Блог | Українцям прийшов час готувати новий Майдан
Новий привид ходить по Україні – привид нового Майдану. Кажуть, що він може стати катастрофою для України – перевести її зі статусу fragile state (крихкоі держави) і failed state (держави, яка не вдалася). Це якраз те, на що, як виглядає, розраховує Путін. І хоча би з одної тої причини його треба уникнути за кожну ціну, пише Ярослав Грицак для "Нового времени".
Як на мене, це не єдиний сценарій. Він може стати реальністю лише тоді, якщо пасивно слідувати логіці подій, а не пробувати їх активно спрямувати в інше русло. Іншими словами: треба перестати боятися нового Майдану, і свідомо його готувати.
Майдан є звичним явищем в українському політичному житті останні 25 років. Ті, котрі називають новий можливий Майдан "третім", з таким самим успіхом могли би назвати його "четвертим" (якщо рахувати першим революцію на граніті 1990 р.), або навіть "восьмим" (якщо брати до увагу акцію "Україну без Кучми", податковий, учительський і мовний майдани).
Історик Павел Коваль називає майдани метеорологічною станцією українського суспільства. Кожен раз вони показують, що Україною лихоманить. І буде далі лихоманити поки, доки новий уряд не зважиться на перезавантаження України.
На початку Євромайдану я говорив про існування в Україні трьох груп політиків: політики позавчорашнього дня (Янукович і його люди); політики вчорашнього дня (лідери опозиції); політики майбутнього. Цих останніх мав би дати Євромайдан. На жаль, не дав. Весною 2014 р. молоді майданні лідери, замість іти своїм власним фронтом, розчинилися у БПП і Народному фронті.
Ці дві партії є новими лише за словами. Бо за принципами свого функціонування -- коли роздача місць у партійних списках і в уряді відбуваються головно за "доступом до тіла" та за гроші - вони є партіями вчорашнього дня.
Єдиною парламентською партією нового типу, і то з примруженим оком, можна назвати "Самопоміч". Але на всю велику Україну одної такої партії виразно замало. Щоб змінити ситуацію, у парламенті треба щонайменше дві-три таких партії.
Поява таких парламентських партій є доконечною умовою перезавантаження Україну. Цього не вдалося весною 2014 року. Але це не означає, що цього взагалі ніколи не вдасться. Бо в Україні є і залишається "сировина" для таких партій.
Першою є громадянське суспільство. Пару років тому, ще перед Євромайданом, відомий спойлер українського мас-медіального простору В'ячеслав Піховшек єхидно запитував: "Де в Україні громадянське суспільство? Після Євомайдану та волонтерського руху пора питати: а де тепер Піховшек?"
Другою є середній клас і молодь. Кажу з власного досвіду. Останній рік я багато їжджу по Україні, головно у східні і південні міста: Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Суми, Краматорськ, Словянськ. Головна тема розмов: що робити далі? І два головні середовища, які шукають відповідь, є власне середній бізнес і молодіжні організації.
Обидва середовища були кістяком Євромайдану і є кістяком волонтерського руху. І тоді, і тепер, вони рятують Україну, перебираючи на себе життєво важливі функції, які державні інституції не можуть виконати у силу своєї неефективності та корумпованості. Разом зі своїм потенційним електоратом це середовище складає, за нашими оцінками, 15-20% - тобто у ньому є простір на 2-3 парламентські партії.
Його сила – у його горизонтальності. Це добре видно з порівняння між помаранчевим Майданом і Євромайданом: якщо у 2004 р. Ющенко і Тимошенко були майже "нашим усім", то у 2014 р. до "трьохголових" лідерів опозиції ставилися у кращому випадку з поблажливістю. Для молодих й освічених людей, які стали майже наскрізь дигіталізованими мешканцями соцмереж, горизонталь є головною віссю їхнього світу. Вони легко збираються на вуличні акції чи волонтерські групи, де всі рівні – але не дуже йдуть на вибори чи у партію, бо там "пахне" вертикальною ієрархією.
Продовження тут.
