УкрРус

Право останнього бою або вже не кумедний оселедець

"Бійці Правого Сектору, оточені спецпризначенцями в лісах

під Мукачево заявили, що: "право останнього бою в них ніхто не забере"

Українські ЗМІ

Пацієнт скоріше живий! Аніж мертвий... Це про нинішню Україну. Проте стан ще далекий навіть від задовільного. Усе тіло вкрите виразками: розбиті дороги, вирви від розривів снарядів та мін, іржаві конструкції припортових заводів, напівзруйновані недобудови радянських часів, купи сміття, страшні екземи спальних районів з радянською архітектурою барачного типу. Але суспільний організм бореться. Лімфоцити, тромбоцити та еритроцити кровотворної системи женуть лімфу життя і пацієнт вже не тільки щось там белькоче і пускає сльозу намагаючись співати гімн, але й робить спроби самостійно давати собі раду.

Останні років триста пацієнт перебував у комі, інколи ненадовго приходячи до тями. Але його знову вкладали в ліжко. Інколи ласкою, інколи напоумленнями, але здебільшого грубою силою, вводячи в організм ледь не смертельну дозу сонної отрути. І снилася йому Україна. Велика щаслива земля, мешканці якої живуть у кумедних розписних хатках, моляться Богу та портрету Тараса Шевченка, співають стрілецьких пісень, стрибають через багаття на Івана Купала, ласують варениками із сметаною, та інколи пускають кров турчинам, ляхам чи москалям захищаючи свої права на мову, віночки і вишиванки.

І ось на початку 90-х, коли керівництво в лікарні змінилося, пацієнт раптом зненацька вийшов з коми і почав самостійно дихати. Раптом з’ясувалося, що він не той козак, яким уявляв себе у снах, а прикутий до ліжка майже інвалід, проте нівроку який багатій. Розкішні чорноземи, чи не п’ята економіка у Європі, 52 мільйони досить освіченого, кваліфікованого населення, великі поклади вугілля та залізних руд, ліси, порти, заводи... На мить пацієнту здалося, що за якийсь нетривалий час він одужає і стане таким як усі дорослі європейці — заможним, самодостатнім, красивим та незалежним. Либонь так уявляють себе хлопчаки, беручи до рук татову зброю, або дівчата, напинаючи перед дзеркалом мамині сукні і взуття на підборах. Але сталося так, що до пацієнта миттю підбігли якісь дядьки з папірцями, що вмовили-примусили його ті папірці підписати, буцім з благими намірами втілити юнацькі мрії у реальність. Натомість, вже за якийсь час пацієнту розповіли, що ті дядьки виявилися шахраями, а він жебрак і доля його — одвічний місток між життям і смертю,буттям і небуттям, одвічна буферна зона, прикордоння типу як між Європою та Азією.

З того часу пацієнт глибоко замислився. Стан сну змінився станом перманентного вивчення навколишньої ї дійсності, яка видавалася жахливою. Облуплена палата, вічно протікаючий кран, запах хлорки і туалету, неоковирні медсестри і шахраюваті лікарі з амбре дешевих дезодорантів та перегару з роту. А ще Біблія, роман Марініной та томік Панаса Мирного у лікарняній шухляді, календарі Миколая Чудотворця та Ані Лорак на стіні, кока-кола та "Ростішка" від волонтерів на тумбочці. Перебуваючи на лікарняному ліжку, він, був залежним від них усіх. То йому кололи вітаміни у вигляді різних народних рухів, проукраїнських книжок та музичних проектів і дихати на якийсь час ставало легше. То раптом призначали сувору московсько-православну хіміотерапію з внутришньовенними кримінально-шансонними ін’єкціями. Зненацька з’ясувалося що організм його геть зашлакований канцерогенною комуністичною отрутою, яка схильна до мутацій убік регіонального сепаратизму єдиними ліками від якого є ядучі антибіотики радикального націоналізму. Одні лікарі призначали сувору українізацію, інші — євразійські ванни, одні казали - "щоб одужати треба повиводити з організму бактерії жидівства, москальства та содомії", інші билися в істериці, доводячи, що: "печерний націоналізм приведе організм до смерті!" Але динаміка в цілому була позитивною. Узимку 2004-2005 років пацієнт ВПЕРШЕ!!! самостійно підвівся з ліжка і зробив декілька кроків палатою, впавши у стан ейфорії. Здавалося, що це — переломний момент. І все було б добре, якби не одне але.... Дзеркало! Воно висіло у палаті навпроти ліжка і пацієнт також вперше побачив своє відображення у ньому. Зазвичай, йому як і усім дітям, або прикутим до ліжка хворим близькі розповідають про те як вони "чудово виглядають". Натомість у дзеркалі він побачив зовсім інше: кволий, худий, жовтошкірий, з порепаним обличчям і синцями довкруж очей, запалими червоними очима, відстовбурченими вухами і кумедним оселедцем, що липкою прядкою падав на чоло. І це була ще одна реальність, яка розвіяла помаранчові шмарклі, щодо його спроможності бути повноцінною людиною. Стався страшний рецидив хвороби, яка знову прикувала його до ліжка, геть деморалізувавши. Часом він впадав у відчай, а часом, накрившись подушкою гриз її зубами від гіркої люті до свого безпорадного стану і відрази до того, що побачив у дзеркалі Вставати більше не дозволяли. А одного дня крізь сон у якому бачив себе воїном з реклами горілки "Козацька рада" він почув: "П..дець, Вітя, кончать надо ету х...єту. Європа-Гєйропа... Вот тєбє пятнадцать лярдов. Отключай єво от етіх піндосовскіх лєкарств, і пєрєводі в суровий таможенний рєжім. Нє х..й тут цацкаться"!

Наступної ночі він втік з палати. Майже всі хто його зустрічав тоді на вуличних мітингах худого, слабосильного, загорнутого у червоно-чорний прапор з хворобливо-юнацьким оселедцем на чолі, як не посміхалися, то відверто глузували, мовляв: "оно бандерівець простує,через якого москалі нас фашистами називають! Давай шуруй звідси екстреміст-провокатор проклятий, не заважай людям мирно мітингувати!". Ненависть гнала його уперед. Ненависть і Любов. Ненависть до зажерливих шахраїв, що ошукали його користуючись необізнаністю і неміччю, коли він тільки вийшов з коми, до злодійкуватих ментів, що охороняли цих злодіїв, до брехні, облуди ницості гламурних покидьків і естрадних зірок, що відростивши сраки на передвиборчих концертах окупували геть всі телевізійні екрани. Але в серці була і любов. Любов до тої України за яку він ладен був покласти життя, аби тільки вона мала новий сенс і нове майбуття — гідне, чесне, правдиве! Кажуть, що його бачили першого грудня на Інститутській. То він кинув першу пляшку з коктейлем Молотова під ноги молодих ВВшників, бо справжні покидьки, що вчора побили студентів ховалися за їхніми спинами біля адміністрації президента. Потім 19-го січня його бачили на Грушевського. То він не захотів дослухатися слів кволої опозиції, яка відверто зливала Майдан, а засипавши обличчя Клічку порошком з вогнегасника, підпалив перший ментовський бусік. А потім усі дні вогняного протистояння вигадував чим би таким поцілити у "Беркут" по той бік барикад. У ті дні він жив у казармах Самооборони та на п’ятому поверсі Будинку Профспілок, а під час атаки в ніч на 19-лютого отримав від спецпризначенців кульове поранення у плече. Отак поранений відразу пішов на фронт, і ледь не загинув під Ілловайськом через зраду і некомпетентність вищого керівництва держави. Потім були Піски, Дебальцеве.... А тепер от Мукачеве.... Друзі запросили його трохи відпочити і полікувати рани. Те що він в тих краях побачив на власні очі і почув від побратимів не вкладалося в його хворобливе, радикально загострене до несправедливості, шахраювання та обману відчуття реальності. Виявлялося, що оте "ригіанальне, москальсько-медведчуковське кодло" проти якого повстала країна, в боротьбі з яким загинула Небесна сотня не тільки живе і здорове, але й розмножується і жирує! І не стало сили. Вчинив як завжди — не думаючи про наслідки, нерозважливо, зухвало, але щиро. Діяв не розумом, а емоціями. Щиро люблячи свою Україну. І ту, яка снилася у снах, і ту, яку бачив на власні очі. Порепану, побиту, пошматовану, але ЖИВУ!

Зараз, кажуть, він ховається десь у закарпатських лісах, передавши побратимам слова про те що ПРАВО ОСТАННЬОГО БОЮ у нього ніхто не забере. Але відтепер, усім тим хто полює на нього іменем держави отой хвалькуватий юнацький оселедець вже не здається таким смішним!

Не хочу вдавати з себе пророка, але восени ми можемо знову побачити його на Майдані. І тоді веселі кісельовські побрехеньки про "хунту у Києві" може легко перетворитися з фейкового "мему" на справжню реальність. Тільки чи виграє від цього Україна, яка вже неодноразово намагалася подолати цей історичний кармічний вузол, щоразу перетворюючись на Руїну після подібних подій. Господи, збережи і помилуй і наділи нас даром ДОМОВЛЯТИСЯ. Адже ворог тільки на це і чекає, аби ми повбивавши одне одного, потрощивши і попаливши все довкруж, сіли на згарищі і заспівали тужливу пісню про нещасну доленьку Неньки-України, яка нам знову буде тільки снитися на лікарняному ліжку у санаторії суворого режиму під назвою Імперська Раша.

БЛОГИ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В АВТОРСЬКІЙ СТИЛІСТИЦІ

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги