УкрРус

Загрози терактів в Україні: між страхом і реальністю

Кожного разу, коли десь у світі вибухає бомба, не лише українські правоохоронці приводяться у стан підвищеної готовності. Саме суспільство переводиться в режим очікування біди.

Страх відключає логіку та включає режим нервозності. Широко відкриті очі показують, що нас оточують ватні шахіди, обв’язані "коктейлями молотова", які намагаються підірвати метро/маршрутку/генделик в ім’я третього Рейху Риму.

Можна жити і так, і лякатись кожного, хто з акцентом запитає кудись дорогу (або тихо радіти, якщо дорогу запитають до Верховної Ради).

Та треба зрозуміти. Теракти в Україні сьогодні не потрібні двом найголовнішим замовникам. У путінської Росії вони не входять до тактики гібридної війни. Поки що. Їх реалізація навіть може перекреслити її "досягнення".

Трохи теорії. Теракти, особливо якщо вони мали жертви, не лише лякають. Вони єднають суспільство для боротьби з ворогом – з тим, хто їх здійснив. А сьогоднішній негатив у суспільстві настільки високий, що хто б не здійснив теракт, - усі обов’язково у ньому побачать російський слід.

Більше того, кривавий теракт дозволить мобілізувати суспільство, акумулювати владу (а відповідно, послабити "розброд і шатання" в українській політиці). Внутрішні розбірки відійдуть на другий план. Теракт із жертвами збільшить видатки на спецслужби. І найголовніше - він вимагатиме сатисфакції. Тобто, жертв серед тих, хто хоч трохи підтримував Росію. Це – у кращому варіанті.

У гіршому – це збільшення постачання зброї від західних союзників, посилення санкцій щодо Росії, реальний перевід економіки на військові рейки та, відповідно, зростання видатків з російського бюджету, який тече по всіх дірках, на оборону захоплених територій.

ІДІЛ. Навряд чи ІДІЛ варто розглядати як пряму загрозу Україні. Ми не беремо участі у антиІДІЛівській військовій коаліції. А представникам Ісламської держави розпорошувати сили якось не з руки. Та в цьому контексті є інші загрози. ІДІЛ настільки демонізований у громадській думці, що навіть вимовляючи його назву, язик стає чорним і відсихає.

Тому, існують реальні ризики, що ІДІЛ стане загрозою для кримських татар. Російські спецслужби (які це можуть і вміють) запросто можуть пов’язати діяльність проукраїнської частини кримських татар з ІДІЛом. І в разі необхідності провести декілька показових атак на мирні об’єкти, щоб спробувати роздробити антиросійський рух на півострові та самих кримських татар, залякати кримчан. Тому бійтесь "бурятів", за кримських татар себе видающих. І пам’ятайте - поки що вікна б’ються лише у кримських мечетях.

Це ми говорили про криваві теракти. Бо є ще загрози терактів, диверсії (вибухи на промислових чи військових об’єктах) і теракти без жертв (вибухи під будинками, підпали авто). Вони не єднають суспільство, вони його реально залякують. Тому загрози їх застосування на порядок вище, ніж у терактів.

І "телефонне мінування" - це важливий елемент дратування і без того агресивного суспільства. Та "робити нерви" будуть уже не від того, що заміновано, а від того, що закриватимуться центри, станції метро, вокзали. І всі дружно звинувачують у цьому вже не телефонного терориста, а тих, хто намагається створити безпечні умови проживання чи пересування. Можу порадити лише одне – завжди пам’ятати притчу про пастуха та вовків. Одного дня сапери теж можуть не приїхати.

А ось зовсім окрема категорія – це теракти проти меншин та такі, де нібито виконавцями є герої, навколо яких єдналось суспільство (наприклад, учасники АТО). Особливо вони набувають гостроти, якщо ставлення до меншин гостро дискусійне. Або взагалі – неприйняття. Наприклад, проти росіян чи ЛГБТ. З одного боку, їх мета - показати російським глядачам наскільки жорстоким є в Україні суспільство (нікого не хвилює, що їх може здійснити один фанатик). А з іншого - розколоти суспільство (бо частина – через гомо- чи росієфобію – буде за те, щоб "усіх би їх так", а інша – через лібераство, кричати - "це ж не наші методи"). В подібних терактах є політичний інтерес у тих, хто хоче довести наше суспільство до "війни усіх проти всіх". Тому і ризики таких терактів – найвищі.

І не варто виключати людський фактор. Коли суспільство живе у напруженні, завжди може знайтись людина, спроможна кинути бойову гранату в натовп. Тим більше, що на 20 людей в Україні припадає 3 одиниці власної зброї. Без урахування гранат.

І не важливо, чи це буде фанатик, чи людина, яка підіслана ззовні (одне другому не заважає). Важливо те, що в країні, де агресія стала нормою, стало багато осіб, спроможних заради своїх переконань убивати. Таких же людей.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги