УкрРус

Це робота така клята – війна

Осінь потурає нам. Золотокоса барабанить каштанами, що падають. Проводжає перебраними, огрядними полтавськими лісами, які в подолі запаски несуть білі гриби. А східніше - запалює свічки тополь. Тополі горять, наче Сенкевичеві неофіти від рук Нерона. Бездумного малого карлика, із задатками диктатора та маніяка. Когось нагадує, нє?

Розмова про завдання і методи, про способи і ресурси. Я готовий виконавець. Навіть щодо "поясу месника". Проте разом із тим розумію, що наказу не буде. Поговорять і охолонуть. А дія? Дія? Залишатись виконавцем – не робити нічого. Треба ставати ініціатором. Чи зможу? Мушу змогти. ….Політика і економіка, квартплата і вибори. Когось посадили, когось обмовили, хтось щось покрав, хтось передивився вестерінів, хтось зашпортався за розтяжку, хтось народився, хтось помер, хтось не має за що купити цигарок, а в когось десятий рахунок у "Приватбанку"… Хтось, хтось…

І хтосям байдуже на степ і гори, на огрядні ліси, що в пазусі несуть гриби. Вони зарились у купах паперів, мікрохвильовок, інтернетів, заблукали у всесвітній Сміттярці, шукаючи свою Мальву.

Іду на прощу, бо тут – справжність. Тут гроші не суттєві. Тут ділились останнім ковтком води і останнім ріжком патронів. І як важливо, блукаючи містяною Сміттяркою, не просто дійти в пункт призначення, а донести себе. Зберегти 2 речі: любов до свого і ненависть до ворогів. Без цих двох складових я не доїду. Приїде оболонка. Але не я. Ліси, благословіть! Тополі також! Я впізнаю вас від якогось дві тисячі надцятого. Ви мені чомусь рідніші за людей.

Двоє подорожніх – цивільний у екіпіровці та військовий у напівцивільному. Іду на прощу. Молитися нашим степам. Повільно ступаю залізними ногами по ще не зжовклій траві. Уважно дивлюсь вниз. Хоч розумію – все, що можна, розмінували. Своїми тілами. І я не лише про випадок. Не про себе. На жаль.

Моїх давнів співслужбовців нема. Всі демобілізувалися. Натомість нові обличчя. Шахта, Водяне – 81-а, десантники, деякі – колишні добровольці, мобілізовані ОУНівці. Серйозні, мовчазні, не щедрі на слова. Пароль: аби розуміли, що свій: "Що там сьогодні?" – "Фізика-алгебра", – після восьмої вже буде інший, коротке "здраствуйте", сухий обмін інформацією, – усний фронтовий листок. Ці точно знають, куди й навіщо прийшли. Ніч під відкритим небом. Вночі лише три одинокі постріли. Однак довго не можу заснути. Адже мир по-московському – це не яблуко пополам. Це "віджате" яблуко і ніж у спині. Тому бодрствую.

Наступний день. Красноармійськ. 93-я. Не змінилася. Інші, проте так само усміхнені обличчя. Безтурботні гиготіння, праження на сонці, кучкування, балакання. У десантників – по-іншому. Розмови короткі й по-суті. Кожен чимось зайнятий. Сміху не чути. А бувають й інші. Такі, наче вчора вигоцкували на дискотеці чи їздили на тракторі, а нині їх звідтам стягнули і вдягли камуфляж.

Пожовтілі від соняхів степи. Соняху добре. Торік осколок перетнув стебло напополам. Сонях впав, просіяв чорне своє сім`я у злякану снарядами та підступно згвалтовану мінами землю, а цьогоріч воскрес двадцятьма новими сонцепоклонниками. Слава соняху. І небу. Жаль, що людям так не можна. Слухаю тишу. Не свист. Байдуже, після мене залишиться слово. І пам`ять.

Люблю сонцепоклонні степи. Більше за щедрі огрядні ліси чи бундючні мудрі гори. Адже степи знали, відчували, те, що півкраїни, в той чи інший час зібрані сюди. На поклоніння богові Війни. На – як би штампово це не звучало – благородну місію захищати. Тому, шановні, позаду мають лишитися дискотеки і комбайни. Принаймні на рік. Тут за нефаховість платять життям. Декотрі – за сумлінність, старання - здоров`ям, каліцтвом. Це робота така клята – війна.

От не буде ці степи топтати чобіт окупанта. Молюсь не за мир – за перемогу. У цій довгій тліючій війні.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги