Блог | Ілюзія політики
Ми не скоро згасимо емоції. Звичний світ валиться. Ранковими новинами. Глобальна фінансово-економічна криза 2008-го кометою запустила цикл цивілізаційної перебудови світопорядку. Наслідки цього не піддаються традиційному розумінню. Арабська весна, Майдан гідності в Києві, Майдан в одному із центрів світової фінансової стабільності – Гонконгу. Хто наступний?
Прикінцево підтверджується штучність комуністичної діалектики Маркса-Леніна про спіральний, направлений безкінечним прогресом вверх, розвиток людства. Його основа – циклічність. В амплітуді піднесень прогресу, аж до всеосяжного розквіту, і падінь – до глобальних потрясінь. З кожним новим прискоренням розвитку, стрімкість падіння в кризу пропорційно зростає. Єдиним і універсальним способом виходу з її глобальної пандемії до цього часу була світова війна. Десятки тисяч ядерних бомб створили унікальний компроміс – вона перестала плануватись як єдиний спосіб спалити в ній неподолані дипломатією протиріччя.
Надовго? Чи можуть виникнути конфлікти такої глибини і емоцій, що обмін ядерними ударами стане реальністю? Карибський інцидент був першою генеральною репетицією. Перетворення Росією "ядерного" Будапештського меморандуму в туалетний папір – другою. Запобіжник знову знято.
Потрібен новий світовий порядок, правила його організації та відповідальний управляючий. Існуючий з ООН конає в родах хаосу. Після Другої світової війни роль доброго і поганого поліцейського від Великобританії перебрала на себе США. Але Барак Обама не захотів керувати світом з Овального кабінету. І не тому, що в його імперії виникла проблема ресурсів. Це питання тільки нової політики. Президент Америки, в силу особистих якостей і лютеранської філософії, виявився не готовим бути американським орлом. Його місія миротворця відкрила ящик Пандори. З нього першою вилізла Росія.
Світ кинуло в епоху регіональних воєн. Африка, Сирія, Ірак, Україна. Американські авіаносці, разом із ЦРУ і морськими котиками, втратили довіру. Як жорсткий, але справедливий жандарм. Євроунія розгублено і тривало зависла між політичною конфедерацією Старої Європи з розбещеними дітьми СРСР. Китай, не дуже далеко відступаючи від заповітів Мао, тільки поглиблює конфлікт між неконтрольованим внутрішнім розширенням і повною залежністю від імпорту ресурсів та експорту готової продукції. Поки що йому вдається балансувати на двох тоненьких ниточках.
Четвертий глобальний гравець – Росія. Загадкова своєю непередбачуваністю і безжалісністю.
Сьогодні її зірковий час. Останній історичний шанс. З двох можливих історичних маршрутів вона обрала третій – війну. Як інструмент перезавантаження в імперію. Це не продумана стратегія, а карточна гра. На весь банк. Поклавши туди все, окрім кальсонів. Азарт, божевілля гри, віра в фарт, безкінечне осінення себе Хрестом, містичність своєї ролі і везіння на дуелях! Це виключно російська душа. Вона безсмертна, непереможна і праведна. Чому? А хто його знає…
Російський, змутований двоголовий орел вийшов на полювання. Воно тільки починається. Наївні західні "цивілізатори і моралісти" хочуть зберегти, чомусь, йому обличчя. Яке з двох? А що робити з цими, кованими в кривавих війнах, оприччинах, голодоморах, репресіях залізними дзьобами і здоровенними бойовими кігтями?
Путін розглядає українського президента як легку здобич. Він грається нею, то випускаючи пазурі, то втягуючи їх. Російські війська то атакують "укропів", влаштовуючи їм смертельні котли під Іловайськом, то дочасно "припиняють" навчання і відходять на 50-100 кілометрів. Анексувавши без єдиного пострілу Крим, чим знищив амбіції України на статус морської держави, взявши під контроль величезну суверенну територію на Донбасі, господар Кремля не зупинився і не зупиниться. "Россия не может потерять Укрины". Попри те, що українська влада безперервно махає перед її обличчям принизливо білим полотнищем. Бо питання не тільки в Україні. Владімір Путін штурмує світовий порядок. Аби встановити нові правила глобальної гри старі треба перетворити в абсурдні.
Значною мірою йому це вже вдалося. Без особливих зусиль. Будапештський меморандум, що гарантував не тільки Україні захист від агресії, в тому числі гібридної, ядерних держав, "замочений в унітазі". Мінські протоколи вперше легалізували за столом переговорів терористів і надали їм право територіальної легітимності. Аж до створення "своєї держави". Добровільна відмова української влади від значних і стратегічно важливих для її існування територій, самоініціативне, з використанням національного парламенту, створення в Україні квазідержавних анклавів за рахунок державного бюджету, робить боротьбу світу з тероризмом примарною і провокує держави-агресори до його використання як елементу асиметричної агресії, демонтажу інших держав та їх своєрідної колонізації.
Путін діє рішуче і послідовно. Західний світ то наступає на нього "зваженими" санкціями, то відступає під тиском синдрому "страху стабільності".
Очевидно, що два інших шляхи Росії – приєднання до Євросоюзу із спільною політекономічною системою "від Лісабона до Владивостока", модернізаційного прориву з одночасним створенням нового геополітичного гравця – гібридного євроазійського тигроведмедя, тепер для неї закриті. На досить невизначений час. Тому, війна неминуча. Локальна. Повзуча із одного регіону в інший. Щеплення ощадливими, в мінімальних дозах, західними санкціями формують для неї новий, більш міцний імунітет від зовнішнього, невоєнного тиску.
Таким чином, Мілан визначально був приречений. Після нічної, до четвертої ранку, вечері трюфелями з Берлусконі Путін на формальному сніданку з Порошенком-євролідерами і таємній зустрічі з першим не включив "Stop", а байдуже об’їхав коаліцію на чолі з Меркель-Оландом. Не понижуючи швидкості. На шляху в австралійський Брісбені. Тут він прочитає лекцію G-20 з нового міжнародного права і політичної етики. Користуючись загрозою нової світової рецесії.
ЄвроЗМІ побачили в цьому провалі "крижану політику сили" особисто ВВП.
Можливо, стратегія Києва в Мілані була неправильною? В умовах повної його відмови воювати з терористами і активно обороняти державу від російської агресії, потрібно було би зосередитись на Путіні. Персонально. Але президент Порошенко, чомусь, впевнений, що він його обов’язково переграє і неминуче зажене в кут. Гібридна дипломатія проти гібридної війни. Він вважає, що це їх особиста, на двох, партія, вважаючи, що фігури на шахівниці однакового кольору. В дійсності – в нього чорне поле. Воно має одну особливість – втрата "чорними" стратегічної ініціативи разом із постійною здачею фігур прирікає на неминучу і швидку поразку. Болючу. Особливо для прийдешніх поколінь.
Просте, чи надскладне, завдання полягало в поверненні Путіна до "режиму Женеви". Оскільки він грав у Мілані на чужому полі, то воно цілком могло бути реальним. Треба було, будь-якою ціною, вийти із принизливо-безперспективного формату прямих переговорів з терористами (Мінськ-Донецьк), не дати вернутись "до Нормандії" - переговорів тільки з Владіміром Путіним, а посадити перед собою щит із євролідерів, сформувавши попередньо формулу компромісу: "Повернення Криму і виведення військ РФ з України та встановлення повного контролю над спільним кордоном в обмін на зняття санкцій і новий Мирний договір в Європі". Тому, що Росія претендує в ній на особливу роль. В іншому випадку, - ввести нові, реально тяжкі, санкції проти РФ. Спільно із США.
Київ не намагався навіть провести дискусію з цієї проблеми. Зрозуміло чому. Політика Петра Олексійовича стала вагомою, може і найважливішою, складовою гібридної війни Путіна з Україною. Вона включена в стратегію ГШ РФ. Нам здається, що ми на нього тиснемо, він нервується, відступає. Росію от-от поглине час Пугачова або Разіна, палацові перевороти. Але, в дійсності, наша політика капітуляції, і є планом асиметричної стратегії Путіна. Інакше, чому ми тільки все втрачаємо, а Кремль добивається постійних успіхів. Гірше брехні виглядає політика інформаційного зомбування українців швидким розвалом Росії, завоювання її території Китаєм, неминучим банкрутством. Ресурси Росії, включаючи золотовалютні резерви, дають їй впевненість витримати будь-які санкції найближчі 5 років. А Україна?
Проблема надзвичайно гостра ще й в тому, що президент веде виключно таємну від суспільства гру. Україною. Це єдиний стратегічний ресурс його закритих переговорів з Путіним. Він легко, з якимось дивовижним оптимізмом, віддає значну частину непорушних морських і проміндустрійних територій, гіпнотизуючи ним суспільство. В обмін, мовби, на мир. Але той вперто не наступає. Щодня терористи і російські військові вбивають українців, масово калічать, руйнують їх домівки, заводи, дороги, змушують відступати і відступати. Для створення зручної для формування "ДНР" і "ЛНР" буферної зони з необхідною для організації псевдо державності територією. Це при тому, що половина населення покинула цей регіон. Жодного дня реального "перемир’я"?!
Попри те, що послідовна війна із зовнішнім ворогом і активна, справжня оборона держави могла би максимально мобілізувати суспільство-націю. Від готовності до проведення самих непопулярних реформ задля перемоги із затягуванням пасків аж до хребта і перезаснування країни до переважної і вирішальної підтримки вступу в НАТО. У той же час, політика "перемир’я" і "миру любою ціною" ремобілізувала українців, посилила внутрішній песимізм і наростаючу депресію, відчуження від держави, яка не стала головним ідентифікаційним маркером.
Президент робить все більш протирічні і невідповідні реальності заяви. Від, - що ми проведемо вибори на Донбасі в місцеві самоврядові органи по-українських законах 5 грудня, до того, що ми готові згодитися з вимогою сепаратистів і визнати вибори 2 листопада за правилами терористів. Це прямий шлях до "ірландського сценарію" майже столітнього озброєного сепаратизму. Від того, що ми не здамо більше української території, до інсайду про таємні торги за Новоазовськ, Тельманове, Донецький аеропорт, Москаль заявляє, що під Бахмуткою, критична ситуація і 112 бійців оточені, президент називає це видумкою. Банкова тисне на нас інформаційними заявами про відведення русовійськ від кордону і припинення навчань, НАТО, США та Держприкордонслужба заявляють зворотнє: йде перегрупування військ, доукомплектація їх й поставка важких озброєнь та нарощування кримського військового угрупування.
Це "Стокгольмський синдром" української влади. Вона попала в залежність від терористів, стала частиною їх планів і починає захищати їх інтереси. Вони виписують порядок денний для неї, використовуючи її страхи, невпевненість, зговірливість, нетвердість принципів, популізм, корупцію разом із іншими слабкостями. Президент вперто як би й не бачить жорсткої непоступливості Путіна. Як ексгібіціоніста. За Оленою Хрущовою "він постійно порушує межу дозволеного і йому все сходить з рук". У Мілані, попри тиск Меркель з Кемероном, Путін не уступив їм ні в чому.
В наслідку Україна перемістилась в стратегічних планах Вашингтона з першого на третє місце. Після проблеми протидії "сунітському джихадизму", Ісламської держави в Іраку в поході до Халіфату і лихоманкою Еболи, яка вже вчепилась за "білий світ".
Опозиційному "кіборгу" Нємцову, що поспішно заявив про "закриття проекту "Новоросія", відповіли генетичні російські шовіністи. Ходорковський з Навальним, заявили що вони ніколи не повернуть Крим Україні. Як кажуть, скільки вовка не годуй… Якщо відкинути підозру про виклик особисто Путіну і змову з його оточенням про усунення від влади, як наївну, то це є не що інше як демонстрація відданості царю. Сильному і безальтернативному правителю. Це позиція слуг, які, час-від-часу, одягають клубні костюми своєрідної російської демократії при дворі. Дозволеної опозиції. Їх особисте приниження це тільки дозволений каприз монарха.
Відносини США і Росії досягнули дна. Якщо ще хоч у чомусь вірити Лаврову. Але Путін вкрай потрібний Обамі в боротьбі з ісламським фундаменталізмом і новим джихадизмом, а Європі – для енергетичної стабільності і величезного споживчого ринку. Тому, Україні вкрай треба відмовитись від ілюзій. Найбільшої – "врятувати" нас, віддавши добровільно Росії, вбивцям-терористам частину національного суверенітету. Це прирікає Україну на історично тривалу десуверенізацію, нову повзучу колонізацію її Москвою. При цьому сценарії треба позбутись ілюзій на євро перспективу українців, реально незалежну державність і демократичний розвиток.
Ілюзією є спроба, таким чином, взяти тривалу часову паузу для реформ і зміцнення країни, що залишилась. У дійсності, неминуче виникне внутрішній, вже добре озброєний, фронт, а зовнішній залишиться, змінивши воєнну стратегію на диверсійно-терористичні удари та розширення войовничого сепаратизму. Проблема в тому, що в цих умовах воюючі і радикальні українці зброї не здадуть, а будуть спроможні її використати для завершення революції.
Ілюзією є 1 долар США по 12.90, альтернатива "Газпрому" єврореверсу, готовність Заходу "дати" Україні 30-35 млрд.$ без особливих гарантій і реформ (Баррозу відмовив Порошенко в Мілані виділити 2 млрд. євро).
Ілюзією стає й свобода слова після команди президента генпрокурору переслідувати журналіста.
Життя в ілюзіях непередбачуване і відірване від реальності. Воно створює паралельний світ. На дуже короткий час. Поки в нього не постукає реальний. З війною, економічною кризою, соціальними вибухами і накопиченим адреналіном. Ілюзія найбільш небезпечна коли вона стає стратегією блефу як засобу політичного впливу. Оскільки вона супроводжується високою ступінню переконаності у власній правоті, відкритістю бажаного результату. Для цього, підсвідомо і свідомо, використовуються різноманітні спекуляції, маніпуляції цифрами і фактами, ефект драматичних впливів, "подивіться який я і як живу", безграмотність, прислужництво.
Володіючи всім цим Владімір Путін рішуче бореться за відродження Росії. За що виступає Петро Порошенко?
