УкрРус

Політ над прірвою. Гл.1

Неділя 1 жовтня 1961 року, Шепетівка, перша година ночі, пологове відділення міської лікарні. 29 - річна красива жіночка з ім’ям Галина народила хлопчика. Все відбулося як у казці Андерсона. Хлопчик народився в сорочці, був дуже крикливий та заспокоївся швидко, коли його принесли до матусі. Вранці щасливий тато з ім’ям Віктор вже стояв біля вікна лікарні, там де знаходилась палата Галини на третьому поверсі, і під гармошку співав пісню "Ты моя любимая, ты одна на свете, подарила сына мне, я теперь в ответе…". Мамочки породілля почали співати цю пісню в палаті, усім було весело й майже вони забули на цей час про свої болячки та переживання. Дітей мамам приносили тільки по графіку на 30 хвилин і забирали назад у зал немовляти. У кожної дитини було своє місце, як у маленькому човнику. Їх було до тридцяти, і можна зрозуміти , що в цьому містечку, осяяному революційним духом, у день народжувалось 25 - 30 немовлят. Жовтень завжди в цьому місці на Хмельниччині був теплим, природа створила свій унікальний клімат. Шепетівка розташована на Поліссі з переходом до густого лісу з соснами, дубами. У цьому краю в роки Вітчизняної війни були розташовані партизанські загони. Новоград – Волинський ліс допомагав бійцям Червоної Армії всім, що створювала природа. Поживитись та нагодувати усіх було можливо грибами, малиною, полуницею та різноманітними ягодами. Горіхи були в цьому лісі майже символом перемоги. Партизани примовляли: "Фашисту на горіхи залишимо", мінували залізницю, яка проходила через Шепетівку, і являла собою великий вузловий центр з 24 колій. За роки окупації під откіс пішли 129 потягів, було знищено більш, як 3 тисячі гармат, пошкоджено більше 1000 танків та вбито партизанами до 10 тисяч німецьких загарбників.

Згадуючи роки війни Вітчизняної – визвольної, я проводжу паралель з сьогоднішнім днем. Фашистська Росія завдає удар за ударом по Україні. Віроломно загарбала Кримську Автономію України, під виглядом повстанського руху загарбала половину Донбасу та готує плани до наступу на південь - до Запоріжжя, Херсону, Миколаєва, Одеси…

Всі події 2014 року увійдуть в історію України та світу, як рік великого горя для українського народу. Спочатку року, у лютому, відбулася революція Гідності і ми втратили нашу Небесну сотню. Незабаром, в березні, анексовано кремлівськими військами Крим, пройшли провокації диверсійних груп майже в усіх містах Донбасу, одночасно, підбиваючи населення для повстання проти київської влади на чолі з Олександром Турчиновим. Ця драма відбувається і по сьогодняшній день. Гинуть наші вояки кожного дня. Ми втратили вже більше як 25 тисяч своїх українців у цій війні. Ми втрачаємо з кожним днем довіру до нового президента, обраного більшістю нашого народу в першому турі, у травні 2014 року. Ми давно втратили довіру до представників парламенту сьомого скликання, який у своїй більшості є колабораціоністським, тому що працював виключно на перемогу Кремля. Незабаром закінчаться позачергові вибори до українського парламенту. Що вони нам дадуть? 307 старих народних депутатів лізли до Верховної Ради. Всі вони працювали з Кучмою, Януковичем і тільки невелика частина з них є дійсними патріотами, що будують свідомість громадян на патріотичному вимірі. Більше половини з них знову посядуть свої депутатські місця під голубим куполом оновленої Верховної Ради. Це наша доля - бути ображеними та не усвідомлювати, що ми можемо побудувати своє життя в іншому вимірі...

3 жовтня 1961 року. З чудовим настроєм та в порядному кастюмі з краваткою, ще молодий тато Віктор приїхав на своєму крані – машині на базі Зилу, до пологового будинку. Він вже знав, що його другого улюбленого сина будуть звати Сергій, в честь батька Віктора- Сергія. Тож, Зил , кран, породілля, квіти, усмішки, гармошка і все це продовжується у приватному будинку по вулиці Островського, 47...

Очікування нової людини у світі завжди є святом, і коли це стається, будуються плани, осяяння нового гармонійного життя стає реаліями та невдовзі переходить до наполегливої праці під постійним поглядом немовляти, коли воно не спить: "Чому ви сьогодні мене навчете? Чим погодуєте, які казочки розповісте?..."

Галина Іванівна була фармацевтом. Її робота була повязана з постійною концентрацією на людях, які потребували допомоги, допомоги медичної. Вона була вимушена піти працювати після пологів на другий місяць. Молока не було, і маленький Сергій був прікріплений до радянської кімнати дитячого харчування. Такі кімнати працювали в кожному місті, в селищі їх заміняли ковгоспними харчовими блоками, але завжди пропонували перейти до яслів. Це був перший погляд на своє "доросле" життя.. Так народжувався член політбюро дитячого садочку №1 Шепетівського відділу освіти. В ці роки працювала система радянського устрою. Партійна складова була приорітетом і диктувала свої вимоги до кожного громадянина. Людину знаходили усюди. Людина була на видному місці - для дослідження її інтересів, для дослідженням її поглядів, вона ставала гвинтиком суспільства вже з дитячого садочку.

В Шепетівці, як і в усіх містах та селищах України, Радянського Союзу, працювала партійна система виховання та розташування кадрів. Той, хто працював на ключових посадах, обовязково повинен бути членом КПРС. Такий механізм давав змогу не тільки керувати системою, а і контролювати усі сигменти розвитку кожної людини. Людина не була самостійною, її завжди можливо було притягнути до виконання господарських та партійних завдань, налаштувати до різного роду імпровізованих проектів, які в 60 роки минулого століття, були кожного тижня. П'ятирічка ділилася на роки, квартали, місяці, тижні, і звіти, про виконану роботу, були головним чинником росту свідомості наших громадян. Так йшли роки....

З дитячого садочку я памятаю тьотю Фросю, тьотю Зіну, та в мене досі в пам`яті їх улюблені теплі руки, їх посмішки...вони були моєю радістю, та я, дивлячись у їхні очі, завжди очікував почути: "Мій рідненький, гарний, наш Сергійко".....Додому мене забирали раз на тиждень, у суботу, та вранці понеділка приносили до мого іншого дому, дитячого, де проводив я увесь час у розвагах, навчаннях та видовищах. Пішовши у перший клас середньої шепетівської школи №1 імені Миколи Островського, я щоденно, повертаючись додому, заходив у садочок та не міг йти звідти, поки не насолоджувався повітрям, енергією цього закладу, теплом моїх рідних вихователей.

Школа - це особлива сторінка мого життя. В мене склалося так, що з першого по сьомий клас я навчався у російській школі Шепетівки, та, переїхавши з мамою до Київщини, пішов навчатися у середню сільську українську школу Броварського району Київської області в селі Літки. Згадуючи навчання у Шепетівці, мені врізалося на все життя любов до українства, любов до своєї рідної мови. Так дивно, Ганна Панасівна в Шепетівці та Марія Панасівна в Літках були моїми найулюбленими вчителями. Вони розмовляли співучою українською мовою, називали її піснею долі людьської...В Шепетівці, яка була на роздоріжжі в радянські часи, і слава Богові, стала західним містом України в наш час, я здобув життєву мудрість ще з малку...Перебігаючи дорогу великому ЗИЛу взимку, спробував себе переконати, що я спритний, і, коли в валянцях, спотикаючись, біг під колеса великої могутньої машини, в мене не було страху. Закінчились мої випробування одного разу, коли така гарматна установка підхопила мене та відкинула на двадцять метрів на край узберіжжя. Водій та я народилися в сорочці. Він оглядав мене шаленими очима та примовляв: як це хлопчисько змогло таке наробити, я хочу повернутись до своїх дітей та дай же мені Боже не мати таких переживань з моїми дітьми. В той час, я, як і усі мої однолітки, були одержимі польотами на космічому човні, грали у Фонтомаса, шукали собі розваги на боях без правил. Бійки були - школа на школу. Штахети поряд нашої першої школи завжди були нові. Майже кожного тижня спричинялися бійки з навалою другої, четвертої школи, що не сприймали нашого російського виховання. Невдовзі, мене зробили ватажком, і по моїй команді піднімалася уся шкільна громада на "війну". В мене навіть з'явилися охоронці. У сьомому класі, після підпалу "димовухи", яка наробила великої шкоди, в усій школі повідкривали шибки з вікнами, після цього мене привели до дитячої кімнати міліції і за нетривалих перемовин запропонували стати директором клубу юних дзержинців. Тоді я сказав дядькові Гені, начальнику дитячої кімнати,"Ментом я ніколи не буду!" Через 16 років таки міліціонером став, призначившись на посаду політінструктора Дарницького РУ ГУ МВС України у місті Києві, здобувши звання капітана міліції. Але це вже інша сторінка мого життя.

Життя в усіх вимірах є обособленням влади та народу. Влада стає дзеркалом нашого сучасного світу. Від дій влади залежить наш добробут чи негаразди.

Так само, споглядаючи на сьогодення, я увесь час запитую себе, на кого працює наша українська влада? Обрали президента олігарха у травні 2014 року. Обрали парламент, переважно з олігархів та їх ставленників, у жовтні 2014 року. Оберемо владу, підконтрольну олігархам, на місцевих виборах, восени 2015 року. Програма розвитку демократії - мінімум виконується. Статут ООН виконується, але... На кого працюватиме ця влада, як не на себе знову. За 23 роки незалежності вона працювала, забеспечуючи свої потреби, та не виконувала свої повноваження для виконання програм розвитку і захисту переважної більшості громадян. Бюджет постійно грабувався цими обранцями та чиновниками. Ті, хто приходив на керівні посади в уряді, парламенті, адміністраціях та сільських радах, відновлювали чи встановлювали механізми постійних потоків грошових асігнувань свого власного бізнесу, чи наймахровіше - своїх кішень.Ми не змогли побудувати сучасну модель господарювання, не змогли залучити західних інвесторів, все було налаштовано на корупційну складову. Чиновники, депутати, прийшовши на свої посади, мало не з моменту обрання до представницького чи виконавчого органу, починають одразу грабувати казну. Їх так навчили, вони не мають іньшого виховання, у них спокуса переважає здоровий глузд. Це хвороба суспільства. Цю хворобу моживо подалати. Нам усім потрібний конроль громад над своїми представниками. Без громадського контролю ми будемо жити в постійній напрузі, та усю економіку завжди буде лихоманити. Я вірю, настане той день, коли ми будемо не соромитись а гордитись тим, що ми живемо і працюємо в Україні, гордитись тим, що ми Українці. А поки, коли йде війна з російскими загарбниками, ми повинні налагодити роботу про допомогу фронту. Немає АТО, є війна. Повна мобілізація наших громадян спасе Україну.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги