Блог | Україна - терпляча країна
Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер закликає Україну ухвалити закон про вибори на Донбасі і вказує, що зволікання з цим законом може призвести до нового загострення. На думку Штайнмайера, ситуація загрожує ескалацією саме тому, що сторони стають все більш нетерплячими. Тому затягувати з законом не можна, - пише Віталій Портніков для видання "Лівий берег".
Так ось – насправді все з точністю до навпаки. Сторони – якщо тільки під сторонами ми можемо розуміти не Україну та міфічних сепаратистів, а реальну сторону конфлікту – Росію – якраз досить терпляче обговорюють формат можливих компромісів. Про це свідчить хоча б заміна російського представника в контактній групі, чи нещодавня зустріч в Мінську, чи тези зі свіжого інтерв`ю Бориса Гризлова газеті "Коммерсантъ"… Тож стверджувати, що Росія прагне військового загострення я би не поспішав. Так само як не переконував би, що Україна готує силовий сценарій для звільнення Донбасу від окупації.
В Москві направду зацікавлені у відміні санкцій. А для цього необхідно звинуватити в неконструктивності Україну. Будь-яке військове загострення поставить крапку на цих спробах і дозволить українській стороні звинуватити Кремль в прямій агресії. Україна зацікавлена в тому, щоби будь що не допустити легітимізації бандформувань і "народних республік", їх імплементації в державне тіло нашої країни. І в тому, аби Путін продовжував витрачати сотні мільйонів доларів на Донбас – що рано чи пізно змусить російського президента стати поступливішим.
Читайте: Простые герои
Хто дійсно виявляє нетерплячку, то це… Штайнмайєр. Ну, і не лише він, звісно. Це загальна нетерплячка тієї частини західних політиків, яка би хотіла зняття санкцій з Росії. І яка – керуючись абсолютно незрозумілими причинами, вірить, що це рішення призведе до зняття "антисанкцій" і відновлення прибутків. Забуваючи, що Росія, з якою вони зіткнуться зараз – це вже зовсім інша країна. Не та, що вводила "антисанкції". Грошей на хамон у Росії більше нема. А ось прагнення зняти санкції з Росії – є. Є у Путіна, є в його західних друзів. І зрозуміло, що цій частині західного істеблішменту абсолютно не важливо, як буде далі розвиватися Україна з формально включеними до її складу, а фактично – і надалі перебуваючими під путінським патронатом – територіями. Пішов же свого часу Захід на створення потворної державної конструкції в Боснії – і продовжує зберігати нежиттєздатну модель до сьогодні. То чому ми вважаємо, що підхід до України кардинально відрізняється?
Саме тому ми зовсім не зобов`язані піддаватися тиску як наших західних друзів, так і західних друзів Росії. Достатньо знову звернутися до тексту Мінських домовленостей, щоб побачити: документ передбачає певну послідовність дій.
І в цьому сенсі логічний президент України, який пропонує – якщо вже виконання домовленостей продовжено на 2016 рік – означити прив’язку кожного пункту до конкретних дат.
Досі не вдалося домогтися навіть виконання першого пункту про негайне і повне припинення вогню. Не виконано і другий пункт – про відведення всіх важких озброєнь. Третій пункт, який передбачає моніторинг і верифікацію режиму припинення вогню з боку ОБСЄ з першого дня відведення також не виконано. По-перше, тому що нема самого відведення, а по-друге, тому що російські найманці намагаються не допустити ОБСЄ до місць потенційного моніторингу. І ось тепер ми підходимо до четвертого пункту – початку діалогу про модальність проведення місцевих виборів. Про яке ухвалення закону у відповідності до четвертого пункту можна говорити, якщо не виконані перші три?
Читайте: Русскоязычная девочка и крымскотатарская девушка
Конституційні зміни – це взагалі одинадцятий пункт. Одинадцятий! І якщо Конституційний суд у відповідь на звернення групи народних депутатів витлумачить поняття "чергової сесії" як "чергової" в принципі, а не як тієї, що йде за попередньою, то тоді Україна виборсається з пастки негайного голосування за конституційні зміни, котрі повинні відбутися до того, як протилежна сторона виконає свої зобов’язання по попередніх десяти пунктах. Ще раз підкреслю: нам нема куди поспішати. А Росії – є куди. І її європейським друзям також.
За великим рахунком, ми ризикуємо лише тим, що ЄС відмовиться від санкцій проти Росії, не чекаючи остаточного виконання Мінських домовленостей – тобто інтеграції Донбасу і повернення нам контролю над кордоном. В цьому випадку ЄС втратить реальний важіль тиску на Москву. Але витрати на сам Донбас все-рівно залишаться. Як і путінське бажання цих витрат позбутися. Скасування санкцій при такому розвитку подій буде не нашою, а європейською поразкою. Очевидною відмовою від цінностей, заради яких і створювався Євросоюз. Але чому від цих цінностей маємо відмовлятися ми самі? Ні, наше завдання – зберегти власну державність і сприяти оздоровленню Європи, а не погоджуватися з вічною дестабілізацією і потенційним зведенням на манівці з європейського шляху – що і є головною метою "впихання" окупованих територій на путінських умовах.
