Блог | Україна не виконала домашнього завдання
Вектор, що його обрав Євромайдан, є продовженням напрямку руху, який ми розпочали навіть не в 1991 році, а в 1985-му: ще з часів Горбачова пробуємо реформувати країну і вийти на іншу траєкторію розвитку. Горбачовські реформи не могли вдатися за визначенням. Радянську систему не можна було зреформувати, а тільки знищити. Насамперед тому, що вона трималася на примусі й байдужості, а не на ініціативі. Вийми з неї стрижень насильства і страху, що пробував зробити Горбачов своєю політикою перебудови й гласності, як система відразу валиться — їй нема на чому більше триматися, - заявив історик Ярослав Галас в інтерв’ю виданню ZN.UA.
Друга причина — в імперському характері: за винятком Британської, ми не маємо прикладів успішної модернізації. Модернізуються не через імперії, а через національні держави. Історики-економісти кажуть, що ті суспільства, які є політично незалежними, мають 50% фори. У цьому сенсі 1 грудня 1991 року, коли українці вирішили стати незалежною нацією, вони зробили не лише патріотичний, а й раціональний вибір.
Інша річ, що Україна успадкувала тягар історії у вигляді скорумпованої політичної влади та затомізованого суспільства. Він як гравітаційне поле, що не дає Україні злетіти і тягне її донизу — в "русский мир".
Тому Євромайдан мав перед собою два виклики. Перший — завдання-мінімум: не втратити незалежність і водночас узагалі шанс, який з'явився у 1991 році. Другий — завдання-максимум: перебороти цю "гравітацію" — як літак, що прибирає шасі й злітає в небо.
Читайте: Українцям прийшов час готувати новий Майдан
Після Революції Гідності Україна, як і в 1991 році чи 2004-му, не виконала свого головного домашнього завдання — перейти в режим так званого відкритого доступу, коли влада віддає монополію на прибутки. Так, як це сталося у більшості країн Заходу в ХІХ—ХХ століттях, серед азійських тигрів після війни, а також деяких країнах Центрально-Східної Європи після падіння комунізму. Цей перехід ніде не відбувся добровільно, а під тиском обставин, унаслідок криз, революцій і воєн. Суть таких революцій, як Євромайдан, — дати шанс прийти до влади новому політичному класу, який має волю міняти правила гри. На початку Революції Гідності я казав, що в Україні є три типи політичних лідерів: позавчорашнього дня (Янукович), вчорашнього (Яценюк, Кличко, Тягнибок) і майбутнього (представники Майдану). До влади прийшли лідери не майбутнього, а вчорашнього. Вони молодші, на відміну від Януковича не носять взуття зі страусової шкіри і навіть розмовляють англійською. Але не мають політичної волі перевести Україну в режим відкритого доступу. А без цього годі думати про суттєві зміни.
Вікно можливостей закрито. Наростають суспільна депресія і недовіра до влади. До того ж різко змінилася геополітична ситуація. У зв'язку з сирійською кризою і новою хвилею мусульманського тероризму українське питання відходить на другий план. Наростає змученість Україною. А для перемоги революції міжнародний аспект дуже важливий. Країна сильно потребує плану Маршалла. Отримати економічну допомогу було набагато легше, коли Україна мала свої "п'ятнадцять хвилин слави".
Країна вступає у період підвищеної політичної турбулентності, де теоретично можливо все. Після поразки Януковича і Путіна (а Путін програв Україну!) наша країна вернеться до старої схеми: від кризи до кризи, може навіть від одного Майдану до іншого. Маю надію, що все це відбуватиметься у відносно мирних рамках.
Однак так ми не вийдемо на нову траєкторію розвитку. Бо відсталі країни (визнаймо, що в сучасному світі Україна, як і Росія, є саме такими) не можуть влізти в добробут — вони можуть туди тільки застрибнути. Символом їхньої стратегії має бути не слимак, який рухається повільно, але впевнено, а "жаб?ячий стрибок". Чи, якщо хочете, як той літак, який прибирає шасі, відривається від землі й знімається в небо. А стрибок чи прибирання шасі — це процес разовий, одномоментний. Звідси й поняття "вікно можливостей" — воно відкривається на короткий час. І якщо не встиг заскочити, то нарікай на себе.
Читайте: Старушка будет жить
Україна знову втратила вікно можливостей. Інша річ, що вона далі не сходить зі злітної смуги. Історики кажуть, що перехідний період триває в середньому 50 років. Ми в ньому вже майже 30 років, від часів Горбачова. Для мене виразним показником того, що Україна не втратила шансу, є поява нового покоління, яке має інший набір цінностей.
У нас склалася безпрецедентна ситуація: маємо слабку державу, але сильне суспільство. Громадянське суспільство активне і прагне змін. Однак воно демонструє певну відразу до вертикалі влади. Це одна з ознак молодого покоління і нового середнього класу, яку тепер спостерігаємо майже повсюди. Їхня стихія — це горизонталь, де всі рівні: майданні акції, волонтерські групи. Проте неприязнь до політики може погано закінчитися. Адже головні важелі змін — у держави. Тому недостатньо тиснути на політикум знизу — треба, щоби суспільна горизонталь обростала вертикальними політичними проектами. Насамперед творенням партій, які формуються на принципах відкритого доступу, через праймериз і відкриті списки. А потім провадитимуть ці принципи через парламент і уряд. Це те, що я називаю "Третім майданом" і в чому, як на мене, полягає найбільший виклик, — як спрямувати енергію громадянського суспільства в нові політичні проекти.
У кожному разі у нас є матеріал для формування нового класу. Ми не знаємо, коли відкриється чергове вікно можливостей. Але треба, аби воно знову не застало нас непідготовленими, тобто, щоб на відміну від 2004 року чи 2014-го новий клас був оформлений у власні політичні проекти і мав свою візію розвитку України.
І йдеться не про реформаторів з Грузії. За всієї симпатії до цієї країни я не бачу, як ми можемо копіювати їхні реформи. Окрім того, що Україна і Грузія постійно становили проблеми для Москви, не спостерігаю між державами аж так багато структурних подібностей — як за територією країн, так і за людським матеріалом. Аби реформи пішли, потрібно, щоб у суспільстві склався певний набір цінностей. Про Грузію жартують: Саакашвілі думав, що грузини — це німці, а з'ясувалося — греки. Тому грузинські перетворення виявилися нетривалими.
Читайте: Мечтаю, чтобы Украина стала скучной страной
В Україні ж група людей, яка має "правильний" набір цінностей, на мою думку, більша й стабільніша. Тому, гадаю, наша країна має кращі шанси для переходу на траєкторію сталого розвитку. До того ж я вважаю реформи Саакашвілі надто жорсткими для України. Він пішов курсом неолібералізму чиказької школи. Зміст його політики можна найкраще передати за допомогою побаченого мною напису на одній з центральних вулиць Тбілісі: Get Rich or Die Tryin — "Стань багатим або ж умри у спробах".
Вважаю, що стратегічний напрям українських реформ — створення середнього класу, а не багатих і бідних. Інша річ, що Грузія й Україна мають спільного ворога — кремлівський режим. Сучасна Росія є spoiler state — з приходом Путіна вона не лише сама відмовилася від реформ, а й заважатиме здійснити їх сусідам, у тому числі прямою мілітарною агресією. У Грузії їй це почасти вдалося. Тому для багатьох грузинів-реформаторів Україна є тією територією, де вони можуть узяти реванш — ба більше, де вирішується майбутнє також і їхньої країни.
