УкрРус

Це солодке слово – "корупція"!

Роками ми боремося з корупцією. Але роками нічого не змінюється. І останні викриття для нашого толерантного суспільства знову не будуть мати зовсім ніяких наслідків. Так буває – неможливо вилікувати людину, яка від своєї хвороби отримує якусь вигоду. Пряму чи опосередковану.

Іноді кажуть – "вторинну". Хоча дуже часто ця вторинна, нібито, вигода виступає на перший план, стаючи безпосередньою причиною хвороби. Так в Україні склалося з корупцією – вигода від неї перевершує усі можливі негаразди. Причому для кожного з нас – інакше настільки терпимими до неї ми би не були.

Дійшло вже навіть до того, що відомий журналіст пропонує взагалі не згадувати про неї – бо вона, мовляв запорука стабільності в державі! Класно, нічого не скажеш! Може й справді тоді залишимо все, як є? Чи може все-таки спробуємо розібратися, звідки вона взялася і чому ми її так любимо?

Два погляди на розвиток держави

Для початку, щоб хоч трохи зрозуміти витоки корупції, треба усвідомити, що по великому рахунку існує всього два типи держави. Один – це коли державою править людина, яка краще за інших знає, що їм потрібно, а тому одноосібно (чи з допомогою невеликого обраного кола помічників) вирішує що і як має бути, і кому що робити.

Це – монархічна модель правління, в основі якої лежить віра в те, що правителі наділені якимись особливими дарами, отриманими ними або безпосередньо від самих Богів, або хоча б від еволюції, що виштовхала їх на саму вершину суспільної піраміди. І ось ці "особливі дари", в силу їхньої унікальності, й дозволяють їм правити неосвіченим темним народом. Іноді добре правити, іноді погано. Іноді враховуючи думку цього самого народу, а іноді – ні. Але завжди одноосібно приймаючи рішення.

І друга модель – це віра в те, що народ сам може вирішувати свою долю. Це те, що зараз ми звикли звати "демократією". В цій моделі правитель вже нічого не вирішує одноосібно, а швидше виконує роль найнятого керівника, менеджера, покликаного народом для того, щоб управляти рівновагою в суспільстві та сприяти його якнайкращому процвітанню. В цій моделі народ сам повинен контролювати обраного ним керівника, платити йому зарплату та не дозволяти робити зайвого.

Однак легше всього було б сказати, що то народ в нас не такий, як треба – бо весь час мріє про доброго монарха, який би дбав про його, народу, інтереси. А якщо вже й обирає на виборах якогось керівника, то не контролює його потім і тому дозволяє йому робити все, що тому заманеться.

Але може справа не тільки в народові?

Дещо про римське і візантійське право

Перш за все – наша толерантність до корупції стала наслідком нашого історичного минулого. Ми довго жили під Візантійським правом, в якому основним вважалася не буква закону, а його дух. Що, на практиці, переважно зводилося до того, що люди, більш наближені до влади – князі і магнати, могли трактувати закон так, як це було вигідно їм, а не простому люду.

Це й породило відповідний суспільний наслідок – ми стали з заздрістю дивитися на західну Європу, де царювали право Римське – "Світ може загинути, але закон мусить торжествувати!" Тоді, коли йшлося про нерівність перед законом селянина і пана, це здавалося майже верхом справедливості.

Але тоді ми ще не знали, що закони можуть бути якими завгодно, в тім числі й безглуздими чи просто злочинними – з точку зору людської справедливості. І буквальне дотримання такого несправедливого закону – зло, ще більше за Візантійщину. Це ми побачили пізніше, вже за Сталіна – коли виникла особлива, революційна, законність.

Тоді законів дотримувалися всі. І всі були рівні. Або майже рівні. Адже посадити, вислати в табори чи й навіть убити могли практично кожного. І все було по закону – просто закони тоді були такими. Тому переживши диктатуру, хоч не хоч ми стали ще більше молитися на Візантійщину. Таку собі гібридну, пострадянську, грошовиту – тепер людей стали ділити вже не за походженням, а за можливістю відкупитися.

Хай вже краще хабарі – аби однакові для всіх! Гроші, на біду, ще можна якось назбирати! Аби була хоч якась можливість урятувати чи впорядкувати своє життя. Тому коли тепер Президент країни виводить свої кошти в офшори, ми його не засуджуємо – ми за нього радіємо. І за себе – теж! Бо якщо він таке робить для себе, то щось подібне, хай і в менших масштабах, дозволятиме й нам. Тому корупція нам вигідна – відкупитися від судді, домовитися з пожежником, уникнути військкомату і можливої смерті на сході – і так далі.

А тому просто закликати усіх до порядку – не платіть лікарям, не давайте гроші вчителям, платіть штрафи автоінспекції (поліції) тільки через банківські установи – тепер просто безглуздо. Це вже не допоможе, бо так в нас збудована уся система – закони приймаються спеціально такі, щоб їх виконати було неможливо. Усі всім платять і усі начебто щасливі. Принаймі на перших порах.

Аж поки не приходить прозріння – коли в когось виявляється більше грошей, ніж у тебе. І він "перекуповує" необхідне тобі рішення. Але все-одно мріємо, що якби нам вдалося добитися того, щоб хоча би Президент і Прем’єр не крали, а ми би й далі жили так, як живемо – то все, здається, було би добре…

Ще раз про владу і народ

Однак не тільки в наших уявленнях справа. Система корупції, крім традицій і пережитого нами травматичного досвіду тоталітарного суспільства, несе для нас іще одну важливу місію. На початку статті ми згадували про два типи правління – монархічного чи народного.

Тож якщо ми прагнемо перейти від першого типу керування державою (віри в доброго і справедливого царя, якого ми ну ніяк не знайдемо) до другої – реального народовладдя, то в кінці-кінців неодмінно прийдемо до того, що якщо народ – роботодавець, а президент (Прем’єр чи інший чиновник) – найняті нами працівники, то ми, значить, неодмінно повинні їм платити зарплату.

Ця зарплата має бути достатньо високою, щоб найняти дійсно кваліфікованого працівника, і має залежати від результатів їхньої діяльності – щоб стимулювати їх працювати краще.

А що маємо зараз? Ми наймаємо собі керівників, але… зарплати їм не платимо. І притому сподіваємося, що вони не будуть красти? Ба, дальше – якусь зарплату вони все-таки отримують, але встановлюють її собі.. самі!

От скажіть – це нормальний роботодавець, що наймаючи собі директора каже – "Я не буду тобі зарплату встановлювати, сам собі встановиш! А ще я дам тобі ключі від комори (бюджету) і дозволю тобі робити все, що хочеш, на ввіреному тобі подвір’ї (всій території країни)"?

Як тоді діятиме адекватний директор? Так, зарплату він собі встановить поменшу – щоб роботодавець не подумав, що він його оббирає. А ще зробить вигляд, що робота для нього – понад усе, а гроші не мають значення.

А сам тим часом пошарудить в коморі, щоб прояснити собі, чи знає хазяїн, що там лежить, чи ні. І що можна непомітно потягнути – як казали колись, що "погано лежить". Схоже на те, що відбувається в нашій державі, правда? Зовсім як в того нетямущого хазяїна.

І ми ще хочемо, щоб ВОНИ не крали?

Що ж робити?

Ну перш за все – привести в порядок свої уявлення – перестати вірити в доброго царя і, по можливості, перестати надіятися на те, що грошима можна все в світі вирішити. По-друге – максимально зменшити кількість законів, особливо тих, які все-одно неможливо виконати. Чим менше в нас буде законів – тим краще!

По третє – встановити урядовцям (та й усім чиновникам теж) якусь таку оплату праці, яка б від них не залежала – а, скажімо, була би прив’язаною до середньої по галузі, чи середньої по Україні.

По четверте – бажано, хоч і незрозуміло як, щоб оплата праці хоча б вищих чиновників преміювалися залежно від результатів їхньої діяльності. Ну хоча би, як мінімум, щоб залежала від рівня ВВП в державі.

А ще краще, щоб люди могли якось "лайкати" чиновників – при сучасному рівні електронних засобів придумати, як це зробити, не так вже й складно – можна навіть спеціальні центри оцінювання діяльності різних закладів державної влади створити – і це не мають бути вибори, щось інше.

Бо зараз єдиний варіант "покарання" для недолугого чиновника – це не-обрання його на наступний термін. А єдиний варіант "заохочення" – це обрання. Так, ніби влада – це нагорода, а її відсутність – покарання.

Ну і звичайно, не можна давати тому, кого ми наймаємо на посаду директора, ключі від комори – комірником має бути зовсім інша особа і обиратися вона має за зовсім іншою процедурою.

Тобто, що вже давно відомо в світовій практиці, контролюючі і виконавчі органи мають бути рознесеними між різними державними інституціями, різними людьми, а може навіть – і різними містами, щоб корупційним чиновникам було важче домовитися одні з одними.

Ну десь так. Інакше ми й далі будемо молитися на це солодке слово – "корупція"!

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги