УкрРус

Моя компанія, або Як я з Брюсселя повернулася бомжем

17.9т

Цього тижня я побувала у Брюсселі у службовому відрядженні. Повернулась в Україну фактично бомжем – гроші, телефон, комп'ютер, кредитні картки були викрадені на автобусі із аеропорту Брюсселя. Зловмисники також познімали заощадження із моєї дебіт карти Приватбанку без пін-коду, наприклад, катаючись на таксі з інтервалом у 10 хвилин між поїздками на суми, які не викликали у Приватбанку ніяких підозр, – від 300 до 500 євро.

Усі іноземці, які чули, що зі мною трапилось, казали, щоб я не хвилювалась, адже оскільки це була робоча поїздка "моя компанія" компенсує мені витрати і подбає про мене.

Але тільки зараз я у повній мірі зрозуміла проблеми "моєї компанії".

Я працюю на посаді директора міжнародного департаменту Мінекономрозвитку майже два роки. До цього я вчилась, проживала і працювала у США. Приїхавши в Україну після Майдану, я, на запрошення Міністра Абромавичуса, вирішила допомогти Україні навести лад у сфері міжнародної допомоги, оскільки мала для цього фахову освіту і досвід. Про реформу треба говорити окремо. Спротив, саботаж і відсутність фінансових і людських ресурсів.

Фінансовий же результат моєї роботи полягав для мене у систематичному зменшенні моїх американських заощаджень. Замість оплати праці співмірної витратам на проживання у столиці, я працювала в мінус.

Останній випадок під час брюссельського відрядження взагалі ставить під питання мою можливість продовжувати роботу і завершити напрацювання по реформі координації і управлінні міжнародної допомоги суто з фінансово-технічної точки зору.

Цей випадок – не просто нещасний збіг обставин, а симптом дисфункціональності нашої державної машини і принципу підбору кадрів на державній службі, свічення критичної потреби оновлення державної системи.

Поясню чому.

Як директорка департаменту, я їхала до Єврокомісії виступити на щорічних зборах програм прикордонного свіробітництва. Всього прикордонне співробітництво – це 1 мільярд євро грантів для 30 країн ЄС та сусідів ЄС. Із 16 програм 2014-2020 року, у чотирьох програмах на загальний бюджет у 350 мільйонів євро бере участь Україна. Ці кошти доступні для проектів розвитку областей Західної та Південної України.

Представники прикордонної програми були дуже раді тому, що я протягом останнього року почала активно займатись усуненням проблем і лобіюванням української участі у проектах. Адже вважалось, якщо до цього наша держава лишала без належного рівня представництва і уваги ці програми, то відповідно ми отримували менше коштів, до того ж не на ті стратегічні напрямки, які ми в Україні вважаємо пріоритетними. Європейська допомога, як відомо, працює за принципом "більше за більше".Тому, коли з української сторони показувати більший попит і більшу спроможність ефективно абсорбувати фінансування, ми закономірно починаємо отримувати більше. Тому моя участь у заході розглядалась європейським партнерами стратегічно і мені виділили місце для виступу аж у чотирьох панелях заходу, який проходив у приміщенні Європейської Комісії, де були присутні кілька сотень європейських чиновників та дипломатів.

Незважаючи, на те що Міністерсво закордонних справ затвердило моє технічне завдання, наша держава, очевидно, не вважала достойне представництво України і отримання можливостей додаткового фінансування завданням, вартим відповідної уваги.

Коли я 15 листопада прямим рейсом із Києва о 1-ій годині дня прибула у аеропорт Брюсселю, мене ніхто із державних представників не зустрічав, щоб відвезти до Єврокомісії, де о 4:30 починались мої виступи. Ніхто мені не телефонував, щоб повідомити, чи хтось за мною приїде, незважаючи на те, що у Києві мене запевнили, що наше Представництво при ЄС мене зустріне.

Якщо людина розраховує, що її зустрінуть, а натомість нікого немає, виникає певна психологічна розгубленість. Усього у Брюсселі працює більш ніж півсотні наших дипломатів, з них 38 в одному Представництві при ЄС. Якщо у всіх цих високоповажних представників держави Україна є більш важливі справи, ніж допомагати директорці департаменту МЕРТу отримувати гранти для України, нехай би відразу сказали, що не мають можливості мене зустріти. Я б по-іншому підготувалась і розпланувала свою поїздку.

Тим же рейсом, що і я, прибула українська делегація на конференцію в НАТО. Їх зустрічала представниця української Місії при НАТО, теж структури нашого МЗС. Я тричі зверталась до неї з проханням про допомогу, пояснивши їй, що я у офіційному відрядженні із Мінекономрозвитку, що наше Представництво при ЄС повинне була мене зустріти і мені треба негайно їхати на захід, але у мене від них немає ніяких повідомлень і зв'язку з ними.

Вона відмовилась надати мені будь-яку допомогу – чи позвонити у Представництво при ЄС чи забрати мене у місто разом із українською делегацією, аргументувавши це тим, що оскільки я приїхала не в НАТО, я – не її справа. На всі мої питання вона у радянському стилі відповідала, що нічого не знає і все не її справа, і що вона не чула, що Представництво повинне приїхати за мною.

Це при тому, що і МЕРТ, і Представництво при ЄС, і Місія при НАТО – це по суті "одна компанія" – держава Україна. Але, очевидно, представниця Місії при НАТО, не вважала, що працює на державу, а лише на свою Місію, чи на тих, хто її туди призначив.

Поспілкувавшись із брюссельським обличчям нашої держави, після годинного очікування і пошуку тих, хто мене зустрічає у аеропорту, у стані легкого шоку я пішла на інформаційну стійку. Рекомендували автобус, який іде прямо до готелю, як найшвидший спосіб, оскільки на таксі – велика черга.

Власне в автобусі у мене і вкрали мою сумку з комп'ютером.

Звичайно, мені слід було бути більш уважною, і розуміти, що, зважаючи на контингент на автобусній зупинці аеропорту і у самому автобусі, ця поїздка несла великі криміногенні ризики. Проте я була психологічно не готова до такого розвитку подій, оскільки не була налаштована ходити по автобусах у цій робочій поїздці.

Я звернулася до поліції з проханням знайти зловмисника по гарячих слідах, адже повинні бути камери і на зупинці в аеропорту і в автобусі, тим більше, що я вважала, що бачила хлопця, який це зробив. Поліція сказала, що прийме мою заяву, але це занадто типовий випадок, який майже нормою, тому вони це не сприймають як щось, що треба розслідувати. Їхні слова підтвердились, коли ще під час нашої розмови, зайшов болгарський турист, з ідентичною ситуацією.

Я сподівалась, що наші дипломати, приїдуть і пояснять поліції, що я – не турист, а державний чиновник, що я – в державному відрядженні, з компютером – повним важливої інформації, і що від імені держави Україна вони просять поставитись серйoзно до розлідування злочину.

Проте по тому, що наші дипломати приїхали за мною лише після п'яти годин очікування і кількох телефонних дзвінків, поліцейські зробили висновок, що я не те, що не державний представник чи турист, а нікому непотрібний бомж, на якого дійсно не варто звертати увагу.

З боку наших дипломатів не було жодної спроби пояснити поліції, що варто серйозніше поставитись до ситуації.

Всього я пробула у аеропорту від 1-ї години дня до 7-ї години вечора. Тобто у наших дипломатів зайняло 6 годин, щоб визначитись, хто мене зустрічає і таки приїхати по мене.

Причому вони дали мені зрозуміти, що роблять мені послугу. За що їм принагідно дякую.

Пані Консул України вимагала оплатити 50 євро за довідку для повернення в Україну. Дякую, їй і Посолу України у Королівстві Бельгія та Представнику України при ЄС Миколі Точицькому, що відмовились від цієї вимоги після заяви про моє скрутне становище.

У підсумку маю до "моєї компанії" кілька відкритих питань:

• Чи повинна держава надавати робочий комп'ютер і телефон для службових поїздок, у яких мені ці засоби необхідні?

• Чи повинна я користуватись власними засобами для державних справ? Якщо так, чи компенсує держава втрати, які відбулись у наслідок виконання мною службових обовязків і внаслідок неналежного виконання своїх обовязків з боку держави?

• Чи повинна держава сприяти захисту інформації, майна та безпеки державного службовця України, який знаходиться на території іншої держави у офіційному відрядженні?

І останнє питання, риторичне.

За яким принципом підбираються дипломати для предстаництва українських інтересів у Брюсселі і чи усвідомлюють вони себе представниками держави, які повинні захищати її інтереси, а не тільки інтереси своєї Місії чи Представництва?

Вважаю ці питання вартими публічної уваги у світлі пріоритетної реформи державної служби та потреби створення сприятливих умов для роботи реформаторів.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги