УкрРус

Добровольчий корпус "Правого сектора" в боях під Савур-могилою

Нинішня ситуація під Савур-могилою - унікальна можливість побачити пекло ще за життя і повернутися звідти. Не для всіх. У боях під Савур-могилою і на близьких до неї територіях ми втратили загиблими чотирьох бійців і дев'ятьох - пораненими.

Я все одно не зможу пояснити, як там. Власне, була під Савур-могилою лише півтори доби, але мені вистачило. На початку мене залишили на армійському блокпості за Амвросіївкою, який був як острівець серед ворожих територій. Щодня навколо нього точилися бої, так що обстановка була неспокійна. Я чергувала з армійцями, перевіряла машини - а наступного дня хлопців, з якими за зміну встигала подружитися, привозили пораненими. І добре, якщо тільки пораненими.

Під Савур-могилою в цей час було пекло. У ніч з 7 на 8 серпня наші війська таки змогли її взяти і увійти всередину. Хлопці з Добровольчого Українського корпусу, наші хлопці з Правого сектора, в цей час отримали завдання утримувати село Степанівку і звільняти від противника навколишні села.

Першій маленькій групі, на чолі з Дмитром Ярошем, вдалося одразу потрапити до Степанівки, і вони залишилися там в оточенні. Решта наших бійців майже без пригод доїхали до села Петрівське і застрягли в оточенні там. Дві доби групи не могли з'єднатися. Я в цей час, майже не маючи від них звісток, стояла на блокпості і в ті короткі моменти, коли не падала мережа, писала фронтові щоденники у Фейсбук.

Врешті-решт основні сили наших під щільним мінометним обстрілом прорвалися у Степанівку і окопалися там. Їм неймовірно пощастило - під час прориву не зачепило нікого. Десь наступного дня з'явився перший поранений - друг Галичанин, йому уламками розтрощило обидві ноги. Сталося це за таких обставин: армійці, відступаючи, залишили велику кількість поранених. Щоб спробувати їх врятувати, було виділено армійську бронегрупу у складі танку та БМП, підрозділ розвідки 5-го окремого батальйону ДУК ПС і підрозділ особистої охорони Дмитра Яроша. І медичний підрозділ, звісно. На жаль, пробитися до поранених під щільним перехресним мінометним, кулеметним і гранатометним вогнем не вдалося.

Медики вирвалися з того пекла на потрощеній уламками машині, відвезли пораненого Галичанина до шпиталю і на зворотньому шляху забрали з блокпоста мене. Їхати, як ви розумієте, було дуже "весело", бо більша частина дороги прострілювалась супротивником. Але я таки дісталася до Степанівки і зустрілася там з усіма нашими.

Що робили? Тримали населений пункт. Звільнили від значних сил противника сусіднє село - Саурівку. Знищили велику кількість "сепаратистів". Але значно гіршими за ближній бій були обстріли.

Уявіть собі - наполовину зруйноване село, порожні хати. На все село лишилося чоловік 15 місцевих. Коли трошки стихають обстріли, вони збираються разом, щоб не так страшно було, і ходять по воду. Навколо купа згорілої бронетехніки - нашої і їхньої. Пейзаж нагадує радянські фільми про війну - з оцією згорілою бронетехнікою біля доріг. Валяються снаряди від танків та артилерійських установок, кинуті противником при відступі.

У кількох сусідніх селах - потужні опорники "сепаратистів". Звідти луплять міномети. У Дмитрівці і Торезі стоять (і не просто стоять) їхні "гради". Гради постійно працюють і з території Росії - це найстрашніше, бо їх там дуже багато і через велику відстань не чутно, як каже наш командир, "вихідних СМС" - тобто, не чуєш, як стріляє, чуєш лише коли прилітає "вхідна СМС", а тоді вже може бути пізно ховатися.

Більшу частину часу я знаходилась неподалік від підвалу - щоб, почувши свист міни, миттєво пірнути у нього.

Звичайні підвали у сільських будинках непогано захищають від мінометного обстрілу, але якщо влучить "град" - буде братська могила. Так що трошки неспокійно було. Сміливі хлопці вночі, хто не був задіяний на позиціях в обороні, ночували в хатах і ховалися в підвали тільки тоді, коли міни і снаряди починали падати вже дуже близько. Я ж не ризикувала довіряти своїм нетренованим вухам і ночувала в підвалі. Що цікаво - снилися гарні сни, тільки вони весь час переривалися через чергове "бу-бу-бу-бу-бу-бух". "Град розрядив касету", - казав хтось біля мене, і я знову провалювалась у сон.

По "зеленці" навколо села - їхні мінометні розрахунки. Розвідувально-диверсійні групи поночі ходять у зайняті нами села, як додому. Наші групи полюють на них, вони на нас. Вже після мого приїзду був тяжкий бій, дві групи кращих наших бійців зазнали втрат. Першій групі пощастило неймовірно - ВОГ розірвався на лобовому склі їхнього пікапу, також у машину влучило кілька куль. Усі дістали поранення різного ступеню тяжкості, але не було жодного загиблого. Вибираючись звідти фактично без двох коліс, вони ще й примудрилися підхопити і вивезти пораненого солдата і доїхати разом до наших медиків. Усім надали допомогу, усіх змогли вивезти. А от у другій групі був загиблий - командир розвідгрупи корпусного підпорядкування, друг Шершень.

Коли ми надавали допомогу цим пораненим, наші хлопці зупинили для перевірки цивільну автівку, яка невідомо яким чином прорвалася у село. У ній їхала молода сім'я з маленьким хлопчиком - втікачі з Єнакієвого, а віз їх таксист, найнятий за чималенькі гроші. Поки ми з'ясовували, хто вони і звідки, пікап з пораненими від'їхав, а на наше подвір'я прилетіла міна, бо їхній коректувальник побачив, що біля воріт стоїть натовп (авжеж, вибігли, коли приїхали поранені). Ми усі встигли добігти до підвалу, і цих цивільних теж запхали туди. Молода жінка плакала, а хлопчик Нікіта тримався сміливо, мав гарний апетит (ми їх нагодували). Вони розповіли, що їдуть у Ростов до родичів, і все шукали безпечний шлях до кордону. Ми марно намагалися пояснити їм, що такого зараз немає.

Я переконувала їх: оскільки у вас мала дитина, найперше, що вам треба зараз зробити - це потрапити туди, де не стріляють. Тобто, дочекавшись проміжку між обстрілами, прорватися у глиб України, як робить зараз більшість біженців, особливо ті, що мають дітей. За деякий час у Росію можна буде вилетіти з Києва. А навіть якщо застрягнете, кажу - ви молоді-здорові, влаштуєтесь на якийсь час. Є багато добрих людей, які допомагають біженцям. Обіцяла навіть через свої Інтернет-зв'язки у будь-якому великому місті центральної України, куди вони зможуть доїхати, знайти для них тимчасове житло і підтримку.

Але вони не захотіли. Коли трошки стихло, вирішили спробувати проїхати у Росію десь в іншому місці. Дай Боже, щоб доїхали.

А ще на нашому тимчасовому штабі жили двоє полонених бойовиків ДНР. Один дуже непоганий сапер, колишній афганець. Коли дізнався, що потрапив у полон до Правого сектора, ледь не вмер зі страху. Оскільки ж з ними поводились добре - не били, добре годували, щодня давали помитися тощо - у них в голові просто плати горіли :)

Ці полонені поки що залишаться жити у нас. Працюватимуть, а потім будуть або обміняні на когось, або відпущені на волю після закінчення війни.

Їдучи під Савур-могилу, я залишила запис, що надовго зникаю зі зв'язку, і попросила молитися, щоб мені і всім нашим повернутися живими. Але через півтори доби мого перебування у Степанівці у село ввійшла велика колона військових, а нас відправили готуватися до іншого завдання. Їхати знову було дуже "весело" - на найбільш небезпечних ділянках у когось обов'язково глухла машина, і ми, вся колона, зупинялися й чекали, бо не можна ж кинути своїх. І так кілька разів.

Через 12 годин після нашого виходу звідти село Степанівка Донецької області було стерте з лиця землі дивізіоном "градів", що били з території Росії. Що сталося з тими військовими, що заїхали колоною, і з тими мирними, що полишались, - навіть думати боюсь.

А ще там у кожному дворі жили покинуті коти і пси. (І навіть качки і гуси, які паслися самі). Особливо багато було маленьких кошенят. Своїм життям вони, як не парадоксально, завдячують війні - бо господарі повтікали і не потопили їх. Їх підгодовували військові і наші хлопці, за тиждень, що наші там пробули, кошенята підросли і від'їлися. Одне було чорне, дуже схоже на мого Ватника, з коротким хвостом, відрубаним уламком від снаряду чи міни. Я думала вивезти його і десь прилаштувати, але хлопці сказали: не треба, не пропадуть, військові їх годуватимуть, і їм буде веселіше з малечею. Загинуло, мабуть, тепер...

P.S. Найяскравіший спогад звідти - не обстріли, навіть не вбиті і поранені, а пляшка шампанського, яку знайшли у підвалі наші бійці. Це було "весільне шампанське", з портретом молодят на етикетці. Молодята побралися восени минулого року. На етикетці було надруковано: "Рекомендується вжити 5 жовтня 2014 року, у річницю весілля". Друг командир Летун крутив цю пляшку у руках і сумно казав: "І чого їм не жилося спокійно?"...

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги