Блог | Мінська "безальтернатива"
Щоб Україна могла відстоювати свої інтереси, їй потрібні воля народу та армія, яка здатна захистити країну від тиску та шантажу, - пише Лариса Волошина у своєму блозі на Newsru.ua.
6 вересня президент України Петро Порошенко виступив із щорічним посланням перед Верховною Радою України. Перше, що привертає увагу, – це виразно мілітаристська риторика. Війна є тим фактором, до якого апелював президент. В його промові російська військова агресія була названа основною як зовнішньою, так і внутрішньою загрозою для України. Багато говорив про зміцнення армії, інформаційну безпеку, наближення до стандартів НАТО. За словами президента, альтернативи "дипломатичному шляху повернення окупованих територій" та Мінським домовленостям немає. Водночас було зроблено акцент на тому, що саме українська армія та оборонна промисловість є запорукою повернення окупованих територій.
Мінські домовленості часто протиставляються воєнним методам вирішення питання окупованих територій. Хоча насправді в українському варіанті – це єдине ціле. Вся річ у порядку виконання Мінських угод. І в тих сторонах, які сьогодні є учасниками Мінського процесу. Оскільки Мінські угоди є продуктом перемовин у Норманському форматі, то ці сторони - це Україна та Росія, Європейський Союз, представлений Німеччиною та Францією, та Сполучені Штати, що виступають опосередковано. Чому Нормандський формат, у рамках якого були підписані Мінські домовленості, виник саме в такій конфігурації, здогадатися нескладно. Відкрита анексія українських територій та неоголошена війна з боку РФ мала спонукати до дій країн-гарантів Будапештського меморандуму. Принаймні дві з трьох ядерних держав – США та Велику Британію, - які обіцяли захист Україні в обмін на відмову від ядерного статусу. Замість цього Німеччина та Франція "роблять щось" у питаннях міждержавного воєнного конфлікту.
Мінські домовленості та їхня "безальтернативність" потрібні, щоб не довелося витягати назовні ідею так і не створеного Будапештського формату та говорити про гарантії ядерних країн. Україна, якщо вона хоче отримувати хоч якусь міжнародну підтримку в російсько-українській війні, змушена рухатися в рамках Мінських домовленостей. Проте це зовсім не означає, що наша країна є лише об'єктом чужої гри. Альтернатив Мінським угодам немає не тому, що вони ведуть до відновлення Україною контролю над окупованими територіями. Хочеться нагадати, що Крим винесено за дужки Мінського процесу. А тому, що альтернативою їм є необхідність виконання Будапештського меморандуму. А до цього сьогодні не готовий ніхто.
Варто також пам'ятати, що Мінські угоди стали своєрідним політичним "надбанням" лідерів тих країн, які були присутні на їх підписанні. До домовленостей прив'язані санкції, які не викликають захоплення у європейських виборців. Ба більше! Саме до скасування санкцій на поновлення відносин з Росією закликають європейські популістичні партії та кремлівські симпатики. Тому коли Ангела Меркель або Франсуа Олланд нагадують про необхідність виконання Мінських домовленостей, коли вони вмовляють країни об'єднаної Європи подовжувати санкції, вони вкладають частину своєї політичної репутації саме в цей "шлях до миру".
Читайте: Українська альтернатива мінському процесу
Є дві версії прочитання укладених у Мінську домовленостей. Російський варіант передбачає проведення виборів, ухвалення змін до української Конституції, фактичну передачу зброї на баланс легалізованим бойовикам, які отримають змогу впливати на загальноукраїнську зовнішню політику. Україні ж залишиться "почесна роль" утримання ворожої клієнтели своїм коштом. Причому без жодної можливості вплинути як на їхню регіональну політику, так і на використання ними державних грошей. Мова тут йде про створення на окупованих територіях підконтрольного Москві анклаву - своєрідну чеченізацію Донбасу, яка з часом зруйнує всю українську державу.
Той порядок виконання мінських угод, на якому наполягає Україна, передбачає: припинення вогню, відновлення контролю над кордонами, виведення з української територій російської зброї, військових та найманців. А вже потім вибори, суди та амністії. Такий варіант не залишає Росії жодного шансу подальшої дестабілізації України шляхом воєнного шантажу. Що будуть робити всі ці "примирителі" та прихильники скорішого початку перемовин "всіх з усіма", якщо зникне можливість лякати українців щоденними смертями? Як змушувати Україну до скоріших виборів за російськими правилами в ОРДЛО, якщо з проблемного регіону підуть військові угруповання? Процес підготовки до виборів може затягнутися на роки. Щойно з окупованих земель зникає російська зброя та військові, там виникає одразу перспектива отримання українських та міжнародних грошей для регіону. В такому разі ситуація зміниться докорінно.
Заходу насправді байдуже, за яким з двох сценаріїв буде виконано Мінські домовленості. Але й змусити Україну погодитися на путінську редакцію угод західні лідери теж не можуть. Народ не хоче, депутати не голосують. Є багато причин, які можуть допомогти Україні триматися саме свого трактування. Та для того, щоб Україна могла відстоювати свої інтереси в рамках – скажемо прямо - декларативного мінського формату, їй потрібні чітко артикульована воля народу та армія, яка здатна захистити країну від тиску та шантажу. Санкції можуть скасувати, мінські домовленості проголосять виконаними, бізнес-інтереси європейців можуть переважити європейські цінності та норми міжнародного права. Але щоб Україна мала змогу не погоджуватися на те, що суперечить її національним інтересам, вона має забезпечити собі вагому аргументацію у вигляді готовності та можливості захищати себе від прямої агресії. Тоді й на дипломатичному рівні свободи для маневру стане більше.
Парадокс ситуації полягає в тому, що альтернативи "дипломатичному шляху повернення окупованих територій" та Мінським домовленостям справді не існує. Але цей шлях водночас означає і зміцнення українського військово-промислового потенціалу. Завдання, яке постає перед країною на тлі "безальтернативності Мінських угод", полягає в недопущенні їх реалізації за російським сценарієм. А в разі відмови країн-партнерів подовжувати санкції проти РФ, Україна мусить мати достатньо сил та запасу міцності, щоб наполягти на створенні вже нового Будапештського формату. Перемога в цій грі залежить не від європейців чи американців, а тільки від українців. Від сильної боєздатної армії, який не сприйме політичної капітуляції та "наказу на братання з ворогом". Від народу, який не готовий поступатися своїм на своїй землі. Та від політиків, які мають досить розуму та почуття самозбереження, щоб відповідати на виклик часу.
