УкрРус

Дванадцятий. Прохідний

  • Дванадцятий. Прохідний
    joinfo.ua

Екс-голова Адміністрації президента Сергій Льовочкін піде на позачергові парламентські вибори у списку партії "Опозиційний блок" під номером 12. Про це декілька днів тому повідомила прес-служба Фонду "Нова Україна", заснованого за ініціативи політика.

Здавалося б, нічого особливого у тому, що Сергій Льовочкін (у цьому році йому виповнилося 42 роки – доволі молодий вік для політика), який, на моє глибоке переконання, по праву носить звання одного з найвпливовіших політиків останніх років в Україні, вирішив балотуватися до Верховної Ради. Якби не одне "але". Всі соціологічні служби, які останнім часом оприлюднювали результати своїх досліджень, в один голос заявляють: "Опозиційний блок" не має жодних шансів пройти до парламенту. Жителі Донбасу повністю розчарувалися в Партії регіонів, яка складає кістяк "Опозиційного блоку", тому електорат готовий проголосувати за "Сильну Україну" і навіть КПУ, - заявляють окремі представники маловідомих (а якщо відверто, то взагалі не відомих) соціологічних структур. З якої стелі взяті цифри і чим відрізняється двічі член Партії регіонів Сергій Тігіпко від регіоналів у списку "Опозиційного блоку"(тим більше, чим останні гірші від комуністів), не зрозуміло. Хоча за велику кількість виборчих кампаній, які ми пережили за двадцять три роки незалежності, громадяни усвідомили, що соціологія вкидається не для того, щоб комусь щось пояснювати, а тому, що хтось з цього має зиск.

В умовах війни та революції соціологія не діє, стверджують теоретики соціологічної науки. Люди керуються не стільки усталеними категоріями та принципами, скільки емоціями. А емоції можуть надзвичайно швідко змінюватися. В умовах революційних потрясінь від любові ло ненависті – одщин крок. Каміль Демулен у 1789 році вів парижан на штурм Бастилії, а через кілька років ті ж парижани аплодували катові, який відрубував голову Демулену. Троцький у 1917 році був героєм революції – а за кілька років для багатьох своїх колишніх послідовників став синонімом ренегатстсва і опортунізму. За кілька місяців після Майдану 2004 року вчорашні герої з захмарними рейтингами перетворювалися на аутсайдерів політичного процесу. Подивіться, скільки зараз з’являється викривальних публікацій про генерального прокурора Ярему чи про польових командирів! Рейтинги – поняття умовне.

Додайте до цього велетенську кількість респондентів, які відмовляються відповідати на питання інтерв’юерів. Додайте неможливість проведення соціологічних досліджень у деяких регіонах. Тому й картинку ми отримуємо доволі спотвореною. Партія, що за даними соціологів має 4%, при похибці дослідження у 2,5% реально може мати або 6,5%, або 1,5%. Тому варто говорити не про кінцевий результат, а про тенденції.

І – нарешті – зверніть увагу на те, що оприлюднює цифри або так званий "президентський пул" соціологів (який є механізмом маніпуляції свідомістю громадян та виборчою технологією). Сьогодні до цього пулу, контроліованого заступником голови Адміністрації Президента Ігорем Гринівим, входить ряд соціологічних служб з поважним іменем, які вже зіграли свою роль у технології "обрати президента в першому турі" навесні цього року.

Щоб зрозуміти всю нікчемність так званих "соціологічних досліджень", пропоную чесно відповісти собі на таке питання: чи вірите ви, що Сергій Льовочкін – політик, який першим з усієї команди Януковича відкрито не погодився з діями міліції під час розгону Євромайдану в центрі Києва і подав у відставку з посади глави Адміністрації Президента України, прорахувався і забронював собі квиток на "Титанік"? Отож бо і воно! Льовочкін – прагматик, який при прийнятті рішень не керується емоціями, а лише холодним розрахунком. І те, що він погодився йти 12-м номером списку, віддавши 16-й номер своїй сестрі, говорить на користь версії про впевненість у перемозі на виборах. Принаймні, за умови проходження до Верховної Ради і подолання 5-відсоткового бар’єру саме результат у 5% дозволіть привести у парламент 16 депутатів.

Якщо це так, тоді давайте проаналізуємо підстави (причини), які дають шанси Сергію Льовочкіну розраховувати на те, що "Опозиційний блок" зіграє свою партію і потрапить до парламенту.

Причина №1 – Впливи на Петра Порошенка.

Повернемося до подій, які передували президентським виборам 2014 року, на яких у першому ж турі перемогу святкував Петро Порошенко і якому віддали свої голоси 54,7% виборців.

Якщо б не відбулося об'єднання зусиль у президентських перегонах лідера "УДАРу" Віталія Кличка і народного депутата Петра Порошенка, не бачити останньому перемоги. Експерти тоді неодноразово малювали комбінацію, згідно з якою Порошенко у першому турі набрав би 25 – 30%, приблизно стільки ж міг набрати Віталій Кличко. У другому турі значна частина голосів Кличка перейшла би до Юлії Тимошенко. А якщо врахувати інформацію, яка курсувала на рівні чуток (але не позбавлена раціональності) про "змову" Тимошенко з Рінатом Ахметовим, який мав у другому турі закликати мешканців Донбасу голосувати за Юлію Володимирівну і цим самим суттєво підвищити її шанси на перемогу, стає зрозумілим прагнення Порошенка перемоги у першому турі за будь-яку ціну. Зняття з виборчої дистанції Віталія Кличка допомогло Порошенкові стати презідентом.

Хтось запитає, а яке відношення до цього має Сергій Льовочкін? Гадаю, саме що не є безпосереднє.

В липні 2013 року в інтерв’ю журналу Forbes-Україна соратник Тимошенко Михайло Поживанов, який на той час вже понад три роки жив у вигнанні в Австрії, заявив, що УДАР є проектом глави АП Сергія Льовочкіна і олігарха Дмитра Фірташа. Дійсно, у своїх відповідях він тоді зауважив, що довести це – практично неможливо. Проте, на його думку, ця ситуація схожа до інформації про те, що Березовський у 2005 році фінансував кампанію Ющенко.

"Я більше за всіх кричав, що такого фінансування не було. Хоча в Лондоні Борис Березовський показував мені, Юрію Кармазіну та Ігорю Шурзі, контракти і рахунки, на які він перекладав ці гроші. Але ні Ющенко, ні Давид Жванія, ні Олександр Третьяков, які фігурували в цих контрактах, не визнали, що Березовський причетний до фінансування кампанії. Те ж саме і тут. Такі речі практично важко довести. Але зв’язок Кличко і Фірташа можна довести, проаналізувавши склад його фракції і голосування. Можу сказати, що за моїми спостереженнями більш комфортного середовища ніж те, в якому перебуває партія УДАР, не було ні в однієї опозиційної фракції за всю історію України", – зазначав політик.

При цьому, в тому ж інтерв’ю він зазначив, що Фірташ і Льовочкін, на його думку, перебувають в опозиції до Януковича. Вважаю, кому-кому, а Поживанову в Австрії не було сенсу цього вигадувати.

У квітні 2014 року у Відні відбулася зустріч Порошенка з Фірташем та Льовочкіним, в ході якої було вирішено питання зняття Кличка з виборчих перегонів.

Порошенко вміє пам’ятати доброту. І у його технологів навряд чи підніметься рука на фальсифікацію результатів виборів для "Опозиційного блоку". Принаймні, вже відсутність фальсифікацій і відсутність маніпуляцій щодо опозиції з боку нинішньої влади може стати гарантією потрапляння партії у парламент.

Причина №2 – Коломойський

Без Льовочкіна у активній політиці Порошенко ризикує опинитися сам-на-сам з Ігорем Коломойським, який сьогодні веде себе більш ніж незалежно, демонструє підвищені апетити у бізнес-сфері, фінансує власну "армію" і контролює значну частину медіа-простору. Додайте те, що під впливом Коломойського перебуває значна частина регіонів. З деякого моменту Коломойський став проблемою для Порошенка – через непрогнозованість і амбітність.

Проходження у парламент партії "Сильна Україна", перший номер списку якої (Сергій Тігіпко) цілковито залежний від Коломойського, а другий номер (Валерій Хорошковський) сам має владні амбіції і не проти приміряти крісло президента, становить для Порошенка потенційну загрозу.

На опозиційному пивденно-східному фланзі сьогодні – лише дві політичні сили. Лише "Опозиційний блок" і "Сильна Україна". Що вигідніше Президенту? Проходження "Сильної України" і повторення наступного року єгипетського варіанту (коли президента Мурсі скинули його ж союзники) або варіанту афганського (коли новообраних президентів зраджували керівники провінцій, об’єднуючись, наприклад, у Північний альянс) – абсолютно реальний сценарій, який активно обговорюється в середовищі експертів.

Проходження "Опозиційного блоку" – це додаткове поле для впливу на ситуацію в парламенті, можливість нівеляції впливів іншого опозиційного табору (Ю.Тимошенко). Враховуючи те, що під впливом Льовочкіна сьогодні перебувають такі політичні сили, як УДАР, Громадянська позиція (з "Демальянсом" вкупі), Радикальна партія Олега Ляшка та ще кілька дрібніших проектів, можна вважати, що Порошенко бачитиме у постаті Льовочкіна універсального комунікатора, "директора-розпорядника" парламенту. Крім Львочкіна з цією місією не справиться ніхто, а він чудово розуміє слабкі місця і вади колишніх "директорів-розпорядників" – Олександра Волкова, Віктора Медведчука та Андрія Клюєва, адже з кожним із них йому довелося витримати тривалу апаратну війну.

Причина №3 –Необхідність представництва Сходу у Верховній Раді

Маємо усвідомити: або у Сходу та Півдня України буде представництво, з яким можна вести діалог і домовлятися (навіть якщо на цьому представництві лежить "первородний гріх" співпраці з Януковичем), або доведеться мати справу зі Сходом гіркіних-стрєлкових, захарченків, мозгових та болотових. Сподіватися, що Схід раптом возлюбить у дружньому пориві постмайданні партії, принаймні, наївно. Не возлюбить!

"Опозиційний блок" – це шанс для Порошенка налагодити зв’язок зі Сходом і легітимізувати себе на Сході. У цьому буде полягати місія Львочкіна. Наразі він зробив частину справи – переконав Ахметова, Колеснікова, Вілкула, Новінського у тому, що необхідно позбавитися від найрадикальнішого баласту і від скомпрометованих форм (тієї ж Партії регіонів). Він виступив у ролі комунікатора між регіональними елітами та новим президентом. І вже сьогодні стає зрозуміло: або офіційний Київ погодиться на співпрацю з тими, хто готовий представляти Схід у лайт-варіанті, або буде втягнутий у багаторічну і непередбачувану війну з тим Сходом, який преставлено у хард-варіанті.

Враховуючи політичні моменти і політичну доцільність, можемо констатувати одне: для президента присутність у парламенті "Об’єднаної опозиції" не просто бажана, а й необхідна. І епоха Львочкіна в українській політиці далека до завершення.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги