УкрРус

Донбас сам себе не розуміє

У ці дні до Львова з’їхалися ключові, надпотужні спікери на тему Донбасу. І я щиро вітаю їхні намагання бути лагідними адвокатами донбасців. Мені навіть імпонують явно мазохістичні намагання збагнути, зрозуміти, прорефлексувати бідолашний донбаський народ-жертву. Ця інтелектуальна мастурбація над нещасною долею донбасців, яких треба полюбити і пригорнути, інколи нагадує інтелектуальні спроби бачити позитив навіть там, де тебе гвалтують. Чого ж, я цілком розумію сутність Колєсніченка і Царьова – але це не означає, що я поселю їх у своїй квартирі. Навпаки – я їх пошлю на х*р передовсім тому, що їх добре розумію. Так і тут.

Зараз я скажу те, що нарешті мусить хтось сказати.

Мою країну катрупили ціле 20-е століття. Нещадно, системно, масштабно. Геноцид мого народу – це найбільша антропологічна катастрофа Європи за тисячу років. Якщо Донбас цього не визнає, якщо Донбас із цього хіхікає, якщо Донбас це заперечує – то пішов він на х*р.

Читайте:Стокгольмский синдром Донбасса

Дуже світлі голови з Донбасу м’яко просять нас сприйняти ностальгію донбасців за советським ладом. Я це можу. Але не хочу і не буду. Тому що совєти прийшли в помешкання моєї бабусі, дали півгодини на збори і цілу родину з одним чемоданом повезли в Красноярський край, як худобу. Для мене Радянський Союз – це тоталітарна несвобода, репресії, знущання над особистістю, патологічна покора, колективний дурман, від якого блювати хочеться. Знаючи усе це, я тепер повинен спокійно толерувати ностальгію дрімучих донбасців за рабовласницьким ладом? Сорі. Хочуть ходити на паради 1 мая - хай ходять, але без мене. Хочуть співати "порохом пропах" на День Побєди - хай співають, але без мене. Кожен, хто хоч заїкнеться про ностальгію за совком, про ті чудові розпрекрасні часи, - пішов на х*р.

Давайте говорити прямо: усі кращі, хто виїхав із Донбасу, туди вже ніколи не повернуться. Вони вже не зможуть жити в советсько-путінському зоопарку, де кормлять згідно з розкладом. І всі, хто виїхав із Донбасу, насправді щасливі, що вирвалися з цього мордору. І їм тепер легше рефлексувати про Донбас, живучи на безпечній відстані від нього. Хто бодай раз ковтнув свіже, вільне, збагачене повітря України – той точно скаже донбаській ваті: пішла на х*р.

Революція Гідності була в тому числі антидонбаською. Люди протестували проти того, чим досі є Донбас. Проти покірного рабства, проти мовчання, проти терпіння, проти стадного голосування, проти сліпої віри в політиків, проти чинопочитанія. Не подобаються вам ваші рідні ополченці - прийдіть і грохніть когось із них. Не подобається вам українська армія "укропів" - прийдіть і грохніть когось із наших. Принаймні це хоч якась позиція. Так ні - будуть нити, будуть сидіти в кущах і пукати ізподтішка. Людям, які досі не знають, за кого вони в цій війні, я кажу: пішли ви на х*р.

Донбасців виправдовують: мовляв, а чого ви хотіли від людей, яких 80 років привчали до німої слухняності. Я все це розумію. Але виникає питання: навіщо Україні цілий регіон мовчазних рабів? Поясніть, навіщо? Навіщо воювати за людей, які привчені гнути спину перед власть імущим? Це повний стрьом – гинути во ім’я рабів. ДНР-ЛНР існують уже цілий рік. І якщо значна частина населення із цим комфортно співіснує – то пішла вона на х*р.

Мені кажуть: треба прийняти як аксіому, що Донбас буде російськомовним. Не двомовним – а російськомовним. Мені по барабану, якою мовою розмовлятиме Донбас. Але коли я приїду (теоретично) в Горловку чи Дебальцеве і звернуся до мера-судді-чиновника українською мовою, то я хочу – ні, я вимагаю – аби мер-суддя-чиновник відповіли мені (мать їхню) державною, українською мовою. Якщо хтось на Донбасі цього не розуміє чи крутить носом – пішов на х*р.

І останнє. Ми навіть самі не усвідомлюємо, в який розкішний час живемо. Ми власноруч творимо свою новітню історію. Ми наново пізнаємо притуплене поняття патріотизму. Ми гостро відчуваємо невидимий зв’язок із землею, яку не цінували останні 25 років. Ми на молекулярному рівні переживаємо трепетні моменти асоціації з українським як чимось модерним, модним, потужним. І якщо Донбас вообше всього цього не доганяє, якщо він вообше не вдупляє, про що я, - то пішов він на х*р.

У мене, у тебе, у вас, у всіх нас – одне життя. Не знаю, чи варто тратити його на те, аби викручувати собі мозги через одне місце, щоб якось-там зрозуміти і збагнути донбасців, які самі себе не розуміють і нічого внятного ні мені, ні моїй країні сказати не можуть. Мені чисто по-людськи шкода часу. Коли мене просять почути Донбас, то я уважно наставляю вухо і запитую: що ти хочеш мені сказати, трудовой народ Донбасса? Що в нас хунта, що не треба було затівати Майдан, що ми нацисти, що ми не любимо Росії, що ми нав'язуємо українську дійсність. Дякую за увагу. Пішов на х*р.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги