Щаслива без мужика. Що зі мною не так?
В нашій родині ми рідко збираємось всі разом, за одним столом. Коли, знаєте, брати-сестри, тьоті, дяді, племінники, дво-, три- і чотириюрідні, - пише Дарина Шевченко у своїй колонці на Lustrum.
Ще зовсім недавно я любила ці посиденькі. Не в підлітковому віці, звичайно. В підлітковому - не любила, бо кожен, з метою зробити тобі добро, намагався тебе навчити жити правильно. Це дратувало і заплутувало, бо рецепти у всіх були різні, і куди вступати, що робити і чого не робити ставало вже зовсім не ясно.
Ще менш зрозумілим було чому ти маєш бути такою ж акуратною, як чиясь племінниця Іра, або такою ж розумничкою, як Катя, дєвочка Галі-сусідки-через-дорогу, або ходити на танці, як Даша-що-живе-на-углу.
Потім я виросла і, здавалося, всіх попустило. У мене були постійні стосунки, дві вищі освіти і цікава робота. Все було, як треба, і родичі були спокійні і задоволені. Аж кілька років ми за столом обговорювали політику, книжки і садові питання. Нам було добре і я наївно думала, що так буде завжди.
Сьогодні мені 27. У мене все ті самі дві вищі освіти і ще цікавіша робота, але нема постійних стосунків - і я знову не люблю сімейні посиденьки. Та що посиденьки, тепер мене напружують навіть телефонні дзвінки хрещеної, щотижневі поїздки до бабусі, привітання з днем народження і взагалі більшість комунікацій з рідними людьми.
"Пока, дочечка! Дивись обережно там і дивись по сторонам, вдруг якогось чоловіка найдеш", - це баба проводжає мене перед моєю відпусткою. В похід іду. Але бабі 89, їй можна пробачити, думаю.
"Я хочу сказати, що тобі треба серйозно задуматись над своїм життям. Ну кому ти будеш потрібна вже через 2-3-5 років?" - а це тато вирішив поговорити зі мною про життєві пріоритети перед моїм днем народження.
"Ну коли вже я на весіллі погуляю?" - а це моя найкраща подруга. Ми рідко бачимось і вона вирішила уточнити.
І нема святих в цій круговерті.
"Бажаю тобі бла-бла-бла і настоящєго женского щастя!" - а це 99,9% всіх привітань з днем народження, які я отримала.
Читайте: Где взять мужа?
"Мені так сумно, що ви з малим без пари..." - а це от мама. Мама все життя казала мені, що виходити заміж до того, як закінчиш університет - не дуже хороша ідея, і що треба вчитися і бути незалежною. Я так і робила. Але от і моїй мамі сумно від того, що у мене немає пари. Сама моя мама, до речі, вийшла заміж в 29 і часто жартувала, що то було трохи зарано.
Так коли ж це сталось? Коли і чому моє уявлення про моє щастя розійшлося з уявленням людей, які люблять мене (точно люблять, я знаю)?
Я от вважаю себе щасливою. Люблю свою роботу і свої хобі, своїх друзів і навіть час, який витрачаю на "просто подивитись серіальчики". Люблю, коли все розписано по хвилинах, люблю кросівки і зручний одяг, короткі стрижки, люблю сукні, рок і собак, люблю бути лідером і коли все чітко. І, раптом, виявляється, що все, що робить мене щасливою, робить мене нещасною в очах оточуючих.
"Ну з таким характером тебе ніхто заміж не візьме, твій чоловічий характер видно навіть з твоєї ходи", - каже мама. Ми заходимо разом в метро і навіть з моєю ходою щось не так.
Із моєю зовнішністю все теж не так. Коли я обрізаю волосся - це не жіночно, коли вдягаю джинси - це "як підліток", і тепер навіть бабуся помічає у мене живіт. Бо в моєму віці, напевно, треба слідкувати за собою інакше - звідки взятися успіху (читай - чоловіку), якщо в тебе живіт!
Сьогодні це називають розумними словами "ейджизм" і "боді-шеймінг" і воно повсюди, навіть якщо ви не знаєте цих слів. Ми повинні відповідати стандартам. Стандартам зовнішності, щастя, успішності, жіночності і самовідчуття.
Бажано, щоб і ваш чоловік (якщо вам вдасться таки його знайти) відповідав стандартам, хоча для нього стандарти досить низькі: не алкоголік, не б’є і копійку в хату несе. Хоча зрештою найважливіше - це його (мужика тобто) постійність. Тимчасові варіанти не підходять. Мужик має щоранку писати вам смску "доброго ранку, сонечко" і бути готовим піти з вами в РАГС. А якщо вашим партнером є жінка - суспільство взагалі вас наврядчи пробачить! І навіть не через гомофобію - ви ж зрадили свою жіночність, яка вимагає мужика. Вже не кажучи про те, що за відсутність мужика треба весь час виправдовуватись.
- А твоя донечка іще не замужем?
- Та ні, вона у нас кар’єристка! - виправдовується за мене моя мама.
- Я не кар’єристка, - псую логіку картини я.
- Ні? А чого ж тоді саменька?..
Пояснення цьому просте і сумне: в нашому суспільстві жінку визначає лише наявність чоловіка. Є чоловік - це визначення позитивне, немає - негативне. І якими б не були твої досягнення, будь ти хоч Ангела Меркель, але якщо нема мужика - стій в кутку і плач.
Читайте: Как женщины добиваются мужчин (примеры)
Сказати, що в тебе все добре (без мужика!) - моветон, сказати, що пригод вистачає і без постійних стосунків - ой вей, не можна! Тільки страждати і чекати на Його Появу.
Звідси ж і всі поради типу "ну перетерпи, такий вже в нього характер", "поборись за нього", "виконуй його забаганки"... Бо от перетерпиш і буде в тебе чоловік (читай ресурс), а ні, то все пропало.
І справа не в тому, що я асоціальний елемент і не хочу дітей, заміж і щоб було кому стакан води піднести на старості. Я в цілому не проти, але я хочу насолоджуватись дорогою до "сімейного щастя", якою б довгою вона не була. Та врешті, будь-якою дорогою.
Я, як і всі (незалежно від гендеру, до речі) сподіваюсь зустріти велике кохання і згодна його чекати. Я розумію, що воно або станеться, або ні. Але не за умови, що я стану "більш жіночною", відпущу волосся, попрацюю над своїм характером і ходою, а в моїй шафі стане більше спідниць, і, звісно, не на догоду батькам чи суспільству, а от просто так - або станеться, або ні.
