіх по різних містах, а хтось просто зник. Тобто десь є, живе, але не дає про себе знати.

З віком друзів легше втратити, ніж здобути. І тому тішишся тим, що є.

Я не вірю в прогнози щодо Нового року: мовляв, як його зустрінеш, так і проведеш. Якби то було правдою, то одного року я б мав опинитися в тюрмі за пограбування, а іншого – на цвинтарі.

Але все за порядком. На Новий 1975-ий рік у вишуканому львівському товаристві відбулася оригінальна забава. Кожен запрошений мав принести щось до столу при умові, що воно було не куплене, а вкрадене. Тут мушу зауважити, що товариство не належало до бомжів та алкашів, а якраз до золотої молоді. Тобто золотішої на ту пору у Львові не було, бо то були всуціль синочки і донечки компартійного та кадебістського керівництва.

Я там опинився більше, як екзот. Мене привела онука генерала, який найняв мене писати йому воєнні мемуари. Робота була не така вже й важка. А генерал взагалі не напружувався. Все, що він зробив, це старанно нашкрябав на кількох сторінках дати і місця, пов’язані з його перебуванням на фронті. Далі обклав мене горою чужих мемуарів, оздобивши їх закладками і своїми заувагами на полях сторінок.

Тобто фактично я мав займатися професійним плагіатом і цупити в інших авторів, мабуть, таких самих генералів, їхні глибокі роздуми. Генерал, щоправда, потім перевіряв, чи не надто значні збіги в текстах. Проте він мені не дуже докучав, приїжджаючи лише раз на тиждень і завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефіцитом. Значно частіше мене провідувала його онука.

Одне слово, проживання на генеральській віллі було для мене приємним і корисним.

І ось ці люди, з якими я мав зустріти Новий рік і яким від колиски ніколи нічого не бракувало, цуплять вино, горілку, ковбасу, сир, хліб і т. д. Цуплять з різними пригодами і, деколи навіть рятуючись утечею. Потім, коли ми всі зібралися за столом, то кожен ще повинен був оповісти історію своєї крадіжки.

Коли Олюнька попередила мене про таку небуденну умову, я замислився. Що б я таке міг вкрасти? У ту дрімучу епоху супермаркетів не було. Весь товар знаходився за прилавками, і покупцеві його подавав продавець. Отже ті, що крали ковбасу, сир чи горілку, спочатку їх замовляли, а поки продавець рахував, один хтось хапав і тікав, а інші його прикривали.

Мене не було, ким прикривати. У мене була лише Олюнька. Вона для себе вихід знайшла: вкрала в діда дорогий коньяк, хоч і знала, що умова забороняла крадіж у рідних. Але коньяк "Геннесі" був поза конкуренцією, і такий подвиг без сумніву їй все ж зарахують. А якби не зарахували, то був би клопіт: такий гість мусив би того ж вечора реабілітувати себе новим грабунком.

Генеральська вілла містилася на околиці міста, де було багато дач і приватних будиночків. За ними пролягали луги, текла річка, а за річкою зеленів сосновий ліс. Морозу не було, сонце тільки-тільки починало заходити. На лузі біліли острівці снігу, тинялися гуси, кури й качки. Не довго думаючи, я вирішив смикнути курку.

Я прихопив шмат хліба і, наблизившись до курей, але так, аби з-за ялинок мене не було видно, сипонув кришками. Кури збіглися. Я вхопив першу ліпшу курку, сховав під полу куртки і почалапав додому.

То було 30-го грудня. Відкладати на наступний день цю акцію було ризиковано. На телебаченні прогнозували мороз, а це означає, що пташву б на луг ніхто не випустив.

Отже тепер для мене настала дилема: що робити з куркою. Я не мав жодного бажання її скубати й патрати, нехай цим займуться дами. Тому скрутив їй, як умів, шию і поклав у заморозник.

Незабаром приїхала Олюня і, почувши про курку, відразу полізла до заморозника. "Ой! Вона жива!" – скрикнула Олюня. Я підбіг і побачив скулену курку, яка дивилася на мене відкритими очима. Виявляється, я їй таки шиї не скрутив?

Я зачинив заморозник. За ніч вона мусить замерзнути. Я погодився з Олюнею, що це жорстоко, але я ще ніколи курей не різав. А одного разу, як моя мама відрубала півневі голову, він ще довго літав по всьому подвір’ю, розтраскуючи кров.

– Ти ж не хочеш, щоб те саме сталося тут? – запитав я в дівчини. Вона зітхнула і змирилася. Адже ж і вона ніколи курей не різала.

Потім ми лягли спати, і мені снилася курка. Вона поставала переді мною в образі якогось казкового велетенського птаха. Серед ночі я не витримав, встав і зазирнув до заморозника. Курка й не думала задубіти: вона була ще жива і далі дивилася на мене круглими очима. Мабуть, з мене був нездалий душогуб.

Так живою я її й приніс на забаву. Там уже зайнялися нею справжні майстри справи своїх батьків і дідів – кадебістські синочки. Курка в результаті виявилася старою і, хоч тушкувалася цілих чотири година, жувати її було важко.

Більше того року я нічого не вкрав і тюрма мене оминула. А Новий рік на цвинтарі в товаристві друзів і покійників – це зовсім інша історія.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги