УкрРус

Вся влада — індивідуалам!

"Культурна революція" - термін безумовно спаплюжений маоізмом, що озивається в масовій пострадянскій свідомості уривчастими спогадами про горобців, яких червоні хунвєйбіни жерли з голодухи та сотнями постріляних артистів імператорських театрів з якими мала нещастя в свій час грати на одній сцені дружина Великого Кормчєго. Але для покоління, що народилося і виросло в незалежній Україні, "культурна революція" вже перестала бути абстрактним терміном з історичних посібників, а перетворилася на реальне, щоденне, практичне і абсолютно природнє буття з конктетною метою — дистанціюватися від "неосовка", в світі, де править бал його величність ІНДИВІДУАЛІЗМ!

В моєму життя лагідна індивідуалізація починалася з питання: "Тату (мамо), а чого наші солдатики однокольорові та пластикові, а німецькі гумові і розмальовані? Чому у нас не випускають жувальні гумки? Чому джинси бувають тільки закордонні і так дорого коштують?" Це був кінець сімдесятих. Батьки працювали в Ансамблі пісні й танцю Групи радянських військ в Німеччині, були страшенними модниками і завжди виділялися серед неоковирного натовпу своїм яскравим зовнішнім виглядом і більш розкутою поведінкою. На початку вісімдесятих у свої неповні п’ятнадцять, я на власній шкурі зіткнувся із впливом радянської масової побутової тиранії. Сталося це напередодні травневих свят у тролейбусі 18-го маршруту що курсував від площі Шевченка до площі Жовтневої революції (Нинішнього Майдану Незалежності). Був вдягнений у супер-модну, кольорів французького прапору майку "AIR-FRANCE" , молочного кольору брюки "банани" з чотирма нашивними кишенями, румунські кросівки "Томіс",а на голові (це вапще!!!), окрім модної зачіски з довгою косою чьолкою, ше мав спортивну поворозку, типу для занять аеробікою (дуже модну на ті часи річ). Все це багатство батько привіз з Угорщини куди їздив у турпоїздку. Сів у тролейбус біля стадіону Спартак. Зайшов через передні двері і став у проході поруч з потрійними місцями "для пасажирів з дітьми та інвалідів". Дітей щось не спостерігалось, проте "інвалідів" було повно. З юнацьким максималізмом трохи зверхньо зиркнув на відразливих товстих тіток, з роздутими, напханими гівном животами, що тягнули після денної зміни торби з якоюсь вермішеллю на суповими наборами з яловичих кісток. Тітки пріли і сходили ядучим потом сморід якого розпливався салоном разом з міазмами їхніх чоловіків, що прямо в салоні цмулили з трьохлітрових слоїків хлібний квас і пиво, бочки з яким днями з’явилися по усьому місту. Важка, спека передтравневого надвечір’я висіла у салоні разом із поки що неартикульованою цивілізаційною ненавистю яка постала між нами з першої миті візуального контакту. Вони спостерігали за мною, а я крізь вікно дивився на жовті корпуси павлівської психіатричної лікарні, чиї силуети пропливали угорі в буйних заростях каштанів, ось-ось готових вибухнути тисячами свічок. Напружена пауза тривала недовго.

"Нє стой тут, проході всєрєдіну!" - нарешті крізь зуби процідила грудаста тітка у бузковій сукні, що тримала на руках целофановий пакет "С дньом рождєнія!" (на фото червоні троянди шампанське і свічки"). З пакету стирчала пачка солодкої соломки і кульок цукерок "Золотой ключік". "Мені і тут зручно!" "Ти чєго нє понял, малиш, тєбє чєловєчєскім язиком говорят: нє стой в проходє, проходи в сєрєдіну!"- це вже поруч жилавий дядько, опустивши газету "Совєтскй спорт" втупив у розмову. Від нього струмувала потужна цівка амбре з курева, машинного масла і якогось промислового "пєрдєжу", яким зазвичай вирізнялися "потомствєнниє пролєтарії". Сухі долоні із чорними півмісяцями заскорублих нігтів нервово трусонули газетою. На задній сторінці портрет футболіста Баля і крупний заголовок: "Гол бразільцам на чємпіонатє міра — успєх всєй нашей команди!". "Мені і тут зручно!" - знову пробелькотів я. Всі сидячі місця в салоні було зайнято. Лише декілька чоловік стояло біля заднього майданчику. На радянські часи з їхніми суцільними "давками" у громадському транспорті — майже порожній тролейбус. То чого я маю кудись посуватися? "Ти чєго, нє понял щенок?" - це вже озвався тлусий дядько із сірим хворобливим обличчям, яке весь час промкував так само сірою несвіжою хусткою. Він сидів у другому ряду з краю, виставивши у прохід ногу у здоровезному розтоптаному, і теж либонь, дуже смердючому черевику. - Тєбє русскім язиком говорят, пройді в салон?! Ілі может ти іностранєц і нє понімаєш русского язика?" Я зневажливо пихнув і знову перевівши погляд у вікно внутрішньо послав їх всіх куди подалі, обравщи тактику зневажливої мовчанки. Тим часом події розвивалися блискавично. "Ах ти сука малолєтняя! - завижчав сивочолий пенсіонер із значком учасника війни на льняній літній сорочці. - Тєбє взрослиє люді говорят, пройті всєрєдіну, а ти тут козью морду корчишь, мать твою пєрємать! А-ну водітєль остановітє тролєйбус! Остановітє тролєйбус я сказал..." І ветеран, що сидів у центрі салону біля вікна, напнувши на лисину с поліестрового капелюха почав пробиратися до мене. "От падло амєріканскоє! Одєлося оно во всьо загранічноє, вєрьовочку сєбє на хвору голову одєло.., гандон би лучшє одєло... Водітєль остановітє тролєйбус!" Я думав, що ветеран вчепиться у мене своїми плямистими ручками колишнього кадебіста, але той попензлював прямо до кабіни водія, рішуче вимагаючи зупинити тролейбус. І тут я відчув легенький стусан. То жилавий пролетарій, трохи буцнувши мене під ребро, підвівся і став нос до носа. "Я тєбє на х..й сєйчас покажу сладкую жизнь в загранічних шмотках!" Наче дубовою дошкою вдарив у обличчя сморід учорашнього часнику та гнилих зубів. Боковим зором побачив "сіромордий" теж почав підніматися. Я навіть слово "мама" вимовити не встиг, як опинився мордою на асфальті поруч із зупинкою "Кабєльний завод". Тролейбус рушив далі. Я ж підвівся і зрозумів що у такому вигляді на зустріч до дівчини, що чекала мене у кафе "Крижинка" біля ресторану "Столичний", де ми мали їсти перше у місті абрикосове морозиво за п’ятдесят копійок порція, з’явитися не можу. Рукав модної майки "AIR-FRANCE" під пахвою було розірвано. На брудних колінах з під тканини виступали бурі плями розідраних колін. Долоні теж юшили сукровицею. Поворозочка на чолі зникла безслідно (Не виключаю, що хтось з пролетаріїв поцупив її для своїх дітей підліткового віку). В кишені лежав чесно виграний в преферанс та зекономлений на сніданках радянський червончик та ще якийсь дріб’язок! Таксі на Мінський масив, де я жив, а потім на Хрещатик обійшлося у три карбованці шістесят п’ять копійок. (В цьому місці усі совки можуть ностальгічно "всплакнуть", бо майже стільки коштувала пляшка горілки). На побачення я, таки, встиг, але був вдягнений більш скромно, бо у своєму індивідуалістичному протистоянні з радянською дійсністю втратив ліпший модний прикид. З тої пори я оголосив непримиренну війну цій тупій бидлоімперії під гучною назвою Радянський Союз, яку, врешті, перемогли не ракети і бомби, а джинси і відеомагнітофони.

Так трапиться і цього разу. Кількість індивідуалів що втікають з Раші, колись переросте у якість, яка не захоче жити в неосовку, що його ударними темпами будує путінський режим. Діти тих, кому обмежено виїзд за кордон, колись обов’язково спитають у батьків: "Почєму наші русскіє айфони і Лади-Каліни нє такиє удобниє і практічниє как амеріканскіє ілі японско-корєйскіє? А почєму сам Путін катаєтся на "Мерседесеє", а не на "Волгє"? А почєму дяді говорят Європа-Гєйропа, а самі єздят туда лєчится, і отдтихать?" І ці дитячі питання вже є початком кінця квазіімперії, що відгороджується від цивілізованого світу "духовнимі скрєпамі" і мантрою "кримнаш".

Совок тихо подихає у своїх гнилих, захаращених радянським мотлохом кублах та чиновницьких кабінетах з полірованими, проностного кольору столами та шафами. Інколи ще вигулькне мордою Кобзона, пострадянським адідасівським костюмчиком, барсеткою, кєпочкою, чи уйобіщними білими капцями тупого чиновника, вдягненого у діловий костюм та його подруги — вбраної у фейковий Луї Віттон кацапської баби з розкатаними губами та силіконовими грудьми. Совок забарикадувався у Донецьку і Луганську і лупить по нас з усіх видів зброї, начепивши на груди вєтєранскіє значкі та гєогієвські стрічки. Але це останні судоми тих, хто їхав зі мною у тому тролейбусі далекого 1983-го року. Поступ і цивілізацію не спинити. Недарма культурологи, а той й просто "просунуті люди" в один голос твердять що в світі триває нова КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ, а влада індивідуалів, які не хочуть жити у колективних схемах накинутих державою, стає дедалі сильнішою і впливовішою. Не буду з цим сперечатися, бо й сам до цього докладаюся як можу. Тож:

ВСЯ ВЛАДА — ІНДИВІДУАЛАМ!

СМЕРТЬ СОВКОВОМУ МЕНТАЛІТЕТУ!

СЛАВА КУЛЬТУРНІЙ РЕВОЛЮЦІЇ!

БЛОГИ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В АВТОРСЬКІЙ СТИЛІСТИЦІ

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги