УкрРус

Всі активні сторони конфлікту не можуть ні вийти з нього, ні надмірно його загострити

Тільки ледачий, хворий і зовсім аполітичний українець зараз не гадає: чи буде великий наступ російсько-терористичних військ і пов’язане з ним загострення конфлікту на сході України? Всі ми активно сперечаємося навколо цього, зважуємо за і проти, прогнозуємо, наводимо аргументи, намагаємося вщент розбити отримані у відповідь контраргументи. Проте, на сьогоднішній день, немає мабуть в цілому світі людини, яка точно знає відповідь на це питання. Навіть в московському Кремлі, навіть у вашингтонському Білому Домі не відомо, як будуть розвиватися східноукраїнські події.

І справа тут не у "чорних лебедях" і не в інших божих пташках. Просто, головною рушійною силою українського конфлікту є намагання Путіна дограти свою пекельну гру до кінця з найменшими для себе втратами. А між тим зараз настала ситуація, коли всі дії, наслідки, фактори, плани, стратегії та інтереси злилися в такий складний і заплутаний клубок, що Путін, з його досить невеликими розумовими здібностями, вже не в змозі чітко розуміти, що відбувається. Єдине, що він розуміє ясно – це те, що ситуація стала небезпечною і з неї треба якомога скоріше виходити, поки економіка ще хоч якось дихає. І під час виходу з неї, треба не дозволити своєму оточенню втягнути його у ще гіршу ситуацію. І при всьому цьому, ще треба якось зберегти обличчя. І для своїх і для чужих.

Тому можна з впевненістю стверджувати лише те, що подальший розвиток подій буде залежати від розуміння Путіним найкращого варіанту виходу із незручного становища, в яке він власноручно загнав Російську Федерацію, за обов’язкової умови, що це не буде виглядати як програш. До того ж, це розуміння буде змінюватися з часом разом із змінами самої ситуації. І навіть сам Путін зараз до кінця не знає, що це буде за варіант. Але сьогодні ми можемо поміркувати про набір тих варіантів, які ще в нього залишилися.

Отже, на що може претендувати Путін у сьогоднішньому розкладі? На дивовижне перетворення на Сталіна-2 і встановлення ялтинсько-потсдамського формату світопорядку розраховувати вже немає сенсу. З державою, яка ледве зводить кінці з кінцями, згортає бюджетні програми, закриває установи, відміняє плани переозброєння і байдуже спостерігає за вигорянням частини своєї території розміром з європейську країну, ніхто не буде розмовляти як із впливовою наддержавою. Україну, як країну російського протекторату він втратив остаточно. Навіть, якщо колись йому вдасться поставити в Києві лояльну собі владу – це все одно буде не скоро і українці все одно не забудуть російських злочинів. Посилення військових сил НАТО біля своїх кордонів йому вже не уникнути. Балтійці і поляки тепер не злізуть з Брюсселю поки не побачать в своїх державах потужне військо, що може дати відсіч можливій російській агресії. Працювати на внутрішні ефекти, на зростання свого рейтингу в Росії, на укріплення внутрішнього авторитету Путіну вже не цікаво – він давно зрозумів, що народ в нього пластиліновий, і з нього легко можна зліпити все що завгодно.

А ось не спровокувати поглиблення санкцій – особливо відключення від SWIFT, вимкнення GPS, відрізання від світових мереж, припинення обслуговування програмного забезпечення тощо – це доволі реалістична задача. І навіть претендувати на зняття існуючих санкцій є сенс. Це вкрай необхідно для суперзалежної від Заходу Росії, бо, за деякими оцінками, ця держава сьогодні, для того, щоб утримувати економіку від розпаду, змушена витрачати біля 1 млрд долларів США кожен робочій день.

Тому, напередодні саміту Євросоюзу 21-22 травня, а також в канун дати перегляду санкцій по російським банкам і енергетичним технологіям (31 липня), Путін буде робити все можливе, щоб сильно не роздратувати західних лідерів. Тому він і продовжує активно спілкуватися з провідними європейськими керманичами, навіть після публічного ляпаса з невідвідуванням параду. Тому він і зустрівся у Сочі з американським чиновником не його рангу – держсекретарем Дж. Керрі. Вдумайтесь, він, самодержець всія Русі, верховний керманич руського світу, володар перснів, господар Всесвітів, бойовий маг дев’ятсот тридцять п’ятого рівня Путін – і з якимось державним секретарем! Секретарем, Карл! Хоч і державним. Хоч і Сполучених Штатів Америки. Хоч і була ця зустріч розбавлена танцями Лаврова з картоплею та помідорами. Але все ж таки держ-се-кре-та-рем! За нашими мірками – міністром іноземних справ! І всі вільні ЗМІ у всіх вільних країнах відмітили цей прогин Путіна під американців.

Вищенаведені ознаки свідчать про те, що великого наступу скоріш за все не буде. Це може надто дорого коштувати Росії і особисто Путіну, і що найважливіше – є розуміння цього останнім.

Але є одне але. Вкрай важливо для Путіна – не показати відвертих поступок, не створити видимість програшу Росії у цьому конфлікті. Бо тоді є ризик втрати авторитету і легітимності навіть серед його пластилінових підданих. Які не пробачать проявів слабкості в такій жаданій ними і нарешті отриманій сильній руці (це стосується як простого народу, так і російських "господарів життя", які є головними бенефіціарами кримінального диктату Путіна). В Росії – безсумнівну всенародну любов відділяє від повсюдної лютої зневаги лише мить. І з героя, батька народу, збирателя земель можна в одну мить перетворитися на замаскованого ворога чи гнилого узурпатора. Микола Другий, Сталін, Єльцин не дадуть збрехати. І як завжди це буває, Путіну раптом згадають, що він – креатура Єльцина і олігархів, що він не врятував підводний човен "Курськ", що за його правління держава лише дерибанила нафтові доходи і не займалася розвитком, що країна до сих пір лишається відсталою і імпортозалежною, що за п'ятнадцять років не створено жодного конкурентоспроможного на світовому ринку товару, послуги, технології.

Це "змушує" Кремль не залишати Україну в спокої. І терору, обстрілів, локальних наступів, захоплення малозначущих населених пунктів, залякувань, диверсій нам схоже не уникнути. І будуть ще втручання в наші переговори з ЄС, і тиск щодо позаблоковості, і вакханалія з виборами на Донбасі. А для вірності, для підстраховки, для масштабу, у Путіна заплановані на цей рік епічні військові навчання з Китаєм, Індією, Монголією і деякими європейськими країнами.

Від так званих "ДНР" і "ЛНР" чекати самостійного рішення про великий наступ не приходиться – там не прийнято робити серйозних рухів без відмашки з Москви. Захід давно вже для себе встановив зв’язки "республік" з Росією і саме Москва в очах Заходу відповідає за буремний Донбас. Та і сил у них для великого наступу, без ширшої підтримки Росії, не вистачить. Проте є одна фобія, один страшний сон, один жах, який може змусити "республіки" самостійно зважитися на наступ. Це якщо вони побачать, що Москва починає потихесеньку їх зливати – припиняти забезпечення, закривати кордон, втискувати їх під владу Києва, причому без широкої автономії, без власної армії і міліції, без федералізації і без амністії (таке запросто може статися, якщо складеться ситуація, в якій влада Путіна буде прямо залежати від цілісності України). В цьому випадку "республіки" зроблять усе, щоб максимально загострити конфлікт і прив’язати до нього Росію. Бо тоді, в їх розумінні, їм втрачати буде нічого. І чим ширше Путін і Керрі будуть посміхатися на особистих зустрічах, тим більше будуть напружуватися керманичі "республік". Однак, треба зазначити, що "зливний" варіант розвитку подій – поки що малоймовірний. І скоріш за все ніякого несанкціонованого великого наступу з Донбасу також не буде.

Це звучить дивно, але є ще українська сторона і її інтереси в цій історії. Ледве не забув про це. Впевнений, що ви також тільки зараз про це згадали. Всьому виною – наша традиційно маленька суб’єктність у всіх серйозних міжнародних справах. Але ж навіть вона не є застиглою догмою. І, намагаючись, вплинути на відповідні процеси для своєї користі, Київ може спеціально загострити ситуацію. Це не фантастика, це досить реальний варіант (одна заява президента П. Порошенка про повернення донецького аеропорту чого вартує). По-перше, для української влади до сих пір залишаються актуальними позитиви від цієї війни: зручне переструктурування електорату, виправдання за відсутність реформ, важіль впливу на Захід (особливо на його фінансові можливості), привід для силового відсторонення від корита конкурентів. І просто так дати цьому конфлікту затухнути – значить отримати на свою голову прискіпливу і енергійну увагу українців до соціально-економічної сфери, до проблем боротьби з корупцією, до проведення справжньої, а не імітаційної європеїзації України. По-друге, наступальна операція на сході могла б додати владі додаткової легітимності і підвищення рейтингів, які останнім часом демонструють негативну динаміку (це може бути важливим перед осінніми виборами у місцеву владу). По-третє, у владі і біля влади є повно яструбів, які бажають (хто з економічних, хто з ідеологічних міркувань) йти в наступ і "гнати москаля до самої Москви".

Тому не випадково Дж. Керрі звертався із Сочі до Порошенка із закликом не проводити наступальні операції. Мабуть сьогоднішня ситуація не дозволяє американцям розраховувати на це "by default", без зайвих попереджень. Наша традиційна миролюбність в цьому розкладі тепер може і не проявитись автоматично…Хоча у це погано віриться. Не наша тема. І навряд чи Захід дозволить Києву загострювати ситуацію. Не робити очікувані реформи – це ще якось можна прийняти, але не робити очікувані реформи і створювати Заходу проблеми – це вже занадто.

Тож, як бачите, простих рішень східноукраїнської проблеми зараз немає. Ситуація склалася так, що всі активні сторони конфлікту не можуть ні вийти з нього, ні надмірно його загострити. І чи буде великий наступ чи його не буде – залежить від багатьох факторів, які до того ж змінюються в часі. Сьогоднішній розклад робить великий наступ малоймовірним. А вже завтра все може змінитися. А післязавтра…

БЛОГИ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В АВТОРСЬКІЙ СТИЛІСТИЦІ

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги