Блог | Останній українець Донбасу
Фантастичне оповідання.
Він був останнім українцем у Донецькій області. Лиш 10 років пройшло з тих пір, як все скінчилося. Але він не покидав рідної землі. Він вірив, що колись зможе знову жити у своєму рідному краї пліч-о-пліч з такими ж, як і він. З українцями. Його рідня, друзі, знайомі, всі переїхали. Хтось – до Дніпропетровська, дехто – до Львова. Були й такі, що емігрували до Західної Європи та США.
Він залишився один. Зовсім один. Наодинці зі своїми думками, наодинці з національною самосвідомістю. Тепер біля нього не було нікого, хто сказав би, які чудові донецькі степи, величні карпатські гори, захоплюючі херсонські лани, мужній Київ. Не було нікого, хто замість звичного "Привіт" сказав би "Слава Україні!". Не було нікого, хто приготував би смачнющий український борщ з пампушками. Не було нікого, хто б цитував Шевченка, Франка, Лесю Українку, Стуса, Сосюру. Нікого не залишилося, крім нього, для котрого день 20 лютого був найбільшим горем у сучасній історії.
Тепер Донбас вже не той, яким був трохи більше десяти років тому назад. Ніким не визнана Донецька Народна Республіка просто існувала. Через санкції та міжнародну ізоляцію закрили шахти, металургійна та хімічна промисловість не функціонували вже багато років. Люди в один день стали безробітними. І у цьому вони звинувачували таких ненависних "бандерівців". Хоча десь там, у глибині своєї душі вони були трохи ображені на них, на колишню центральну владу. За те, що не відстояли честь українців Донбасу. За те, що дали піти.
На вулицях Донецька вже багато років не зустрінеш молодих людей, що посміхаються. І взагалі, мало, кого можна зустріти. Переважна більшість населення тепер щодня стоїть у черзі до магазину – отримати харчі по картці. А іноді – ще й одяг.
Він був єдиним, хто продовжував боротьбу. Він на Донбасі, Халіфа в Криму. Вони навіть у одній камері сиділи. І боротьбу продовжити хотіли. Бо вони знали, що коли навіть одне серденько б’ється за Україну, за її славетну історію, за її славних синів, за Небесну Сотню, тоді живе національна ідея, яка ніколи не вмре, бо люди ціною життя її заґартовували. І це розуміння було дароване їм з небес, де славетні сини Вітчизні з гордістю дивилися на них.
Іноді він плакав, як маля. Не від якоїсь образи. А від зради. Зради його земляків, які від бажання легкої наживи у вигляді п’ятиста гривень, розкрадених магазинів побудували цю республіку. Це гетто.
Були часи, як він жартував. Казав, що він буде останнім українцем на Донбасі. Хоча він знав, пока жива його душа, так само, як й інші души, Україна на Донбасі буде жити!
Він щодня ходив до погребу та проводив там секунди, хвилини, часи. Там була його бібліотека. Остання українська бібліотека на Донбасі. Тому що коли все це почалось, в регіоні оголосили масове спалення книжок на рідній, солов’їній мові.
На цій мові йому матуся співала колискові. На цій мові розмовляли його прадавні родичі. На цій мові розмовляв він.
На чергову річницю Героїв Крут він приніс вибухівку в обласну адміністрацію, сховав її там і вийшов. А потім без найменшої краплі жалю увімкнув детонатор. Були тільки сльози. Тільки вже не від зради. А від того, що він ще на один крок приблизив перемогу України. Це були сльози радості.
І навіть коли його вели під конвоєм на його останній термін, він сміявся та плакав від безмежного щастя, від того, що він став тією людиною, яка одержала перемогу над режимом. Маленьку, але перемогу.
Пройшло багато років, і він, напевно, жодного дня не проводив без роздумів, без згадок про Небесну Сотню, про Майдан, про тих людей, які наче бджоли, смертельно ужалили режим, що вбивав все українське в них. Він всіх пробачив, такою був людиною. Навіть тих, що катували його перед смертю, яким в обличчя говорив: "Слава Україні". Одного разу він зміг сказати тільки "Небо падає". І пішов. Пішов туди, де він буде не один. Пішов туди, де таких, як він, десятки мільйонів. Він пішов до українців, не зрадивши при земному житті національну ідею. Він пішов туди, де живуть вільні люди.
