Блог | Ми – це гумус
Давайте я вам розповім про 10 днів роботи депутатом. Протягом цього часу було три дні сесійних засідань. Почнемо з позитиву.
Мене радує, що серед депутатів значно більше, ніж очікувалося, політиків нової якості. Людей, які не інфіковані домовленостями кланів або корупційними зобов'язаннями, а мотивовані реформами. Прізвища цих людей я не чув до виборів, а ви, можливо, і досі з ними не знайомі. Багато з них поки що не виступали з трибуни, але певен, що ви будете приємно здивовані. І одна з цих осіб посіла місце у президії парламенту – Оксана Сироїд, пише в своєму блозі на Українській Правді Сергій Лещенко.
Також я оптиміст, бо щодня відчуваю, як збільшується число людей, які хочуть ухвалювати рішення самостійно, а не під тиском. Можу говорити за фракцію блоку Порошенка – у нас є люди, які не керуються вказівкою згори. І їх набагато більше, ніж ви бачите на табло при голосуванні – просто не всі готові відверто заявити про свою позицію.
На фракціях часто відбуваються бурхливі дискусії, які завершуються ухваленням рішень, що ідуть врозріз з рекомендаціями начальників. Шкода, але кількість незгідних різко зменшується, коли президент приїжджає на засідання. Так сталося з Міністерством інформації – фракція домовилася відкласти це рішення до проведення публічного обговорення, а Юрій Стець погодився з аргументами присутніх. Але слова президента "це моя політична вимога" перекроїли настрої колег. Я повідомив президенту про нашу попередню домовленість, але завершилися збори фракції тим, що проти Міністерства інформації проголосували троє депутатів – я, Заліщук і Добродомов, троє утрималися – Найєм, Климпуш-Цинцадзе і Козаченко, і один не голосував – Продан. Це з тих, кого я бачив.
Радує, що на фракції уже лунають голоси про неприпустимість того, щоб її засідання відбувалися в адміністрації президента. Навіть Партія регіонів збиралася в "Зоряному", а не на Банковій.
Також обнадіює, що переговори про коаліцію не були зведені до вульгарного розподілу посад. Це були справжні бої між учасниками коаліції за принципи та програмні засади.
Що засмутило?
Кулуарщина. Про майбутні рішення у великих фракціях дізнаються уже по факту їх ухвалення політичним керівництвом. Депутати фактично позбавлені можливості вплинути, якщо їхня позиція суперечить бажанням начальників.
Несміливість. Вона виражена в неготовність депутатів відстоювати свою позицію в присутності президента. Прихід глави держави впливає на фракцію БПП гіпнотично – люди, які завзято критикували сумнівне рішення, замовкають та опускають очі.
Підлабузництво. Довелося бути свідком, як дехто з колег проявляв нездорову запопадливість щодо керівництва, а потім – о, диво! – його прізвище з'являлося в списку розподілу керівних посад.
Обман. Уже не один раз зіштовхнувся, коли тобі в очі обіцяють одне, а роблять інше. Коли ж запитуєш "як так сталося?" – у відповідь не лунає жодних аргументів.
Жага посад. Я чув, що політиками керує бажання примоститися у керівне крісло, але тепер і побачив на власні очі цю боротьбу ліктями лише для того, що стати начальником. Навіть якщо переможець не має жодного уявлення про предмет, яким тепер доведеться опікуватися.
Також я не розумію, навіщо було казати, що уряд і коаліція у нас без квот, якщо вони сформовані саме за квотним принципом? Всі – підкреслюю, всі! – міністри в Кабінеті належать до тієї чи іншої політичної сили, навіть якщо по телебаченню вам сказали протилежне.
Кнопкодавство. Здавалося, ця тема стільки разів проговорена, що в цьому скликанні в жодного депутата не повинно було виникнути спокуси. Але це сталося знову – і без жодних наслідків для депутатів, які пішли на відверте порушення Конституцію, брешучи при цьому в очі власним товаришам по фракції. Я не вірю обіцянкам "це більше не повториться", а вірю лише покаранням.
Протягом цих трьох сесійних днів було три принципових голосування.
Перше – за Яценюка на посаду прем'єр-міністра. Мені 34 роки, але я надто довго спостерігав за політикою в ролі журналіста, щоб вірити лише словам. І я не розумію причин, які заважали Арсенію Петровичу провести реформи протягом дев'яти місяців після Майдану – і не бачу, куди ці причини зникнуть після повторного обрання на посаду.
Людина, яка очолила уряд, має сама собі дати відповідь на питання – чи готовий він на непопулярні кроки, пожертвувавши своїми політичними амбіціями в ім'я змін, які оцінить лише прийдешнє покоління? Чи буде берегти рейтинг для наступних виборів та змагатиметься за прихильність олігархів, щоб отримати доступ до їх телеканалів та грошей – так само на наступних виборах.
Арсеній Яценюк міг би розвіяти мої сумніви перед голосуванням, якби відбулася розмова фракції з ним як кандидатом на голову уряду. Але чи не вперше на моїй пам'яті прем'єр-міністр уникнув зустрічі з депутатами, які входять до коаліції та, по ідеї, мали би делегувати його у владу.
Друге голосування – за склад уряду. Під тиском адміністрації президента до пакету потрапило створення Міністерства інформаційної політики, яке може стати інструментом цензури. Цей новий орган влади, який організовують з небаченими темпами та завзяттям, заскочив не лише журналістів або депутатів, але навіть майбутніх колег Юрія Стеця – особливо міністрів іноземного походження. Позитив нових облич в уряді не переважив для мене той факт, що ми створюємо інформаційного регулятора, який не матиме іншого вибору, ніж бути інструментом пропаганди.
Третє голосування – за керівництво парламентськими комітетами та розподіл депутатів по комітетах. Всупереч рішенню фракції, до керівного складу комітетів було включено щонайменше десять депутатів, які голосували за закони 16 січня 2014 року. З пакету зникли Ківалов і Геллер, зате з'явилися Деркач і Кацуба. Фракція знову відмовилася від власного рішення під тиском політичної верхівки.
Через усе вище перераховане я не голосував за Яценюка на посаду прем'єра, за уряд і за розподіл комітетів, у всіх трьох випадках натиснувши кнопку "утримався".
Але, попри все, я оптиміст. У всіх політичних силах є люди, які не хочуть жити по-старому, які готові йти проти системи та боротися за ідеали, а не посади.
Я не знаю, скільки проіснує цей парламент. Думаю, він буде транзитним між старою та новою політичною культурою, між старими та новими політиками. І наша роль – як сказала Зоя Казанжі – бути гумусом, на якому виросте вже повністю інше покоління політиків.
