УкрРус

"Чому мій син?!"

Ми живемо у час, коли історія так близько, що стискає нам серце холодними твердими пальцями, і музеї залишились десь далеко позаду і їхня експозиція виглядає наче з іншої планети.Чи справді це кінець історії, що вирішила далі вже не йти,а залишитись і померти разом з людством? Чи щось подібне переживали за тієї, останньої війни, правда якої все ще просіюється дозовано, через сито,бо незручна і страшна? То вже судити не нам.

Експонати не вміють розмовляти, навіть у інтерактивному музеї. Вони лише імітують розмову.

Навесні я була в Рівненському краєзнавчому музеї і побачила виставку, присвячену пам’яті загиблих у війні, що триває, НАШІЙ війні. Хто вважає, що то не наша війна, той просто ница людина. Ось мобілка, така як і в мене простенька Нокіа. Хлопець розмовляв по ній з мамою і татом ще півроку тому. Ручка, я теж такі купую. Складаний ножик. Рукавиці. Все дешеве, просте. І на ньому немає крові. Вона просто туди не потрапила. І від того ще страшніше. Я бачу руки матері, які тремтять, коли віддають чи позичають ці речі. І пригадую, як очі моїх знайомих, що допомагають армії, дізнавшись про повістку комусь з родини, починають бігати, і вони скоромовкою пояснюють причини, через які він не мусить йти на війну: хвороба, діти…І як вони радіють, коли родич лишається вдома, бо вони щось зробили для цього, про що їм соромно зізнатись. Хоча іншим навіть не соромно. А чиясь мобілка у хвилини їхньої радості замовкає навіки і чиясь мама полотніє, побачивши незнайомий номер на дисплеї.Й історія стискає їй серце залізними пальцями і звідти бризкає кров і цілий світ заливає тією кров’ю.

І я пригадую, як мій племінник ще був на навчаннях, а ми з сестрою були одержимі купити йому вишиванку, першу в житті, бо наближався його день народження. Ми поїхали на околицю Львова, на фабрику, бо грошей було небагато, а хлопцеві треба ще і шкарпетки, і труси, і каву, і бронежилет. Він хотів сіру вишиванку, ми ніяк не могли вибрати. Сестра жмакала в руках синову футболку, продавчиня бурчала, що треба було мірку зняти, а сестрі не повертався язик сказати, що син мобілізований у АТО, бо історія перетисла їй горло, і їй важко було дихати. Звідти й відчуття нереальності, простір, заповнений болем, який здатний зрозуміти лише той, хто це пережив. Хто не пережив, той не зрозуміє. Ми ще чекали, поки підшиють вишиванку, стояли надворі під високими темними деревами, і заповнювали порожнечу словами, що обтікали єдину думку – чи вдягне колись Тарас цю вишиванку. Він мабуть те саме думав, що це не на часі, та й з собою він її не візьме. Він не мав досі вишиванки, бо це дорого, це розкіш, і певно зараз думав так само – навіщо вона йому. Може, він ще виросте, коли повернеться. Але ми все одно купили.

Він повернувся. Контужений, присипаний на два метри землею, відкопаний товаришами. Ті вважали його своїм талісманом, бо на війні Тарас випромінював спокій і доброзичливість. Він не дозволив, щоб вона скалічила йому душу. Потім вони вибирались з оточення, без патронів, ховались по городах, в лісі. Госпіталь двічі бомбили. Чоловік з сусіднього будинку, з яким він тепер не бачиться, не витримав істерик матері та дружини, і відкупився після відпустки. Розлучився, щоб стати опікуном дітям. На війні більше брехні ніж крові. Тому її називають брудною. І справжні воїни насправді не заздрять тим, хто займається фітнесом і веде здоровий спосіб життя, бо всі ми помремо колись. Вони везуть з війни котика за пазухою і малюнки безіменних дітей, і їм радісно. І попереду найважче – вижити у світі, що не визнає себе тилом, для якого війна – це забава олігархів, а не остання битва за Україну. Війна, якій має право поставити питання лише матір загиблого: Чому мій син?

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги