Рік без Данилова: про злочин, кару, цинізм і журналістську солідарність
Сьогодні, 11 листопада, в київському Палаці спорту був баскетбол. Відразу два матчі. Завтра – концерт "Deep Purple". Все, як і рівно рік тому. Тоді був хокей, а через добу – виступ гурту "Garbage".
Все так само, тільки вже рік, як немає з нами спортивного журналіста Юрія Данилова, котрий став жертвою перепрофілювання Палацу від спортивної події до музичної. Нагадаємо, Юрій, який не дожив до власного 37-річчя шести днів, працюючи над висвітленням матчу олімпійського відбору Україна – Польща, впав з семиметрової висоти у відкриту шахту приблизно через годину після закінчення матчу, в мить, коли в Палаці ще знаходилися всі учасники поєдинку, їхні рідні, а також кілька десятків журналістів. Працівники споруди поспішили з початком монтажних робіт, перетворюючи одну з трибун в сцену.
Негідники, які називали винним у власній смерті самого Юрія, отримали спростування своїх теорій у вигляді рішення суду. Але ось дивина: визнаний винним чоловік досі бере участь у підготовці заходів у Палаці спорту. То за умови, що вирок Феміди чіткий: керівника відділу з підготовки заходів ДП "Палац спорту" Петра Онищука засуджено до п’яти років позбавлення волі з іспитовим строком на два роки. Крім того, суд позбавив засудженого права обіймати посади на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності, пов’язаних з безпекою виробництва строком на два роки… Тим не менш, фотокартка злочинця досі красується на дошці пошани Палацу спорту. А на недавньому матчі баскетбольної Євроліги Петро Олексійович керував підлеглими, які виносили журналістські столи з-під майданчика. При цьому підганяв представників ЗМІ і лише помітивши автора цих рядків, тихо сказав одному з робітників: "Того не чіпай"...
Рік тому, переживаючи страшний біль від втрати друга, про якусь сатисфакцію думали найменше. Бо розуміли, що покарані якщо й будуть, то лише призначені вищим керівництвом "стрілочники". Втім, зачепила суцільна брехня і бруд, який лили на Данилова працівники Палацу спорту різних рангів з екранів телевізорів і сторінок преси. Погодьтеся, заперечувати свою вину теж треба з розумом. Саме після цих слів про "нетверезий стан", "неадекватність" тощо з’явилося бажання пригадати діячам, що спричинивши смерть людини, не треба забувати бодай про таке поняття, як совість.
Скептики говорили, що в цій справі давно й усе вирішено. "Бо за Палацом спорту стоять надто серйозні люди". І все ж справедливість шукати треба. Зазначимо, що коли писали лист на ім’я Президента держави, Генерального прокурора, глави КМДА і президента Федерації хокею України, метою когось посадити не задавалися. Через суд бажали відбілити чесне ім’я людини, яку всіх друзі й знайомі вважали і вважають порядною людиною і професіоналом.
Коли після смерті Юрія Данилова минув місяць, п’яти адресатам були відправлені відкриті листи однакового змісту за підписом 145-ти представників ЗМІ. Тих, хто зголосився підписатися сам чи до кого звернувся з пропозицією хтось з членів ініціативної групи. Тих, хто з різних причин, маскуючи власну безхребетність, підписуватися відмовлявся, виявилося небагато. Фраза "Тут й так підписів багато, запускайте без мене" може слугувати зразком журналістської солідарності. Показово також, що осторонь залишилися розмаїті журналістські спілки, які на прохання колег, видавали відмовки на кшталт "До нас ніхто не звертався".
На допити в Держгірпромнагляд та МВС, які розпочалися відразу після появи листа, поміж двох десятків свідків трагедії теж ходили одиниці. Навіть представники правоохоронних органів дивувалися: "Чому ваші колеги не бажають свідчити та ще й грублять, коли чують запрошення? Ми вважали, що ви самі зацікавлені в цьому розслідуванні". Зізнатися, відповіді на це запитання не мав. Так само, як не міг пояснити представникам різних видань, чому ті самі свідки відмовлялися давати пресі коментарі відразу після трагедії.
Та менше з тим. Справа була доведена до суду, в якій звинувачуваний – той самий Петро Онищук – повністю визнав свою вину. Ті, хто свідчив на його користь, іноді виглядали просто кумедно. Чого варте лишень уточнення заступника Петра Олексійовича: "Після того, як людина впала в шахту, ми закрили двері, підперши їх вогнегасником". Ще одна відповідальна особа Палацу спорту й узагалі натякала ледь не на самогубство, заявляючи суду, що Данилов Ю. Ю. стрибав у прірву з двох ніг.
Проте найцікавіше, що більшість свідків від ДП "Палац спорту", точніше, всі, крім заступника пана Онищука, свідчили з чужих слів. На робочому місці в момент демонтажу "Сектору-Сцена" не було жодної з осіб, яка відповідає за техніку безпеки. Власне, тому й дивує, чому відповідальність за трагедію поніс виключно Петро Онищук. Його визнано винним за ч. 2 ст. 272 КК України - "Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою, що призвело до загибелі людини", та засуджено до п’яти років позбавлення волі з іспитовим строком на два роки. При цьому ДП "Палац спорту" наразі не виплатив матері Юрія Данилова жодної компенсації. Відповідного рішення суду не було, а розповідь в одному з видань, яке розповсюджується щоранку біля входу в кожну станцію метро про те, що мати загиблого погодилася з вироком, оскільки їй виплатять компенсацію, виглядає нісенітницею. Щоб не сказати жорсткіше.
Звісно, мусимо визнати, що з юридичної точки зору ця справа з боку журналістів була проведена неідеально. Переконаний, що саме через те винуватцем трагедії визнали виключно Петра Онищука. Втім, очевидне й інше: з правильним підходом до справи людина в нашій державі не виглядає безправною. І вже сам факт повного визнання вини працівниками Палацу спорту вартує чимало. Працівники споруди принаймні зрозуміли, що їхнє нехлюйство є злочином.
P.S. Відразу після смерті Юрія Данилова довелося читати коментарі під матеріалами про трагедію на різних виданнях. Від черствості і цинізму більшості "коментаторів" перехоплювало подих. Основний летмотив таких "писарів": "Так тому журналісту й треба. Вони думають, що ЗМІ, то можуть лазити, куди завгодно". Такі, з дозволу сказати, люди, навіть уявити не можуть, що на місці Юри могли опинитися їхні діти, які б пробралися до роздягалень хокеїстів, аби взяти автографи чи сфотографуватися. Таких, до слова, в той трагічний вечір теж було немало. І ще тоді, у неділю, 11 листопада 2012-го один з працівників Палацу спорту панічно говорив: "Туди впав хлопець, а буквально перед ним над прірвою дивом зупинилася дівчина". Не виключено, Юра своєю смертю врятував життя комусь іншому. Так само безкорисно, як чинив впродовж всього свого життя. Чого-чого, а ненависті до себе людина і журналіст Данилов не заслуговував ніколи. Ні за життя, ні після смерті. Ми пам’ятаємо про тебе, Друже...