УкрРус

Чи продавати фамільні цінності?

В Україні стартувала велика приватизація, сам факт якої вже встиг набрати чимало негативних коментарів. У цій ситуації, як і в багатьох інших, на мою думку, доводиться йти на менше зло. На противагу тому, що люди часто хочуть все і одразу, а в результаті отримують нічого і ніколи.

Приватизація в Україні ніколи не відбувалася прозоро, за винятком одного винятку - "Криворіжсталі". Але це був доволі нетиповий випадок.

Я не маю надмірних ілюзій, що і зараз вона відбудеться прозоро, але це буде менше зло. Адже насправді, коли люди кажуть про "нашу" "спільну", "загальнонародну" власність, вони насправді не усвідомлюють, що самі не дуже контролюють цю державу, а держава, у свою чергу, не дуже контролює ці підприємства. Чудес не буває: ми отримаємо від продажу стільки, скільки становлять наші фактичні (а не формальні) частки у фактичних правах власності на ці підприємства – тобто, майже нічого.

Натомість певні особи вже давно контролюють державні, "загальнонародні" підприємства – і користуються з їхніх "потоків". І тому нині активно намагаються підтримувати ілюзію про спільну власність серед пересічних українців. Адже для них це надзвичайно вигідно: вони насправді нічого не вклали у ці підприємства, а отримують із них прибутки.

Саме тому відбувається така запекла боротьба за те, хто буде на чолі цих підприємств і хто буде контролювати ці потоки. Але вона відбувається не за правилами ринку, а за корупційними "понятіями". Тому державні підприємства варто приватизувати хоча б для того, аби зменшити джерела корупції.

Хоча і сама приватизація – я цього не виключаю – також може бути корумпованою. Але у цьому випадку ми матимемо корупцію один раз, ліквідувавши тим самим джерело корупції, яке нині розповсюджує цю хворобу по організму.

Важливий момент: скільки можна буде отримати грошей за продані у власність державні об’єкти? Звісно, сьогодні інвестиційна привабливість України знаходиться на одному з найнижчих рівнів. Тож, сподіватися, що хтось буде вкладати великі гроші у ці підприємства, не варто.

Але, з іншого боку, державі сьогодні ці гроші потрібні, як ніколи. Країна перебуває на межі дефолту, - кожна тисяча чи мільйон гривень, які потрапляють до бюджету, значить, що ми можемо не запозичувати ці гроші, не скорочувати важливі видатки, а, найкраще, не витискати ці гроші з бізнесу і дати йому розвиватися. На сьогоднішній день це є дуже критично.

Мені подобається аналогія із фамільними цінностями. Продає людина їх тільки тоді, коли настає голод. Але коли мова йде про те, чи виживе вона без цих цінностей, чи вона помре від голоду, але цінності при цьому залишаться неушкодженими, то обирати треба життя.

Якщо говорити з економічної точки зору, то якби можна було почекати з цими продажами, то дещо згодом за цю власність можна було би виручити більше. Колись. Але з іншого боку, тоді і запозичити на ринку можна було також значно дешевше. Коли у нас буде змога дорого продати, тоді у нас буде змога дешево запозичити. Наприклад, зараз українські державні зобов’язання коштують дешево – так само (і з тих самих причин), що і власність, яку можна приватизувати. Викупивши частину з них за рахунок надходжень від приватизації держава може заощадити, бо тоді не доведеться сплачувати по них відсотки а згодом – і виплачувати повну вартість.

Тож у цьому випадку насправді все не так страшно, що ми зможемо виручити за продаж цих об’єктів багато. Головне, що підприємства продадуть ефективним власникам.

Я вітаю намагання переглянути закони про приватизацію, оскільки сподіваюся, що там з’явиться більш прозорі та конкурентні процедури, які можуть привабити справжніх інвесторів. Натомість, позбудемося російських покупців – зараз виникла правова можливість це зробити, бо Росія юридично визнана країною-агресором.

Вселяє певну надію, що власники будуть ефективнішими, ніж вони були за попередніх часів. Втім, практика показує, що навіть така неефективна приватизація, яка відбулася у нас в 90-і роки, значно поліпшила економічні результати підприємств. Я робив дослідження з початку 2000-х років, кілька років поспіль, і ми бачили, що рік від року ця різниця - між державними і недержавними підприємствами – поглиблюється.

Я не виключаю, що окремі підприємства потраплять до невдалих власників, адже і раніше було багато випадків, коли червоні директори отримували свої підприємства і не знали, що з ними робити. Можливо, вони цього не заслуговували, але якщо брати у середньому, то країні це пішло на користь.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги