УкрРус

Називайте мене Гуєк

В аеропорту Відня чую з гучномовця: Мілян Хуєк... Мілян Хуєк... Наставляю вуха, зиркаю навсебіч. Хочу побачити цього чудового чоловіка. Але він не йде.

Мілян Хуєк…Мілян Хуєк…

Я вже готовий сам зголоситися задля солідарності. Може, я не зовсім Хуєк, але… Аж – гульк! Чимчикує. Ні, тут інакше висловитися не можна, бо Хуєк не йшов, а чимчикував – неспішно, солідно, випнувши груди. І виглядав якраз так, як і мав би виглядати Хуєк. Маленький, кругленький з бабським обличчям і зі скромним дипломатом. Мав короткі ніжки і короткі ручки. Ну, як Хуєк.

Голова кругла і майже лиса, а тих сто вісімдесят чотири волосинки, які ще вижили, розліталися йому при ході в різні боки, а не були прилизані, як то робить багато лисіючих хлопів. Він перебирав ніжками, як чеберяйчик. І діловито вимахував очевидно порожнім дипломатом.

Я сидів собі неподалік і втикав у ноутбук. Рейс на Мюнхен запізнювався. Робити не було чого. Хуєк заполонив мою увагу. Нарешті він додріботів, куди треба, і дівчата з нашого рейсу щось йому там почали втовкмачувати. Хуєк поводився так, ніби з ним не розмовляють, а знимкують для "Плей-боя", бо крутив головою і так, і сяк, і робив різні міни, і прикладав вказівний палець до вуст, і брав у долоню підборіддя, а часами струшував своєю кавуноподібною голівкою так, мовби, поправляючи шевелюру, і ті сто вісімдесят чотири волосинки знову спурхували догори і плавно опадали, наче павутинки.

Одне слово, він уважно вислухав, що дівчата йому намагаються пояснити, а потім роззирнувся на всі боки, нахилився до них, поманив пальцем, а вони тоді теж нахилилися, і він їм сказав таке…

А яке – я не знаю. Бо він це сказав пошепки. Але опісля вони почервоніли, відкинулися назад і засміялися. А він теж усміхнувся і, помахавши їм рукою, відійшов. А за хвилю примостився на бамбетлі і став чекати свого рейсу.

Мені страшно кортіло довідатися, що саме їм сказав Мілян Хуєк. Але він опинився межи двох тіток, і я не міг до нього підсісти.

Врешті оголосили наш рейс. Хуєк рвонув у перших рядах і знову щось бовкнув дівчатам таке, що вони розреготалися. За годину літак прибув до Мюнхена. Тут мене чекала пересадка на літак до Львова і я вже думав, що загубив Міляна, та так і не відкрию секрету…

Щоб убити час, я подався в дуті-фрі, купив кілька гостинців і, коли вже розраховувався, побачив Хуєка. З тієї хвилини я почав за ним стежити. Куди він – туди і я.

Він забрів до бару, і я за ним. Він узяв пиво, і я взяв пиво. А відтак нахабно підсів до нього і своєю чудовою хорватсько-чесько-польською мовою напросився в компанію. Адже його ім’я Мілян виразно вказувало на слов’янське походження. Моє нахабство його не здивувало, навпаки він пожвавився і невимушено підтримав розмову.

Спочатку ми розмовляли на якісь абстрактні теми, які насправді не цікавили ні його, ні мене. З Мюнхена він мав летіти до Стамбула, на літак з Відня запізнився. Врешті я не витримав і поцікавився:

– Міляне, а що ти сказав дівчатам на стійці, що вони почервоніли і розреготалися?

– Я їм сказав, що моє прізвище треба вимовляти не Хуєк, а Гуєк і пояснив, що означає слово, яким вони потрясали цілий аеропорт. А потім додав: не дивіться, що я такий курдупель. Тополя гнеться, а кілок ніколи.

– І це все?

– Здається, їм це сподобалося.

– А що ти їм сказав, коли оголосили посадку?

– Я сказав: "Красунечки, ви фантастичні! Чекаю вас у барі мюнхенського аеропорту. Дамо собі джазу!"

– Ти ж не сподівався, що вони відгукнуться на твоє запрошення.

– Звичайно, що ні. Тим більше, що тут бари на кожному кроці, а я нічого не уточнював. Але їм було приємно. Я люблю казати людям приємні речі. Скажи людині, що вона чудово виглядає, і ця людина запам’ятає тебе надовго. Ми ж так рідко робимо одне одному компліменти.

Він надпив і розплився у самозадоволеній усмішці. Мені здалося, що він у цю хвилю почуває себе добрим ангелом, який прийшов у цей світ, аби робити його кращим. Ну, принаймні, аби здавався кращим.

Дівчата на стійці не виглядали красунями, і хтозна, як давно їм хтось востаннє казав, що вони красуні. А Мілян сказав. І тепер він почував себе, як людина, яка здійснила своє покликання.

Мені подобалася його самовпевненість і виразне задоволення собою. Інший би на його місці був тихіший води, намагався б не вирізнятися, але не він. Він гордо ніс свою лисину і свою далеко не спортивну поставу. Йому було добре і йому хотілося, щоб і оточуючим було так само добре.

І тут я пригадав іншого курдупля. Того, що старанно зализує ті свої підфарбовані сто вісімдесят чотири волосинки, мабуть, ще й чимось змащуючи, аби не розліталися на всі боки, і взуває мешти на грубих обцасах, аби здаватися вищим. А все одно він залишається голомозим курдуплем, педофілом з грудьми, на яких нема волосся, кримінальним маніяком і дешевим злодюжкою. Людиною невпевненою в собі, приреченою на пожиттєве траґання чужих дипломатів за босом, якби не якась потаємна хвиля, що викинула його з самих низів на поверхню.

І кому-кому, а якраз йому прізвище Хуєк пасувало б, як влите.

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Наши блоги