УкрРус

Американський танець на кістках

Нещодавня блискуча стаття Олі Гнатюк про глибоко тенденційну книжку Таріка Сиріла Амара привернула мою увагу уже самою персоною автора, з яким мені доводилося спіткатися у Львові і в Нью-Йорку, пише Юрій Винничук для видання "Збруч".

А персона ця доволі цікава, бо належить до того кола так званих науковців, які методично і скрупульозно борються з українським націоналізмом, приписуючи йому безліч гріхів, часто висмоктаних з пальця і без жодних доказів.

Бо нема доказів, що українська поліція чи націоналісти брали участь у так званому львівському погромі влітку 1941 року. На жодній фотографії з того часу ми не бачимо української поліції, зате бачимо фізіономії міського шумовиння з колекції Ломброзо.

Солодка парочка – Джон-Пол Хімка і Тарік Сіріл Амар – з натхненням ширить свої примітивні фантазійні вигадки про український націоналізм. Правда, чомусь їх ніколи не цікавив ані російський, ані румунський, ані угорський, ані польський націоналізм. Вочевидь, бідолашки Лєніна не читали, який різко розрізняв націоналізм державних і поневолених націй.

Амар був одним із діячів, які підписали листа з вимогою не здійснювати декомунізації, чим нарешті зрадив, чия рука його годує. Тоді автори звернення вдавалися до абсолютного безглуздя, застерігаючи, що "намір назвати весь Радянський період окупацією України може мати несправедливі та непередбачувані наслідки", бо, мовляв, кожен дослідник цього періоду "може бути засудженим".

На презентації "Танґо смерті" Амар закидав мені, що я називаю совєтські окупаційні війська "росіянами". Це, мовляв, несправедливо, бо ж у Червоній армії були також українці.

Дивно, що американський професор раптом так запереживав за світлий образ росіян. А при цьому ніколи не протестував, коли майже у всіх американських фільмах про війну теж фігурували росіяни. А може, він не чув про фільм "Русскіє ідут"?

А як бути з тим, що в німецькій армії служили румуни, італійці, угорці і росіяни? Не можна писати нічого про "німецьку армію"? Чи називати її "інтернаціональною"?

"Совєти і росіяни, – заявляв Амар, – це не одне й те саме. Серед офіцерів Червоної армії, яка вступила до Львова у 1939 році, було чимало таких, що походили зі Східної України. І вони дуже добре розмовляли українською мовою".

Насправді це доволі смішно. Бо де розмовляли? На кухнях? Я служив у війську в 1977 року. Жоден прапорщик чи офіцер-українець не розмовляв українською. З одним таким офіцером на прізвище Терлецький, галицьке походження якого було для мене безсумнівним, я намагався говорити українською, але він вперто відповідав російською. За стройову пісню "Гей там на горі" мене відчитував замполіт. Можна було співати лише російські пісні. І це було в Харкові.

Цікаво, що прапорщик-литовець розмовляв з солдатами-литовцями литовською. Якось їм це сходило з рук.

Росіяни домінували в СССР, як німці домінували у захоплених ними країнах. Тому за всі злочини несуть найбільшу відповідальність вони. Але агентам Кремля це не до шмиги. І моє твердження, що комуністи були куди більшими злочинцям, ніж нацисти, теж викликало в Амара глибоке обурення. Та це й не дивно. А однак ще Солженіцин писав, що Гітлер проти Сталіна "мальчик в коротких штанишках".

А ось що пише американський історик Тімоті Снайдер: "До Другої світової війни сталінський режим був кривавішим, ніж гітлерівський. Нацистська Німеччина почала вбивати в радянських масштабах лише після пакту Молотова-Ріббентропа, підписаного влітку 1939 року, та спільного німецько-радянського вторгнення в Польщу у вересні того самого року".

Оля Гнатюк виявила багато нісенітниць, розкиданих у праці Амара. Одна з них стосувалася твердження щодо "насильницького перетворення міста з багатокультурного на однонаціональне" та що "Львів таки совєтизовано, але не русифіковано".

Це відверте безглуздя, бо росіяни не мали на меті українізувати Львів і зробити його однонаціональним, а навпаки – робили все для того, щоб русифікувати і розчинити. По війні увесь центр міста опинився у власності совєтських служащіх, які розмовляли на общєпонятном. Ще й досі центрові алкаші, нащадки визволителів, розмовляють російською.

Амар часто задля підтвердження тієї своєї теорії, що совєти сприяли українізації Львова, вигадує небилиці. Оля Гнатюк справедливо зауважує: "Не відповідає дійсності Авторова теза, що на відміну від польської, українська інтеліґенція залишилася у Львові". Насправді переважна більшість утекла на Захід, а з тих, хто залишився, дуже мало уникнуло таборів.

Кумедно читати в Амара, що "реабілітація КПЗУ 1987 року означала водночас присмирення та вивищення місцевих". Англомовний читач чого доброго вирішить, що КПЗУ і далі продовжувало існувати і його члени нарешті "вивищилися".

Амар вважає, що "вже в середині 1950-их років совєтська влада почала прагнути до створення окремої західноукраїнської совєтської ідентичності". І це в той час, як власне західноукраїнську ідентичність совєти якраз і намагалися будь-що знищити, знищивши церкву, русифікуючи школи, дитячі садки, вищі навчальні заклади, пресу?

У своїй відповіді на рецензію Амар пише, що "навіть у повоєнному сталінському Львові було небезпечно зневажати "місцеву українську мову". Це смішно. Українська мова у Львові зазнавала приниження у всі роки, коли тут тільки з’являлися росіяни, починаючи ще з 1914 року.

У 1971 році влітку я відробляв педагогічну практику в брюховицькому піонерському таборі. Діти були зі Львівщини. Уся обслуга табору, окрім кухарок, розмовляла російською. І я, грішний, теж. Бо директором був єврей з Мінська, старшою піонервожатою була росіянка з Лєнінграда. І вони так запровадили, що іншої мови в таборі не було. Ми, піонервожаті, між собою спілкувалися українською, але з дітьми російською.

Старша піонервожата була ошелешена, побачивши газету "Вільна Україна", і поцікавилася, чи й досі зустрічаються у лісах "бєндєравци". Я не став її розчаровувати.

В рецензії Олі Гнатюк мені дивним здалося таке твердження: "Ясна річ, я не збираюся переконувати, що в післявоєнному Львові не було антисемітизму".

В чому міг проявлятися повоєнний антисемітизм у Львові? У 50-60-тих роках євреїв, які приїхали з Союзу в міста Галичини, було доволі багато. Більшість із них працювала в торгівлі, у сфері побуту й харчування, продавали газовану воду, морозиво, соки і т. д. Моя мама у той час, після закінчення торгово-економічного інституту у Львові, працювала теж у сфері торгівлі, і я досі пригадую ті екзотичні прізвища її колег.

Батько, зубний лікар, теж постійно крутився серед євреїв. І я щось не пригадую жодного прояву антисемітизму. Купуючи газ-бульку чи морозиво, ніхто з нас не фіксував для себе, що бачить перед собою єврея. Батьки мої товаришували з євреями, які частенько бували у нас в гостях. Це були євреї з їхньої роботи.

На Софіївці в нас єврей продавав пиво у забігайлівці. Його знав весь Станіславів через приповідку, яку він часто вживав: "Вам пададут!" Ще один екзотичний єврей Міша продавав на стометрівці шнурівки та інші причандалля до взуття. Він був веселим чоловіком, з усіма жартував, його теж знало пів міста. Побачивши мого тата, він ще здалеку кричав: "Пан доктар! Нє прахадітє міма!" Коли тато підходив, він шептав йому на вухо, що є золото на зуби за такою і такою ціною. Часом тато купував.

І ніколи я не чув, аби хтось цих людей коли-небудь зневажив лихим словом.

В мого тата був близький товариш Ізьо, якого він вирятував з концтабору і забрав в УПА. Вони товаришували до смерті. Ізьо натомість пізніше рятував мого тата, коли він опинився в тюрмі. І вирятував.

Я сам в дитинстві не надто зациклювався на національностях. І якщо згодом у мене з’явилася ненависть до росіян, то євреї ні в мене, ні в моїх друзів ніколи не викликали якогось ворожого чи ненависного ставлення. На початку 70-тих я познайомився з єврейською інтелектуалкою з Москви, яка приїхала до Львова і вперше від неї почув про те, як євреїв не пускають до Ізраїлю, як переслідують і репресують за те тільки, що людина намагається отримати дозвіл на виїзд.

В тих самих 70-тих роках ми з Грицьком Чубаєм і Ромком Кісьом не раз зустрічалися з російськими інтелектуалами єврейського походження, дискутували, обмінювалися книжками, ходили одні до одних на літературні здибанки.

От де був антисемітизм, то в КГБ. Бо коли мене одного разу допитували і цікавилися літературним гуртком, який збирався в РОКСі, то казали: "Чєво ти туда ходіш? Там же адні жиди?"

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги