УкрРус

Ідиш-радіо, або Чому виникла потреба в квотах для української

  • Ідиш-радіо, або Чому виникла потреба в квотах для української | фото 1
    1/3

Нестримний потяг до історії єврейства в Україні і до історії Держави Ізраїль спонукає багато читати. Останнім часом через мої руки пройшли такі різні: "Єврей це фах" Валерія Примоста, "История Государства Израиль" Звягельської, "Єврейська цивілізація. Оксфордський підручник з юдаїки".

Зараз читаю "Мою жизнь" Голди Меїр. Шкода, що українські міста майже повністю втратили свою багату оригінальну юдейську складову. Мені чомусь доволі гостро бракує тих єврейських містечок, які так колоритно описані в багатьох художніх творах та мемуарах…

Втім, Голда застерігала від романтизації минулого: "Это местечко, возрожденное в романах и фильмах, веселое, добродушное местечко, на чьих крышах скрипачи вечно играют сентиментальную музыку, не имеет ничего общего с тем, что помню я: с нищими несчастными маленькими общинами, где евреи еле-еле перебивались, поддерживая себя надеждами на то, что когда-нибудь станет лучше и веруя, что в их нищете есть какой-то смысл".

Меїр нагадує, що цивилізація східноєвропейських містечок "загинула у вогні пожарищ". Але Голокост і поява Ізраїлю із відродженим та осучасненим івритом не єдина причина відмирання ідишу – висновок, який я зробив ще з книги, яку випадково купив на "Мистецькому Арсеналі". Давид Фишман "Вокруг идиша. Очерки истории еврейской культуры в России и Польше".

Під час перепису 1897 року з понад 5 мільйонів євреїв Російської імперії 97% називало ідиш своєю рідною мовою, і лише "24,6 из них указывали, что являются грамотными по-русски… Языковая русификация среди русских евреев оставалась скорее исключением, нежели правилом, и встречалась главным образом вне пределов черты оседлости". В межах же цієї "черты" євреї становили більше 35% міського населення, і не дуже важко собі уявити, як голосно на вулицях Києва та інших українських міст лунала ідиш. Спробуйте почути її тепер?

Масова русифікація протягом 24 більшовицьких років критично звузила соціальну базу ідишу, а Голокост винищив її носіїв фізично. Втім, старожили кажуть, що ще в 60-і роки ідиш можна було чути якщо не київських вулицях, то в дворах та комуналках, поки останні носії не вимерли, або не виїхали до Ізраїлю.

Я в Києві бував з 1986 року, постійно тут живу з 2001, але ніколи не чув жодного слова на ідиш. Можу лише уявити, як агонізувала мова, яку трохи більше ста років тому тогочасні єврейські інтелектуали із соціально упослідженого "жаргону" випестували у добре впорядкований літературний стандарт.

Але це не значить, що я не бачив, як вмирає мова на певній території. Агонія української як засобу масової комунікації на Донбасі відбувалася на моїх очах. В дитячих спогадах - діди й бабусі, народжені в 90-х роках позаминулого-нульових минулого століть. Вони не вміли говорити російською - зараз не всі їхні правнуки можуть зрозуміти українську. В 70-роки вона майже зникла з вулиць Луганщини та Донеччини: привілейований робочий клас стидався говорити мовою селюків; шахтарі, навіть коли й п'яні, в мовній культурі не готові були "опускатися" до рівня доярок. Українська перейшла в соціологічну категорію "а якою мовою ви розмовляєте вдома?". Тепер місця для неї не залишилося і в хатах. В мовній практиці, як у фізиці діє закон інерції.

Слава Богу, на решті території, особливо в Центрі, русифікація не зайшла так далеко.Та якби 25 років тому не проголосили Незалежність, українська в Україні пішла би дорогою ідиш – в останню путь. Тим більше, що Голодомор теж був чином фізичного винищення носіїв певної мови.

Кілька тижнів тому Центр Разумкова презентував результати широкомасштабного дослідження (на 10000 респондентів) "Ідентичність громадян України: стан, тенденції, регіональні особливості". Там – чимало позитивних тенденцій, які сталися з українською мовою.

Більшість (60%) громадян вважають рідною мовою українську, 15% – російську, 22% – українську, і російську однаковою мірою. Десять років тому українську мову як рідну відзначили 52% респондентів (на 8% менше, ніж тепер), російську – 31% (на 16% більше, чим нині).

Вдома 49% респондентів розмовляють українською, або переважно українською, 24% російською, або в основному російською. 25% громадян спілкуються коли так, коли так. У 2006 році 46% вдома розмовляли українською, або переважно українською, 38% - російською, 15% – почергово. Таким чином, і в домашньому спілкуванні спостерігається збільшення вжитку української мови та двох мов одночасно, зменшення – російської мови.

На думку 43% респондентів, в їх соціальному оточенні престижніше озмовляти українською мовою. 22% опитаних назвали такою мовою російську. 29% опитаних відзначають, що серед їх друзів і колег байдуже, якою мовою розмовляти.

Більшість респондентів (65%) вільно володіють українською мовою. 28% оцінюють свій рівень володіння українською мовою достатнім для спілкування на побутовому рівні, проте занизьким для спілкування на спеціальні теми.

56% вважають, що в Україні єдиною державною і офіційною мовою має бути українська, а російська мова та мови інших національних меншин можуть використовуватися на побутовому рівні. На думку чверті (24%) опитаних, українська мова має бути державною, а російська – офіційною в деяких регіонах України. 14% респондентів виступають за дві державні мови – українську та російську. У 2005 році лише 35% громадян виступали за єдину державну та офіційну мову – українську, 20% підтримували державність української та офіційний статус у деяких регіонах – російської. 37% (на 23% більше, ніж тепер!) виступали за державну двомовність.

Результати дослідження свідчать, що в питанні статусу мов відбулися серйозні зрушення в напрямі підвищення статусу української мови і зменшення – російської. Статус української мови як єдиної державної не підлягає сумніву. Ідея державної двомовності на сьогодні значною мірою втратила популярність у всіх регіонах, насамперед, на Півдні і Сході України. Натомість, більшою, ніж раніше, підтримкою у цих регіонах користується підхід, що передбачає державність української мови та можливість надання російській мові статусу офіційної в певних регіонах.

Десять років тому до української культурної традиції відносили себе 56% громадян, до радянської – 16%, до російської – 11%. Тепер же більшість (70%) громадян відносять себе до української культурної традиції (+14%), 10% – до радянської (-6%), 3% – до російської (-8%).

Розумію, що безліч цифр миготять та втомлюють. Кому треба більше, можна знайти за посиланням.

Отож, нарешті про головне. Із позитивними змінами у ставленні людей до української мови і з певним посиленням її суспільної комунікативної функції разюче контрастує мовна політика телеканалів та радіостанцій. Якщо 70% відносить себе до української культурної традиції, якщо 74% практикують українську мову, якщо 92% опитаних пишаються або позитивно ставляться до державної української мови, якщо 93% вільно володіють нею, або, як мінімум, добре розуміють, то якого ж тоді дідька на деяких радіостанціях частка україномовних пісень становить 5%?! Та й то за рахунок нічних ефірів. І що там у нас з українською в прайм таймі центральних телеканалів?

Якщо не діє відоме гасло "кращий контролер – ваше сумління", натомість живуть і працюють за правилом "там де була совість – член виріс", і при цьому ще й сміються, має своє слово сказати держава.

Вона так і вчинила, коли Верховна Рада ухвалила консолідований закон про квоту української мови на радіо. В середу його підписав Петро Порошенко. Закон вийшов настільки демократичним і ліберальним, що з ним, як я розумію, погодилася навіть та частина радіоіндустрії, якій чужі будь-які сантименти до української мови, і яка б не проронили й сльози на її похоронах.

З новітньої історії зроблені висновки. Ніхто не вимагає тотальної стовідсоткової українізації, і навіть про 75% вже давно не говориться. Йдеться про квоту в 35%, а на перших порах – і взагалі про 25. Такий підхід залишає широкий простір і для російськомовної пісні.

Напевно, саме тому, що закон такий збалансований, він не викликав особливих заперечень. Закон цілком вписується в нові реалії. А вони полягають в тому, підтверджено фундаментальним дослідженням Центру Разумкова, що "упродовж десяти років у суспільстві значно зміцнилося розуміння української нації як саме громадянської, зменшилася підтримка підходів, заснованих на етнічній обумовленості". Більшість респондентів вважають найбільш прийнятним для себе громадянське визначення української нації, як спільноти всіх громадян України, незалежно від їх етнічної належності, мови спілкування і традицій.

Буква і дух квотного закону демонструють, що ми визнаємо факт зміцнення громадянських основ нації. Ми цінуємо вибір більшості етнічних росіян України, і більшості наших російськомовних співвітчизників на користь єдиної України, їхній вклад в побудову модерної нації і сучасної держави та в захист спільної Вітчизни від спільного ворога. Ми вдячні їм за прихильне ставлення до української мови і поважаємо їхнє право говорити російською. І хіба закони позитивного мислення не спонукають нас вважати що склянка не напівпорожня, а на половину повна; що на російську не варто коситися як на "мову окупантів", а краще бачити і чути, що нею говорить безліч воїнів на передовій і волонтерів в прифронтовій зоні. І взагалі подивитися на неї не як на іноземну, і не як на другу державну, а просто ще як на одну українську, тобто таку, якою говорять в Україні, в тому числі і щирі її патріоти.

Тим не менш, історичні постімперські реалії і досвід покійного, принаймні в Україні, ідишу, не залишають іншого рецепту, як акуратні засоби так званої позитивної дискримінації української.

Нетривала дискусія щодо закону, локалізована ринком радіо, хотілося би сподіватися, пробудила якісь процеси мислення в головах власників телеканалів та їхніх топ-менеджерів. Ідеальним варіантом були би індустріальні саморегулятивні рішення, які позбавили би державу необхідності втручатися. Якщо ні, то за деякий час вона має сказати своє слово і для телеканалів.

P.S. Стаття віддзеркалює винятково власну думку автора, і не повинна викликати жодних асоціацій з його статусом.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги