УкрРус

Про історичні дискусії в Україні

  • Про історичні дискусії в Україні

Україну періодично лихоманить від історичних дискусій. Голодомор, Голокост, боротьба УПА, дисиденти, агенти КГБ — ці теми вже давно вийшли далеко за межі суто історичного дискурсу і обговорюють їх не лише на університетських кафедрах. І це природньо, адже в Україні щойно почалося переосмислення власного минулого. Хочеться вірити, що ми, як і представники інших націй, віднайшовши себе в минулому зможемо врешті дати раду й сьогоденню.

Багато залежить від якості цих дискусій, а отже – від рівня підготовки істориків як їх головних учасників. Я завжди вважав, що завдання фахівців у такого роду суперечках гасити надмірний емоційний градус, "приземляти" їх до рівні фактів. І в тому, що у нас часто головними знавцями минулого країни є політики – провина професійних істориків, які або не хочуть вступати у громадські дискусії, вважаючи це приниженням для себе, або не можуть цього зробити через недостатній фаховий рівень. Суперечки ж про минуле за участю політиків не лише не сприяють його пізнанню, але й служать додатковим чинником суспільного протистояння.

Ненабагато кращою є ситуація у власне наукових дискусіях. По-перше, їх практично немає, публічне наукове життя в країні майже відсутнє. Для нього бракує як учасників, так і бодай якоїсь інфраструктури: місць для проведення різного роду дебатів, засобів донесення інформації про їх зміст та результати. Відтак, попри те, що деякі дебати заслуговують якнайширшої уваги, невисокі кількісні показники наукових диспутів не дозволяють підняти якісний рівень історичної наукової дискусії в країні загалом. Допоки ми не братимемо участь, чи бодай не побачимо з десяток якісних наукових суперечок, ми не знатимемо якими вони мали б бути.

Як історику мені завжди видавалося, що фахова історична дискусія має вестися довкола джерел (їх походження, достовірності), опертих на них фактів, їх інтерпретаціях, врешті, довкола цілісних концепцій. Але те, що зараз відбувається, до прикладу, в обговореннях польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни, є досить далеким від дискусії в такому форматі. Більшість учасників, попри історичну освіту і володіння необхідною методологією, не хочуть "опускатися" до рівня фактів чи, тим паче, джерел. Вони воліють сперечатися виключно про концепції, візії, авторські інтенції, часто не гребують обговорювати не тексти, а авторів, їх політичну заангажованість чи особисту (не)порядність. Такий рівень дискусій провокує долучення до участі в них під гаслом "я теж так можу" усіх, в кого є час і натхнення. Саме завдяки цьому відбувається не лише політизація історичних тем, але й їх "таблоїдизація".

Після ознайомлення із статтею Сергія Рябенка "Слідами Львівського погрому" я побачив, що спокійна наукова дискусія довкола історії ХХ століття в Україні таки можлива. Публікація є реакцію на текст професора Джона-Пола Химки, який викликав чимало збурення і у нас, і в українських громадах за кордоном. Ще б пак, об'єктом статті є дражлива в історичному та політичному контекстах тема участі українців у Голокості. Проте більшість відгуків, спровокованих роботою Химки, очікувано зосередилися на обговоренні особи автора. За більш як два роки після появи першого варіанту "Львівського погрому" так і не з'явилося спокійного аргументованого відгуку на статтю. Аж до минулого тижня.

Символічно, що автор публікації не історик. Можливо, це й забезпечило спокійну відстороненість його роботи. Хоча вже перші дні обговорення статті показали: саме цей момент найбільше використовують в аргументах проти тексту. Зрозуміло, що тут маємо справу з певним фаховим снобізмом. Але не лише. Справа в тому, що Сергій Рябенко настільки скрупульозно опрацював тексти професора Химки, що йому важко закинути щось інше, крім неприналежності до "цеху".

Слід зазначити, що попри відсутність у нього історичної освіти, формат дискусії, заданий його текстом, цілком науковий, адже пише він "без гніву і пристрасті".

Автор визбирав буквально по крихтах усі можливі джерела (документи, спогади, фото, кінохроніки) задля реконструкції подій кількох днів кінця червня — початку липня 1941–го року у Львові. Це було надзвичайно важко, адже йдеться про перехідний період зміни влади у місті, коли совєти "вже пішли", а німці ще значною мірою "не прийшли". Тож не можна було просто сподіватися на документи офіційних структур, які б фіксували події.

Але публікація важлива не тільки спробою реконструкції — вона чудово ілюструє, як фаховий науковець Джон-Пол Химка "натягає" джерела на свої умоглядні концепції. Рябенко не історик, а адвокат, тож не ставив собі за мету відтворити історичний контекст, аналізувати причини та наслідки подій. Як юрист він обрав об'єктом свого аналізу виключно докази, висунені професором Химкою на підтвердження його тези про участь ОУН в антиєврейських погромах. Ретельний аналіз аргументів канадського професора засвідчив їх недостатність, а часом і цілковиту надуманість.

Таким чином неісторик нагадав історичному "цеху" про актуальність класичної тези історіографії: пізнання минулого має починатися з пошуку джерел і їх інтерпретації, а не з формулювання концепцій і підбирання під неї джерел.

Тож щиро заздрю професору Химці:) У нього, схоже, з'явився опонент, з яким можна сперечатися по суті – про джерела, факти, інтерпретації.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги