УкрРус

Політична криза неминуча знову і знову, доки...

Політична криза в Україні буде відбуватися перманентно – доти, доки це потрібно буде Кремлю. Думаю, саме він через своїх агентів створив ситуацію, за якої "розмір" коаліції може регулюватися ззовні: коаліцію можна посилити до 300 осіб, або зруйнувати до 225, залежно від того, хто саме до неї входить – симпатики Кремля чи навпаки. Той, хто цього не розуміє, насправді не хоче розуміти внаслідок власної безглуздості або ж йому так наказано – не розуміти.

До квітня 2008 р. все було чітко. Конституція України закріпила правило, а Конституційний Суд підтвердив його у своєму рішенні від 25 червня 2008 року №12-рп/2008: "Фракційне структурування Верховної Ради України і формування коаліції депутатських фракцій є обов'язковими умовами її повноважності". А тому народний депутат України не має права вільно виходити зі складу депутатської фракції і бути позафракційним. Дійсно, якщо виборці проголосували за особу як представника певної політичної сили, і ця особа пройшла до парламенту завдяки голосам цих виборців, то це означає, що протягом каденції вона не повинна змінювати свою політичну орієнтацію, а якщо захотіла б її змінити, то мусить піти з парламенту і залишити місце більш стійкому послідовнику відповідних політичних поглядів.

Проте, через два роки, відразу ж після появи В.Януковича на посту президента, цей підхід було кардинально змінено, хоча жодних правових підстав для цього не було. Дещо інший склад Конституційного Суду, всупереч протестам окремих його суддів, спочатку незаконно прийняв до свого провадження, а потім швидко і розглянув справу про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України. У його рішенні від 6 квітня 2010 року №11-рп/2010 було зазначено протилежне попередньому рішенню, а саме: брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій мають право і окремі народні депутати України. Тобто, не лише ті, які зайшли у парламент за списками політичних партій. Це дало можливість запрошувати в парламент мажоритарників, тобто осіб, підтриманих не лише за їхні політичні погляди, а, наприклад, за зовнішність, майновий стан, місце народження чи проживання, вміння гарно говорити певною мовою або належність до певних прошарків населення. Ясно, що до політики як вміння керувати державою все це має віддалене відношення.

Якщо окремі депутати мають право вільно входити в коаліцію, то вони мають право і виходити з неї. А це вже не коаліція, а прохідний двір. Це все одно, якби, наприклад, членам футбольної команди було дозволено прямо під час матчу переходити в іншу команду. І багато хто переходив би, якщо б інша команда – вигравала.

Так і було, так і є в українській політиці. Ми бачимо багато років: одні й ті самі особи встигли побувати в геть різних політичних таборах, але майже завжди – у провладних. І щоразу знаходили гарну аргументацію – як фантик, всередині якого було завжди одне і те саме: жага влади, користь, непотизм, корупція.

В жовтні 2014 року відбулись неконституційні вибори до парламенту України. Неконституційні – адже Конституція України говорить про формування у Верховній Раді "за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій". Конституція не дозволяє і не може дозволити формування коаліції на основі узгодження позицій фракцій з позицією кожного окремого мажоритарника, бо це нерозумно і нереально: лише в геометрії чи географії можна створити точку перетинання сотень прямих, а в реальній політиці не буває ні прямих, ні точок, всі прямі є кривими, хвилястими, а всі точки – багатослівними крапками чи знаками запитань.

Отже, нам була потрібна міцна парламентська коаліція, яка б сформувала справжній уряд реформ. Для цього треба було ігнорувати рішення КС від 6 квітня 2010 року і прийняти новий виборчий закон, який передбачав би вибори тільки за партійними списками. Підтримані народом партії провели б до парламенту своїх відповідальних (і перед виборцями, і перед самими партіями) представників.

Тільки партійні списки створюють реальні можливості для конкурсу не політичних прізвищ, а політичних програм, розумне поєднання найкращих положень яких тільки і здатне створити потрібну коаліційну угоду – програму народного Уряду реформ.

Замість цього вибори-2014 були проведені за системою, яка дозволяє провести в парламент лише 50% партійних депутатів; це лише 225 місць, а теоретично може бути ще менше.

Якщо виходити із Конституції України з тлумаченням КС від 25 червня 2008 року, то утворити коаліцію за таких умов неможливо, бо коаліція вимагає наявності як мінімум 50% + 1 (але і цей мінімум є явно недостатнім для дієвої роботи парламенту). Якщо ж виходити з протилежного тлумачення КС від 6 квітня 2010 року, то утворити коаліцію можливо – із залученням депутатів-мажоритарників. Але кожен з останніх буде уразливим, бо кожного окремого депутата можна залякати, шантажувати, примусити силою, підкупити обіцянками чи неправомірними вигодами тощо. Крім того, і без примушування чи підкупу він може діяти як завгодно – на свій розсуд, керуючись ніби інтересами власних виборців, а не усього народу; насправді лавірувати між власними корисливими інтересами та інтересами тих, хто дав йому гроші для проведення виборів, або якимось чином усунув конкурентів, або надав іншу допомогу.

Наразі у ВР 196 народних депутатів України, обраних по одномандатних виборчих округах. Можна особисто поважати окремих з них. Проте, ця повага не допоможе усунути причини політичної кризи.

За партійними списками в 2014 році у ВР пройшли рівно 225 осіб ("Народний фронт" – 64, "Блок Петра Порошенка" – 63, "Об’єднання Самопоміч" – 32, "Опозиційний блок" – 27, "Радикальна партія Олега Ляшка" – 22 і "Батьківщина" – 17.

Станом же на сьогодні більшість у фракції "Блоку Петра Порошенка" становлять саме народні депутати-мажоритарники – їх 72. Тому вона і найбільш хитка та часто не прогнозована (її провідники видають це за демократичність). Що стосується інших фракцій, то "Опозиційний блок" збільшився за рахунок народних депутатів України, обраних по одномандатних виборчих округах, більш ніж на третину (з 27 до 43), "Народний фронт" – майже на чверть (з 64 до 81). "Об’єднання Самопоміч", "Радикальна партія Олега Ляшка" і "Батьківщина", навпаки, зменшилися. Останнє якраз і є свідченням того, що народні депутати-мажоритарники, як метал до магніту, вільно чи невільно притягуються до найбільших і найпотужнішіх депутатських об’єднань.

Не входять до складу будь-якої фракції (групи), тобто не є ні членами коаліції, ні опозицією, 54 народних депутати України. Ще 20 осіб входять до групи "Воля народу", а 23 – до групи "Партія "Відродження".

Таким чином, дві найбільші фракції у парламенти самі аж ніяк не спроможні утворити коаліцію своїми 216 голосами, серед яких 89 непевних мажоритарників. Тому найбільшим фракціям, аби не йти на нові вибори, потрібно просити на допомогу опозицію – формальну чи фактичну – і так званих позафракційних. Але це не той випадок, де на допомогу йдуть безкорисливо. Бо у кожного свій інтерес і одна на всіх безвідповідальність. Що створили, то і маємо.

Чи може бути будь-який парламент (не лише України) за подібної структури ефективним і утворити такий саме ефективний уряд?!! Питання, здається, риторичне. Якщо парламент протягом кількох місяців не здатен навіть призначити міністрів на вакантні посади в уряді, то що ж казати про більш глобальні виклики.

Ми безкінечно проводитимемо нові вибори. Але якщо виборчий закон до нових виборів не буде змінено так, щоб вибори проводились за партійними списками (бажано – відкритими, що означає можливість виборців зазначати у виборчому бюлетені, кого саме з кандидатів від цієї партії вони хотіли б бачити обраним у першу чергу, кого в другу, кого в третю і т.д.), то їх результатом скоро знову стане політична криза і все, що її супроводжує в економіці, соціальній сфері, зовнішній політиці і війні.

Тільки вибори за відкритими партійними списками можуть дати Україні надію на краще майбутнє.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги