УкрРус

Мирослав Гай: коли піднімали прапор на Карачуні – сприймали це, як хуліганську витівку

Читати українською
  • Мирослав Гай зі щойно встановленим прапором України на вершині слов'янської телевежі
    Мирослав Гай зі щойно встановленим прапором України на вершині слов'янської телевежі
    Facebook Мирослава Гая

23 серпня на Софійській площі в Києві заплановані урочистості з нагоди Дня Прапора. Цього року синьо-жовтий стяг, під яким вже півтора року воює українська армія на сході країни, підніматиме колишній нацгвардієць з батальону імені Кульчицького, а зараз волонтер Мирослав Гай. Такий вибір режисери та сценаристи дійства зробили не випадково: саме Мирослав разом з товаришем з 95 житомирської аеромобільної бригади Сергієм Шевчуком у травні 2014-го підняли національний стяг на найвищій точці тоді ще окупованого Слов’янска: на телевежі, що стояла на горі Карачун. Причому зробили це без жодних альпіністських обладунків під шквальним ворожим обстрілом.

Про несподівану й почесну пропозицію, про найризикованіші моменти вже легендарної "експедиції" на телевежу та про те, чим є сьогодні державний прапор для захисників України, Мирослав Гай розповів у інтерв’ю "Обозревателю" напередодні урочистостей на Софійській площі.

Мирославе, коли і за яких обставин ви отримали пропозицію піднімати цьогоріч державний прапор на Софійській площі з нагоди святкування Дня прапора?

Власне, цією честю я завдячую режисеру Сергію Проскурні. Свого часу, коли тоді ще президент Ющенко підписав указ про святкування Дня Прапора, Сергій став головним режисером всіх дійств, приурочених до цього свята. І щороку готує урочистості до Дня Прапора по всій країні. Не стало винятком і цьогорічне свято, до якого організатори підготували дуже цікаву програму.

Спочатку Проскурня подзвонив мені і запитав, чи не міг би я надати їм для виставки той прапор, який ми разом з майором ВДВ Сергієм Шевчуком піднімали 14 травня минулого року на горі Карачун, на телевежі. Я відповів: звичайно міг би. Єдине – у мене від того прапора лишилася лише стрічка завдовжки 10 сантиметрів. Коли я повернувся на Карачун (вже як волонтер) – я викопав з-під заліза, з-під решток зруйнованої вежі. Знайшов тоді, де впала верхівка вежі – і відшукав те, що лишилося від нашого прапора після тих жорстких обстрілів, які були. Забрав той десятисантиметровий жовтий клаптик додому. Аби колись показати його своїм дітям.

Сергій сказав, що це прекрасно і чи не міг би я дати їм цю стрічку, аби вони виставили її на виставці на День Прапора. Також він запитав, чи не можу я допомогти їм знайти інші прапори з історією. Я поговорив з моїми товаришами-волонтерами та військовими ІПСО – і ми знайшли такі стяги. Наприклад, мої друзі-волонтери свого часу побували в полоні в Луганську, в комендатурі. В полоні провели 90 днів. Дружину одного з них, Вікторію, змусили працювати там прибиральницею. І вона нишком заховала та винесла потім український прапор, об який тамтешні "ополчєнци" і всі, хто мав таке бажання, витирали ноги… І таких прапорів з історією, в тому числі, і бойових стягів, насправді за півтора року війни є чимало…

І от нещодавно мене запросили на брифінг до Адміністрації Президента для того, аби я продемонстрував цей шматочок, який вивіз з Карачуна. І я, наївний, пішов - без жодної задньої думки. Тому коли на завершення заходу Сергій Проскурня в мікрофон, перед камерами сказав: "А піднімати прапор на Софійській площі на цьогорічному святкуванні Дня прапора буде Мирослав Гай" - для мене це стало шоком. Я відреагував приблизно так, як згодом відреагувала моя дружина, коли я розповів їй про те, що сталося – сказав: "О, Господи!..".

Сьогодні я був на репетиції завтрашніх урочистостей. Там підготована дійсно цікава програма. Мій батальон – батальон імені Кульчицького, командир моєї частини 3066 Роман Дмитрович Леонович – вони сьогодні дали мені форму гвардійця, хоча я фактично не є гвардійцем вже. Для мене це велика честь. І завтра у цій формі, новій вже, я буду піднімати національний прапор.

Хвилюєтесь?

Знову ж таки – це велика честь, тому певне хвилювання є. Звісно, хотілося б, щоб усе пройшло якнайліпше. Але сказати, що в мене від хвилювання тремтять руки – ні, такого нема. Я сприймаю це як почесний обов’язок.

А тоді, в травні 2014-го, як це було? Чому взагалі виникла ідея піднімати прапор на телевежі на Карачуні?

Тоді там, на Карачуні, було гаряче. Нас практично постійно обстрілювали, в тому числі, і 120-мм калібром. Були великі проблеми з постачанням. Напередодні нашої "вилазки" загинуло кілька наших побратимів… І от в таких умовах у мене з’явився такий хуліганський певною мірою задум: підняти на телевежі наш прапор. Комбат 1 шого бітальону 95 окремої аеромобільної бригади Тарас Михайлович Сенюк спочатку категорично заборонив. Це було досить небезпечно, бо до того часу вежа вже була досить сильно пошкоджена. Але згодом на Карачун приїхав комбриг Михайло Забродський. Я підійшов до нього з проханням дозволити виконати задумане. Він запитав: потягнете? Я відповів: так. І ми, разом з десантником 95-ої бригади Сергієм Шевчуком полізли на вежу.

Коли почали підйом, з’ясували, що телевежа на той момент була не так сильно пошкоджена, як ми думали. Найбільших руйнувань зазнали нижні поверхи. Коли ми піднялися десь до середини (всього телевежа була близько 120 м заввишки), нас почали обстрілювати – очевидно, на тому боці побачили, що хтось видирається нагору. Але наші хлопці-мінометники нас прикрили. Тож ми з Сергієм таки дісталися до верхівки.

Там я дістав телефон, примотав його до металевих конструкцій скотчем, який прихопив з собою, і виставив на камері в телефоні таймер. Так ми сфотографувалися з прапором на самій верхівці вежі. Мене потім часто запитували: хто був той третій, хто нас фотографував? Відповідаю: нікого третього там не було. Лише ми, телефон, скотч і трішки фантазії.

На Карачуні на той період вже майже не бувало мобільного зв’язку. Але там, на верхівці телевежі, я помітив, що є сигнал. І зразу ж тоді наші фото з прапором кинув на свою сторінку у Фейсбук… Поки ми спустилися вниз – були вже відомі. ЗМІ тоді активно підхопили цю тему. Ті фото миттєво облетіли країну. І навіть більше. Знаєте, зараз, коли я вже займаюсь волонтерством і ми приїздимо до Слов’янска – у нас там є квартира, така собі база. Це – квартира, яку нам надав мешканець цього міста. Він розповідав, що на момент, коли ми піднімали прапор там, на телевежі, він жив і працював у Індії. Там побачив наші фото. І цей прапор над його рідним містом його настільки вразив, що він дуже розхвилювався і повернувся додому… Мені багато схожих історій розповідали. Тоді, в умовах морального занепаду, коли ніхто не знав, що і як відбуватиметься, коли не було жодних, хоча б невеликих перемог в цій війні, коли люди відчували розпач і страх – і тут раптом ми з нашим прапором, який замайорів над Слов’янськом... Я не раз чув, що це викликало у багатьох людей піднесення, надію. Хоча повторюся: ми самі навіть не чекали такого результату. Робили це, аби позлити сєпарів та підтримати своїх хлопців, підняти їх бойовий дух.

Були моменти, коли у вас закрадалися сумніви в тому, що все це закінчиться добре і ви повернетеся до своїх?

Коли почався обстріл, звісно, трохи не по собі було. Але, як показує досвід, влучити в ціль, що знаходиться на висоті, досить складно. Ми про це знали. До того ж, нас прикривали хлопці.

Знаєте, страшніше і складніше було не підніматися, а спускатися. Обстріли, вітер, величезна висота – а ти вже стомлений від підйому, в тебе тремтять руки… Сергій зізнавався, що цей спуск був для нього одним з найстрашніших. При тому, що він – десантник. Він з парашутом стрибав хто зна скільки разів. Але все обійшлося.

Багато часу зайняла ваша "експедиція"?

Важко сказати. Думаю, години дві-три. Хоча в тих умовах час сприймався інакше. Гадаю, не менше двох годин. Адже ми піднімалися на 120-метрову висоту. Та ще й відпочивали і при підйомі, і при спуску.

Скільки часу протримався ваш прапор на вежі?

Доки вона не впала. Трапилось це десь за тиждень. При цьому, те, що, падаючи, ця телевежа при падінні не вбила нікого – майже диво. Можливо, то наш прапор її так "збалансував", направив, що вона так вдало падала? (посміхається)

Скажіть, там, на війні, чим є державний прапор для захисників України? Чи змінюється там ставлення до цього державного символу?

Я вам скажу, що прапор зараз став чимось набагато важливішим, ніж просто символ. На війні це, перш за все, своєрідний індикатор "свій-чужий", смерть – або життя. Іноді терористи використовують український прапор, аби пробратися повз наших хлопців. А для нас це дійсно індикатор того, що тебе чекає попереду: смерть чи життя. Коли приїздиш в якийсь населений пункт – перш за все дивишся, чи піднятий там наш прапор. Чи ця територія – наша. Чи вона підконтрольна Україні.

Прапор піднімають у щойно звільнених містах і селах. З прапором ідуть у бій. Прапори є на військовій техніці, бійці намагаються мати при собі речі кольорів національного прапора – причому, не лише українці, а й грузини, чеченці, які воюють на нашому боці – вони навіть додому їдуть з нашим національним стягом. На війні до прапора ставляться дуже шанобливо – принаймні, скрізь, де мені доводилось побувати.

З прапором зустрічають – і з прапором проводжають хлопців, які загинули, захищаючи Батьківщину. Наш прапор, як і тризуб – це зараз, без сумніву, не просто атрибут державності – це щось значно важливіше. Це - символ життя і свободи. Це – своєрідний оберіг.

Що би ви побажали Україні і українцям з нагоди Дня Прапора і Дня Незалежності?

Я би побажав українцям робити все для перемоги. Підтримувати хлопців, які сьогодні боронять всіх нас там, на Донбасі, зі зброєю в руках. І зрозуміти, що демократія – це не тільки виходи на Майдан. Це щоденна робота – в першу чергу над собою: в побуті, в спілкуванні, в щоденному житті.

Наши блоги