Блог | Мишоловка
Президент Порошенко зробив у Мінську все, що зміг. Він сів за стіл переговорів поряд з Меркель і Олландом. Проти Путіна. Це ще не антиросійська коаліція. Москві показали, що вона залишається самотньою.
У столицю традиційної пострадянської диктатури Путіна привезла Меркель. Олланд був тільки членом колегії. Після стрімкої, в стилі Гудеріана, атаки на нього в Москві, вона, без зайвих жіночих чар, вмовила Обаму взяти паузу в нанесенні наступного важкого удару по відновленій імперії Романових-Гогенцоллернів. Путіну був запропонований шанс зупинити пожежу на рубежах ЄС. Ціною України. У випадку успіху, Мінський саміт мав би стати тільки прелюдією для повернення Росії в діалог про її місце в Західній цивілізації. На всілякий випадок це прямо записали в Декларації підтримки Комплексу Мінських заходів: "Ми прихильні ідеї створення спільного гуманітарного і економічного простору від Атлантики до Тихого океану". Росія forever!
Може проблема в тому, що канцлер не встигла прочитати одного із засновників наукової розвідки Константіна Франтца, якого не любив, але часто цитував М. Драгоманов: "Ми можемо в майбутньому дожити до того, що Росія буде панувати так само в Празі, як і у Варшаві, до чого вже готується довгорукий панславянізм". Фрау Меркель перебуває в романтичному полоні "Залізного канцлера" Бісмарка, який безуспішно намагався закласти основи політики балансу сил в Європі через залучення в цю систему Росії.
Безсумнівна королева Європи реально головувала на "нормандському форматі" в Мінську 12 лютого. Але тактично віддала всю ініціативу Путіну і його сепаратистам. Дивно, але Київ не привіз жодного власного документу і не озвучив ясних принципів, якими він у жодному разі поступатись не буде. Як і не прийняв, зважаючи на неприховану спробу Москви перекроїти Україну, спільної з законодавчою і виконавчою владами захисної директиви. У Мінську ніхто не помітив і секретаря Радбезу Турчинова.
Петро Порошенко приїхав у Мінськ захищати виключно свій мирний план, записаний Л.Кучмою в два його попередніх протоколи від 5 і 19 вересня. Йому це вдалося.
Читайте: Порошенко & Co
Владімір Путін використав же Мінськ як частину успішної воєнної наступальної стратегії. Контролюючи кожне слово в текстах обох документів. Чим заслужив особливий респект від Валерія Чалого, який, захоплений його магією, забув про свого шефа: "Владимир Путин шел по кожному слову в этих документах. Это его – каждое слово, за которое он боролся, отстаивал. Как бы мы к нему не относились. Он очень сильный переговорщик, очень". Ну, що ж, це дуже давня генетична звичка. Чимось схожа на відому антиутопію. Пам’ятаєте, пацаки при зустрічі з чатланами мали спеціальним чином присідати перед ними – "робити Ку". Для цього перші ще й носили в носі дзвоник – "цак", а другі могли виступати тільки в залізній клітці, за чим уважно спостерігали жорстокі "ецилопи".
Переможець буде оголошений в кінці 2015 року. Коли на Донбасі буде створена Україною разом із Росією і конституційно закріплена федеральна автономія ЛНР і ДНР. Вона самостійно буде контролювати спільний кордон з РФ. Не виключено, мати більш жорстку лінію охоронюваною її міліцією адмінрозділу з Україною.
Всі попали в мишоловку. За Україною її дверцята майже закрились. А Росії прищемило тільки хвіст. Не те, щоби смертельно небезпечно, але боляче. Можна позбавитись великого маневру. Це не вперше. І вона завжди знаходила вихід. Не втрачаючи навіть хвоста. В РБ ООН Москва вже подала проект резолюції по Україні. (?!)Суть – в розвиток Мінського саміту забезпечити рівними можливостями Київ і сепаратистів з мирного врегулювання конфлікту. Тобто, закріпити документом ООН факт громадянської війни в Україні і місіонерську роль Росії. В стилі Копперфільда – був лякаючий світ агресор, який в туж вмить став гарантом мирного процесу.
А де ж наша дипломатія з "відомими дипломатами"?
Спроба унеможливити війну з Росією превентивним миром ще ні разу ним не закінчилась. Як і в інших конфліктах, коли сильний агресор не відчуває і не боїться супротиву жертви. Бо його немає.
Росія класичний історичний завойовник. Вся її політика збудована на маніпулюванні миром і виправдання провокацій світових воєн. Навіть, коли вона впритул карибською кризою наблизила світ до ядерного фіналу.
Подивимось на два російські міфи про "героїзм і жертовність російського народу".
Читайте: Порошенко после объявленного перемирия обсудил ситуацию на Донбассе с Кэмероном
Війна з Францією 1812 року. Її розв’язав імператор Олександр І, генетичний німець, який отримав скіпетр державним переворотом. У 1805 році для інтервенції проти Франції в інтересах Англії і за її гроші сколотив третю антифранцузьку коаліцію. Французи розгромили її під Аустерліцем. У 1806 році переконав прусського короля Фрідріха-Вільгельма ІІІ напасти на Францію. Наполеон геніально і вщент розбив переважні чисельністю об’єднані війська. 2 червня 1807 року Олександр І знову був розбитий під Фридландом, напавши на Францію. Дивно, але майбутній агресор не став переслідувати російську армію, хоча Росія була зовсім не захищена, а французька армія була в блискучій формі. Наполеон вперто хотів будь-за-що миру з "такою романтичною" Росією. Тому, за свій кошт відправив їй полонених 6732 солдатів і 130 генералів. При цьому, тричі відмовився від контрибуції. Та ще й віддав Росії Білостоцьку область. У Тільзіті російський цар безперервно цілувався з Наполеоном, - "государем і братом моїм"… Але. Тут же писав матері Марії Федорівні, що "треба зібрати ще більш чисельну армію і знову почати війну". Він негайно збільшує витрати на військо. Спочатку в два, а потім і більше разів. У 1810 році російська армія вилаштувала бойові порядки на кордонах Герцогства Варшавського. Олександр із несамовитою рішучістю збирає вже шосту антифранцузьку коаліцію і видає накази у 1811 році готуватися "до операції на Віслі", підписавши з Прусією військову Конвенцію проти Франції. Проте, Австрія і Прусія не наважились на відкриту війну і діяли таємно. В квітні Наполеон, який вже спланував літню подорож до Італії, послав парламентаря царю у Вільно, де той розгорнув воєнний штаб, не вступати у війну, Олександр самовпевнено відмовився. Пушкін бачив справедливість і європейськість Наполеона: "… І світу вічну свободу з мороку посилання заповідав".
Сталін, прагнучи розширення комуністичної імперії, намагався використати трюк з мирним договором у відносинах з Гітлером. 28 вересня 1939 року після спільного вторгнення до Польщі і розв’язання, по суті, Другої світової війни, вони укладають договір про дружбу і кордон. Як доповнення пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня. З купою секретних статей, якими поділили між собою залишки ще не анексованої Третім Рейхом Європи. Але в 40-му році Молотову в Берліні не вдається переконати свого друга Ріббентропа і фюрера в здатності російської імперії СРСР стати партнером для спільного управління світом, забравши цю функцію у Великої Британії.
Не розуміючи цих і подібних фактів історії Росії, ми ніколи не зрозуміємо мирних переговорів з Путіним у Мінську.
Тут, "под очарование бацьком", підписано два документи: Контактною групою – Комплекс заходів по виконанню Мінських угод із 13 пунктів і 8 Приміток до них, та Декларацію трьох президентів з канцлером в їх підтримку.
Очевидно, що ці папери треба оцінювати тільки разом. Як невід’ємну одна від іншої частини. Тепер вже як міжнародний пакт. Фредеріка Могеріні підтвердила, що Меркель і Олланд отримали на ці переговори мандат ЄС.
Читайте: Порошенко, Меркель, Олланд и Путин обсудили прекращение огня на Донбассе
Сторони розглядали виключно російський документ. Він підготовлений Москвою і напередодні озвучений лідерами сепаратистів. Україна свого документу, як і озвучених директив, чомусь не мала. Можливо, це було умовою участі в переговорах Путіна, на чому змушений був наполягати "євротандем" на таємній зустрічі з Порошенком.
Тобто, Україна прибула в Мінськ зі слабкою позицією. До того ж, її основна частина була не в її ініціативах, а в руках Меркель і Олланда.
Переговори в Мінську проходили в умовах показового й зухвалого стрімкого нарощування агресії Росії та інтенсивності боїв по всій лінії зіткнення. Євротандем, аби цього не бачити, пив, напевно, заспокійливе. Путін, як виглядає, переслідував дві мети. Перша. Змусити, в обмін на припинення вогню, прийняти виключно його план. З можливими компромісами, що йому не шкодять. Друге. Розширити в цей час максимально територію ЛНР і ДНР із забезпеченням їм стратегічної переваги шляхом закриття Дебальцевського котла і блокади Маріуполя. Для майбутнього розширення плацдарму. Бо зупиняти війну Путін не збирається. Наполеона немає, а імперія далеко.
Українська делегація "на старті" не наважилась забезпечити прийняття спільної заяви "Нормандської четвірки" про негайне припинення, на час переговорів, вогню, обмін вбитими і важкопораненими.
Чому?
Тільки з 10 по 13 лютого, бойовики 127 разів (за скупими даними АТО) обстріляли з важких артсистем і ІРСЗВ, включаючи "Урагани", "Смерчі" і "Торнадо", атакували і нанесли удари по 30 населеним пунктах, внаслідок чого загинуло не менше 50 військових.
Мінськ впав у гіпнотичний сон під поглядом Путіна.
Президента Порошенка переконали взяти синицю в руки і не ловити в небі журавля. В обмін на федеральну автономію для сепаратистів отримати 17.5 мільярдів доларів кредиту МВФ вже цього року. Із 40 впродовж трьох років. Без всіляких реформ і особливих зобов’язань Уряду. Це майже та сума, яку просив Сорос для України негайно. Плюс 2 мільярди дасть Світовий банк. Можливо, ще 2-3 вдасться отримати в США і ЄС. В іншому випадку, поряд із загрозою, як курячого грипу, дефолту, Україна може спуститись на самісіньке дно непрогнозованої сукупної національної кризи. В умовах надзвичайно слабкої влади, тривалої, вимотуючої ресурси війни, масової озброєності населення, відсутності моральних лідерів довіри може спрацювати закон розпаду: "всі проти всіх".
У президента, обтяженого власною суб’єктивною стратегією перемир’я з Путіним, в Мінську шансів на глибокий маневр не було. Він найняв сильних адвокатів і цілком на них розраховував. При цьому, ті розуміли, що виграти процес у Путіна зараз неможливо. Головне завдання, яке вони погодили з клієнтом, – не дати ситуації ще більше ускладнитись. Якось зупинити війну і не допустити воєнної перемоги Путіна. В обмін на мирну капітуляцію Києва.
Захід правильно оцінює ситуацію. Українське політичне керівництво, найперше президент, не здатні чинити військовий опір агресору і не можуть бути полководцями. Вони втратили Крим за лічені дні. Не маючи перед собою реального ворога, а лише страх і некомпетентність. Вони легко здали Донбас. І втратили найважливішу індустріально-енергетичну базу держави. Нічого не зробили аби унеможливити нарощування добре озброєних армій сепаратистів і створення ними власних квазідержавних політичних анклавів. Більше того, вони сприяють їх перетворенню в цілком респектабельних легальних суб’єктів.
З часом ми зрозуміємо, що одною із критичних стратегічних помилок було визнання того факту, що на Сході ми воюємо з Росією. Це до цього часу тримає суспільство у важкому заціпенінні, страху перед її потенціалом повномасштабної агресії. Попри те, що АТО є саме відповіддю на терористичні атаки бойовиків. Ми воюємо проти незаконних воєнних озброєних формувань сепаратистських бойовиків і терористичних організацій. Які організовуються, в тому числі, і підтримуються Росією. Тому війну на Донбасі давно варто було розділити на дві стратегії: воєнну і дипломатичну. Перша мала бути пов’язана із зачисткою територій від озброєних злочинців і недопущення перетворення їх у воєнно-політичні організації. Друга – в ізоляцію Росії. З використанням "ударної дипломатії" - визнання її державою, що організовує і фінансує тероризм. Агресором, воюючою стороною. Звузивши тільки до цього всі дискусії і резолюції в РБ ООН і ОБСЄ. Максимально скористатись важкими "ампутаційними" санкціями Заходу для їх нарощування в зв’язку із знищенням пасажирів Малазійського Боїнга, масовими вбивствами мирних людей на Донбасі і звинуваченням в цьому політичного керівництва Росії через процедуру Гааги. І ще використати десятки способів, аби змусити Росію відступити.
У Мінську Путін не посунувся навіть на півкроку. Навпаки. Він пішов дальше. В тому числі розвернувши бурхливу наступальну компанію в ООН.
Подивимось.
Перше. Попередні Мінські угоди не протримались навіть часу їх переговорів. Мінськ "Нормандського формату" привів не до спаду напруги, а до ескалації війни. Вже наступного дня Путін "вмив руки": "Россия не должна непостредственно выполнять комплекс мер по урегулированию ситуации в Донбасе. Потому, что Россия не является участником этого конфликта". Це Дмитро Пєсков. Попри те, що доконаним є факт на тлі Мінська різкого зростання тут російських військових.
Отже, ми змушені будемо про все домовлятись із сепаратистами. Ціна домовленостями з ними завжди наближається до "нуля". Цього зараз завдяки пакту Меркель-Олланд-Путін-Порошенко, вона може добитись в РБ ООН.
Світ не повірив у чергові Мінські угоди. Навіть за участі двох лідерів ЄС. Яцек Сіріуш-Вольський впевнений, що вони "узаконюють територіальну окупацію з боку Росії". Заступник президента Європарламенту Чарнецький емоційно заявив, що "євротандем" "пожертвували Україною заради економічних інтересів власних країн", а проросійські бойовики "рано чи пізно продовжать наступ". Неперевершена Даля Грібаускайте вважає, що таке "рішення абсолютно слабке". Мудрий Вітаутас Ландсбергіс назвав угоду про перемир’я "гіршим результатом, аніж Мюнхенський зговір".
Друге. Німеччина, Франція і Росія, створивши "контрольний механізм в нормандському форматі" для постійного втручання в процес організації тої ж "федеральної автономії", зробили це в обмін на фінансово-банківську допомогу, тристоронні переговори з питань енергетики в розвиток "зимового пакету". При цьому вони якось зовсім підступно заклали приховане право вето Росії на нашу євроінтеграцію: "…підтримують трьохсторонні переговори між ЄС, Україною і РФ з метою напрацювання практичного вирішення питань, що викликають стурбованість Росії у зв’язку з виконанням Угоди про Глибоку і всеосяжну зону вільної торгівлі між Україною і ЄС". Це Декларація, яку писав Путін. Він не дасть нам жодного шансу на Європу та інші вольності.
Видно й інший замисел Меркель. Використовуючи Мінськ вона імплементувала Москву в безпосередній діалог з ЄС по широкому спектру питань. Використовуючи Україну. Асиметрична дипломатія.
Третє. Україна в чергове пішла на безпрецедентні згубні компроміси. В тому числі і по питаннях, які є конфліктними до повноважень президента, передбачених ст.106 Конституції. Не вдаючись в широку дискусію, наполягаємо, що п.1 і п.2 ст.1, ст. 106 нерозривно пов’язані. Президент, представляючи державу і ведучи переговори, підписуючи угоди зобов’язаний "забезпечувати державну незалежність, національну безпеку". Він не може вести жодної дискусії щодо державного суверенітету і територіально-політичної цілісності держави, її унітарності, відступаючи від визначеної в Основному законі. Зважаючи на його стратегічну функцію гаранта конституційної цілісності країни, він немає і, об’єктивно не може мати, законодавчої чи, навіть, політичної ініціативи про будь-яке зменшення об’єму суверенітету і "корекцію" конституційного ладу. Для нього тут діє єдиний принцип: або дієш, або йдеш.
В комплексі Мінських заходів нас не тільки зобов’язують прийняти нову Конституцію, із ультимативними вимогами, на що ВРУ не має мандату, що також є свідченням втрати політичного суверенітету і введення зовнішнього управління, але й, по суті, демонтують конституційну форму організації держави – унітарну республіку. В п.п.4, 9,11, 12, Комплексу заходів і в п’яти пунктах приміток до них, приховано, з використанням казуїстики і софістики, реально створена політико-юридична база перезаснування України. За згодою ЄС, що повертає його в драматичні часи Мюнхена 1938 року. Виходячи з усього, президент реально боровся проти прямих формулювань: "федералізація", "автономія ДНР і ЛНР", "нейтральна, позаблокова, демілітаризована держава". Якщо вірити французькому міністру Фабіусу. Але, чи мали Меркель і Олланд мандат ЄС на демонтаж української цілісності і відступ від цінностей, принципів, які шукають українці в Євроунії?
Якщо перейти на графіку, то виконання Мінського, "нормандського розливу" протоколу, виглядає так. Нова Конституція вже не знає Криму, але є нова конфедеративна автономія (або декілька) на Донбасі з правом вето на невигідні Росії ініціативи Києва. Найшвидше без права на будь-яку інтеграцію, окрім Московської. Україна стає пасивним суб’єктом-об’єктом із нейтральною політикою, тощо. Це, якщо не прогнозувати вірогідність на цій конституційній кризі розпаду державності в цілому.
Російський історик-політолог Зубов негайно, тому, заявив, що переговори в Мінську "закончились бессмысленным компромиссом, который не приведет к миру".
Четверте. Формування органів місцевої влади на сепаратистських територіях. Всі подумали, що мова йде про саморозпуск і перевибори ЛНР і ДНР разом із всією тамтешньою незаконною владою. Бо нам так, всіляко викручуючи слова хотіли цю проблему й подати. Навіть закумуфлювали цю воєнну хитрість у згоду провести їх на підставі вересневого, 2014 року Закону "Про тимчасовий порядок….", який президент переконливо, як завжди, обіцяв вже давно скасувати новим парламентом. Разом із законом про амністію терористам. Але не зробив. Бо знав про інший план, який готувався для Мінська? Закон цей не може бути використаним, бо терміни виборів витекли і він не визначає ніяких інших особливостей їх проведення в існуючих екстремальних умовах. Наприклад, специфіки виборчої агітації, вільного висунення кандидатів, формування виборчих комісій, тощо. І все це в умовах 50-тисячного озброєного до зубів, сепаратистського війська.
Трагедія в іншому. Ви вже зрозуміли. На Донбасі є два самопроголошених суб’єкта: ДНР і ЛНР. Із керівниками, парламентами, урядами, центробанками, армією і службами безпеки. В Мінських протоколах, завдяки Меркель і Олланду, вони вже виступають як суб’єкти міжнародного права. Тепер називати їх терористичними вже не можна, оскільки вони мають перспективне право захищати свою репутацію в суді. Їх ніхто переобирати не буде. Поки вони самі цього не захочуть. У цьому дивовижному Мінському документі, найшвидше, мова йде про вибори на іншому рівні – першому: сільських, селищних, міських голів, відповідних, аж до міста-району рад. Все. Логіка юристів Путіна, які нам відомі своїм специфічним почерком, диявольськи геніально проста: таким чином легітимізувати ці два квазідержавних утворення. Можливий і варіант повного перезавантаження влади на сепаратистських територіях. Але це питання зовсім не Києва. А доброї волі Москви і сепаратистів. Путін пропонує механізм, коли Київ буде тільки прислуговувати цьому процесу. Тому, що він може розпочатись тільки після "діалогу про модальність проведення місцевих виборів….. і про майбутнє цих районів…". З … сепаратистами. І що таке "модальність" в тексті з конкретним календарем дій (деонтчна, атлетична, фактична)? Ми маємо тут звертатись до Канта, Льюіса чи Фейса? Очевидно, що за цим терміном ховається право вимоги чи наказу, які мають зумовлювати українську владу до конкретних дій. Невиконання його буде підставою, одного із десятків інших, розриву Мінських домовленостей.
П’яте. Міністр Клімкін помилився. П.5 Комплексу заходів і ст.. 3 Закону "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" оголошують всеосяжну, безповоротну і беззастережну амністію всім особам "в зв’язку з подіями, які мали місце в окремих районах Донецької і Луганської областей України". Російським та іншим іноземним найманцям, винним у масових вбивствах людей, їх катуванню, знищенню Малазійського Боїнга. Більше того, владі забороняється їх "дискримінація, переслідування та притягнення до відповідальності".
Якщо це не буде виконано, Мінські протоколи будуть анульовані. За вини України. У пана Єфремова є шанс визнати себе "учасником подій" і отримати волю. Якщо він не задумав повторити проект Кушнарьова.
Шосте. Перемогою є припинення вогню. Але той не припиняється і повністю ніколи не буде припинений. Якщо не бути наївним. За першу добу "тиші" бойовики 112 разів атакували сили АТО, 88 разів бомбили Дебальцеве важкою артилерією, а в Щасті розтрощили лікарню. В недільних телефонних перемовинах "нормандської четвірки" на це не звернули особливої уваги.
Сюди треба також віднести і відведення важкої артилерії та створення достатньо широкої "буферної зони", що не отримала ніякого юридичного статусу, виведення з української території "іноземних збройних формувань, воєнної техніки, а також найманців під контролем ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп".
ОБСЄ, давно в підозрі про свій дивний нейтралітет. Її Генсек Заньєр, заявив "що сьогодні неможливо визнати чи є бойовики на Донбасі представниками регулярних частин російської армії". Юридичних доказів, які були би підтверджені, цьому також немає. Отже, виводити нічого. Але написано красиво.
Важка артилерія відводиться з можливістю повернутись за декілька годин. При тому, що бойовики, чисельністю у велику сучасну армію володіють великою кількістю мобільної, портативної і високоточної зброї зі значним ефектом бойового враження. Особливо при масовому використанні в режимі ближнього бою.
Роззброєння "незаконних груп" направлено на добровольчі загони України, які не "записані" за ЗС, Нацгвардією, МВС і СБУ. Як правило, це найбільш боєздатні штурмові підрозділи. На стороні бойовиків механізму надійного контролю за роззброєнням тих груп, які підпорядковані стратегії Москви, немає.
Очевидно, що армії бойовиків ДНР і ЛНР до незаконних формувань Мінським протоколом не віднесені. Ну, хоча би тому, що їх лідери є його підписантами, а вони – гарантами виконання домовленостей. Москва ж ніяких гарантій на себе не взяла.
Є велика ілюзія відновити контроль над спільним з РФ кордоном до кінця 2015 року. Але текст Мінської угоди складено таким чином, що він буде контролюватись народною міліцією вже внутрішньої федеральної автономії, бо вирішення цього питання залежить виключно від доброї волі "представників окремих районів". Рішення приймається тут тільки після консультацій з ними.
Очевидно, що Україна мала добиватись повної демілітаризації цієї території із встановленням якоїсь 75 кілометрової демілітаризованої зони в самій РФ. Але це питання не обговорювали навіть пошепки. Розраховувати на ефект від контролювання ситуації супутниками і безпілотниками наївно. Він і так ведеться постійно. Ну і що…?
Мінські протоколи тільки засвідчили значний потенціал продовження війни. Загроза зриву в штопор і перехід до некерованої ескалації не дуже зменшилась. Попри те, що ані в Росії, ані в України немає ресурсів для нарощування війни. Але та вже включила в дію свої закони, які часто сильніші розуму і інстинкту самозбереження. В 95-му США, РФ, ЄС і ООН запропонували для виходу із жорстокого сербсько-хорватського протистояння план Z-4. Він надавав широку автономію рівня федерації з демілітаризованим статусом сербській більшості в обмін на повернення Хорватії окупованих територій. Але він провалився. Хорватія діяла жорстко і перемогла, а 280 тисяч сербів змушені були повернутись на батьківщину.
Угода "нормандської четвірки" не вирішує, таким чином, присутності на Донбасі російських військових, не вимагає реальних поступок від Путіна і не дає Україні жодних гарантій деескалації війни та збереження територіальної цілісності. Заспокоєння Заходу відбулося тільки за рахунок Києва, а Меркель добилася створення дуже нестабільного замороженого тротилом конфлікту. Мінськ дав Путіну легітимну можливість домінувати, використовуючи експансію, і ховаючись за фобії та практичні розрахунки ЄС. Ми втратили прикінцево шанс на НАТО і, здається, все йде до того, що ми не зможемо євроінтегруватись. Навпаки, схована за "езоповою мовою" Мінських текстів федералізація України залишає її сателітом Москви під дулом автоматів і свист ракет із "Смершів", легалізованих політикою Києва сепаратистських ЛНР і ДНР. Як торжество дипломатії Лаврова.
Мишоловка закрилась. Є "швидкоїдучий" сир від МВФ у розмірі 40 мільярдів доларів. Але блискавично звільнивши свій хвіст, маленький котик-мишолов, ще вернеться за своєю нещасною здобиччю. Це у нього генетична потреба. Страху він особливого не відає. Звичайно, якщо на нього не спустять тренованих собак.
