УкрРус

Як 9 травня стало Днем Життя: історія рядового Мацька

Я пообіцяв собі, що кожного року 9 Травня я буду публікувати цей текст.

Мій дідусь виріс під Львовом. Його родина таємно помагала упівцям. А на фронт його взяли 18-річним. Вибору не було, інакше – розстріл. Рядовий Мацько пройшов пів-Європи і брав Берлін. Отримав два поранення в руку, був кантужений. Росіяни-командири дуже не любили галичан, тому постійно посилали саме їх на смертельні атаки. Але дідусь вижив.

І ось – 9 травня. В Берліні, вже після капітуляції, він забрів у напівзруйнований квартал і відчув біля потилиці затвор пістолета. Запала мертва тиша. Десь неподалік було чутно гуляння радянських вояків на честь перемоги – а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Дідусь плавно розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця – теж молодого, 19-річного. Він навів пістолет. Дідусь потім розказував, що ніколи не забуде того стану – коли перед твоїми очима за кілька секунд пролітає не минуле життя, а майбутнє – того, якого може й не бути. Стоячи 19-річним перед дулом пістолета такого ж 19-річного німця, дідусь заплакав. Сльози одна за одною покотилися по його щоках. Від страху, від безпомічності. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Аж тут він побачив, що його німецький ровесник теж почав плакати. Вони обидвоє стояли на відстані зарядженого пістолета – й обидвоє плакали. Обидвоє – від страху і від безпомічності. Війна – це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив мого дідуся, зникнувши серед розвалин.

Із фронту дідусь повернувся зовсім іншим. Справа не лише в пораненнях, які давали про себе знати аж до самої старості. Він, 19-річний рядовий Мацько з-під Львова, як ніхто інший знав, що таке 9 Травня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали по щоках за мить до вистрілу. День великого людського милосердя. День, коли хочеться жити в мирі. День, коли треба не горілку пити й концерти влаштовувати – а просто помолитися й подякувати за можливість дихати.

Через рік після повернення з фронту мій дідусь був засуджений до 8 років сибірських таборів. Политзаключенный, антисоветчик. Красноярський край, тайга, 40-градусні морози, лісоповал. Це теж була війна – війна за виживання, війна за повернення додому. Війна, в якій не було таких явних ворогів, як німці. Так вийшло, що німець подарував йому життя, а совєтський режим хотів забрати. Тому мій дідусь у свої неповні 30 уже пройшов дві війни.

Про кожну свою медаль він міг розповісти. Перед кожним 9 травня він їх чистив до блиску. Мав спеціальний піджак світло-сірого кольору, куди навішував свої нагороди. Одягав його лише один раз у рік. І ходив на всілякі заходи на честь 9 Травня. До останнього ходив. У цьому не було нічого радянського. Він навіть не знав, що таке георгіївська стрічка. Він завжди відмовлявся, коли я, будучи школярем, просив його прийти до класу і розказати про війну. Підрісши, я жахнувся від думки, що ніколи не розумів свого дідуся. Для мене це була героїчна романтика – а для нього 9 травня був днем повернення під дуло пістолета в напіврозваленому Берліні.

Мого дідуся уже немає 5 років. Він прожив достойне життя до самої старості. Пройшовши і війну, і Сибір – він однаково ніс у собі і спогад, і правду. Питомий українець-патріот із піджаком, зверху до низу завішаним бойовими нагородами. Розпад Союзу він сприйняв як персональне свято. Біля синьо-жовтого прапора він міг навіть зупинитися і постояти мовчки. Росію завжди вважав ворогом. На дух не терпів шовінізму. Йому допікав сором за те, що його однополчани гвалтували жінок по всьому маршруту фронту. Він бачив, як русская голота грабувала берлінські підвали, виносячи консери, повидла і компоти. З мого дідуся відкрито глузували, бо він із війни нічого краденого не віз додому.

Як би я не хотів – але я не зможу втекти від 9 Травня. Бо це – моя історія. Не радянська, не ура-патріотична, не ідеологічна – а дуже інтимна, дуже особиста історія мого дідуся, який в останній день війни міг поповнити число тих убитих солдат, на кістках яких зараз влаштовують танці недостойні люди. Тому коли я бачу, як оголтєлая тьотушка з липовими орденами слово в слово переповідає сталінську версію "героичной борьбы советского народа за свою свободу" - я замовкаю. Мій дідусь не був "советским народом", а безкраї простори Сибіру не є тією свободою, за яку варто було помирати.

Я дуже хочу, щоб 9 травня стало тихим-претихим днем тихих-претихих історій. Не переможців – а простих людей, які побували в пеклі.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги