УкрРус

Бабин Яр: пройдіть слідами тисяч розстріляних людей

Колись я мешкав неподалік Бабиного Яру і щодня проїздив цю місцину. Для мене це завжди був складний досвід, бо щоразу я відчував сильні емоції: звичайні паркові розваги містян якось особливо дисонували із моїм знанням про це місце. Нещодавно знову опинився на тому місці і спостерігав за тим, як молоді люди тримаються за руки на лавочці, що стояла саме в тому місці, де спалили тіла десятків тисяч людей. Я себе запитав "це результат нашого безпам’ятства чи навпаки - це перемога життя над смертю?".

У нас нема жодного музею, жодної експозиції, яка би розповідала, що там трапилося.

Але ще більше мене дивують люди, які пробують заперечити, що на тому місці не було масових вбивств німцями мирних громадян. Мовляв, це вигадки і фальсифікація.

Ще раніше я був долучений до фільму, який був присвячений першим дням окупації німцями Києва у 41-му році. Тоді я познайомився із багатьма людьми, які були свідками тієї трагедії і пам’ятають, як на вулицях з’явилися оголошення, що всі євреї Києва мають зібратися на розі, як написали німці, Дохтурівської (насправді – Дехтярівської) і Мельникова, бо їх будуть вивозити в інші місця. Відтак 29 вересня 1941 року величезна колона київських євреїв йшла вулицею Мельникова.

Їм збрехали. Обіцяли вивезти кудись (до неокупованих територій, Палестини – кружляли різні чутки).

Якщо прослідкувати їхній маршрут, то, мабуть, більшість до останнього моменту не здогадувалася, що їх будуть не вивозити, а розстрілювати.

Багато людей були переконані, що їх ведуть до залізничної станції "Сирець". Тоді вулиця Мельникова закінчувалася на місці Єврейського цвинтаря, а далі починався Бабин Яр. Людей повели не навпрямки через цвинтар, а по нинішній Дорогожицькій, яка і вела до залізничної станції. Аж раптом їх завертали до урвища, де відбувався розстріл. До останнього моменту люди не розуміли, що з ними буде відбуватися.

Нещодавно ми обговорювали з істориками, чому люди йшли. Чи не можна було знайти порятунку, чому були такими покірними? Перед тим люди жили в умовах тоталітарного режиму і будь-який спротив вбік цього режиму означав смерть. Радянський режим привчив їх до покірності. У цьому сенсі радянський тоталітаризм є співвідповідальний із тоталітаризмом нацистів у смерті десятків тисяч людей.

Третину приречених не розстріляли того ж дня, а закрили у бараках поруч. Бо у катів закінчився робочий день. Боюся задавати собі питання, щоб я відчував у переповненому людьми бараку, усвідомлюючи, що це остання ніч перед жахливою смертю.

У мене і сьогодні багато питань, і я боюся, що деякі з них ми ніколи не з’ясуємо. Але ми мусимо їх задавати, щоб не втратити людяність. І це головний урок цієї історії. Пам'ять про Бабин Яр – це наш іспит на цивілізованість. Пам’ятаючи про зло ми набуваємо опірності до зла. Пам’ять про зло – це імунітет від гріха.

Сподіваюся, рано чи пізно в околицях Бабиного Яру з’явиться повноцінний музей про євреїв, яких знищили 29 та 30 вересня і про всіх, хто в цей час мешкав у Києві, і хто загинув у тому ярі потім. Тоді не доведеться задавати питань, чи ті дівчата і хлопці, які цілуються на місцях масової страти – це перемога життя над смертю чи щось інше?

А поки музею нема, прошу: знайдіть час, і в ці дні пройдіть їх слідами – від Лук’янівської площі до Бабиного Яру!

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги