Жак Нейринк. Ольга Кобилянська

Жак Нейринк. "Манускрипт Гробу Господнього"

Про автора. Бельгієць Нейринк має вже досить солідний вік – цьогоріч йому виповнилось 82 роки. Критики відзначають, що у себе на батьківщині він є досить поважною (і помітною!) постаттю. Про це свідчить й те, що в розміщеній в останньому номері журналу "Вокруг света" статті про Бельгію Нейринка та його роман "Осада Брюсселя" (який був охарактеризований як "політична фантастика") згадано чи не найпершими.

Одначе загалом про автора відомостей небагато. Відомо, що у 1958-му Нейринк захистив докторську дисертацію, а потім певний час викладав у Заїрі. Відтак переїхав до Швейцарії. На сьогодні Жак Нейринк – вчений, письменник та політик. Вчений – бо є автором наукових праць з історії, письменник – бо у "послужному списку" Нейринка декілька романів, політик – бо представляє швейцарську Християнсько-Демократичну партію (в минулому Нейринк навіть був членом парламенту).

Вочевидь, це перший і останній депутат в наших книжкових оглядах (позаяк піарити українських парламентарів, які час від часу вдаються до літературних екзерсисів, ми наміру не маємо). Отож, про Нейринка сказано хоч і не багато, але сказано головне. Відтак переходимо до його героїв.

Про книгу. Якщо роман Нейринка "Осада Брюсселя" назвали "політичною фантастикою", то для "Манускрипту Гробу Господнього" підходить визначення "фантастика історична", чи то пак "релігійна". Загалом-то "Манускрипт" був завершений автором ще у 1993-му, але на українському ринку (стараннями видавництва "Фоліо") книга з’явилася зовсім нещодавно. До речі, видавці вже отримали "на горіхи" від не в міру стурбованих вірних католицької церкви (раніше "Фоліо" видало ще й "Євангеліє від Ісуса" нобелівського лауреата Жозе Сарамаго, що підігріло обурення у певних колах).

Отож, чи підриває "Манускрипт Гробу Господнього" засади католицької віри? Звісно, ні. Або така віра коштує вельми дешево. Це цікава ("пригодницька", як сказали б у радянські часи) книга, яка починається з того, що головний герой – професор Теофіль Фюллі – ламає голову над датуванням Туринської плащаниці. Вуглецевий аналіз артефакту співвідносить плащаницю з добою середньовіччя, тобто на перший погляд професор досліджує майстерну підробку.

Але пан Фюллі звик копати глибше. І в прямому, і в переносному значенні слова. Тож зрештою він опиняється у Єрусалимі, де провадить розкопки і знаходить порожній гробівець, в якому швидше за все, й поховали Ісуса Христа. Оскільки гробівець порожній, Ісус таки воскрес, звітує Фюллі; що ж стосується плащаниці, то сам факт дематеріалізації людського тіла "перетасував" співвідношення ізотопів вуглецю, у зв’язку з чим плащаниця значно "помолодшала".

Здавалось би, святі отці мали б радіти такому роману. Тим паче, що професор Фюлле – не цинічний атеїст, а глибоко віруюча людина (як це випливає з його самовизначень). Але оскільки автор неодноразово бомбардує косність і замшілість католицької церкви, її неповороткість, негнучкість, відсталість від викликів часу, стає зрозумілим, чому його затаврували ганьбою. Добре, принаймні, що не відлучили від церкви, як згаданого вище Сарамаго.

Чому варто прочитати. Тому що не Деном Браном єдиним живий український читач. Тому що "Манускрипт Гробу Господнього" – приклад того, як, пишучи у науково-популярному жанрі (назвемо це так, бо інакше роман буде тяжко ідентифікувати), можна торкатися "вічних тем" легко та невимушено.

Щоправда, деякі моменти у Нейринка вийшли і зайвими, і дещо натягнутими. Приміром, церковна кар’єра брата головного героя Емманюєля, який спочатку стає Папою Римським, а потім зрікається престолу, проголошуючи при цьому неможливо революційну промову – цілком виключену в устах будь-якого священнослужителя.

В монолог Емманюєля автор вклав все те, що тривожить і бентежить його самого – як католика, як громадянина, як науковця. Його позиція полягає в тому, що науці та релігії не обов’язково бути взаємно протиставленими об’єктами, вони можуть і мусять мати спільні точки дотику (доволі спірне твердження, але воно, вочевидь, має право на існування). Це те, що робить книжку Нейрінка радше філософською, аніж попсовою.

Ольга Кобилянська. Щоденники

Про автора. Ольга Юліанівна Кобилянська, чий 150-річний ювілей ми відзначатимемо цього року, прожила складне і довге життя. Вона народилася 27 листопада 1863-го, а померла 21 березня 1942-го, у віці майже 79 років. Свій заповіт Кобилянська, готуючись до смерті (яку визначали не так фізичні показники, як внутрішній настрой письменниці), написала сорокалітньою. І нібито в насмішку над собою та своїм гірким буттям, прожила після складання тестаменту ще 39 років…

Все життя Кобилянська прагнула того, в чому обставини їй вперто відмовляли. Вона безмежно хотіла отримати освіту і розширити коло читання, натомість, маючи батька-тирана, була позбавлена права голосу у родині, виконуючи тяжку домашню роботу і будучи нянькою молодшим братам. На книжки, якими марила юна Ольга, у неї просто не вистачало коштів. А міняти бодай щось в родинному укладі ніхто не збирався.

Ніхто з рідних не розумів і прагнення Кобилянської вийти за рамки споконвічної жіночої приреченості на "кухня-кірха-кіндер" та стати майстром словесності. Її письменницькі потуги сприймали як незрозумілі витребеньки й мирилися з ними тільки, мабуть, тому, що захоплення Кобилянської письменництвом не вимагало окремих коштів.

Але Ольга Кобилянська не була синьою панчохою, так само палко прагнула вона і кохання. Її чисельні романи (платонічні, певна річ) не приносили їй полегшення, а її душі – розради. Кобилянській або не відповідали взаємністю, або розчаровували мізерними вчинками. Остання і найсильніша любов Ольги – до літератора і видавця Осипа Маковея – залишила в її душі найглибшу рану.

Про книгу. Щоденники Ольги Кобилянської знаходяться у Чернівцях — в єдиному в Україні літературно-меморіальному музеї письменниці, розміщеному у будинку, де Кобилянська жила з 1925 року і до самої смерті. Там, серед численних експонатів і особистих речей, зберігається цей унікальний документ. Щоденники представляють собою два загальні зошити, написані німецькою мовою (деякі слова– українською та польською).

Перший запис зроблено 1 листопада 1883 року. Відтак Кобилянська вела щоденник протягом понад 7 років – у цей період вона жила в Кімпулунзі (зараз – територія Румунії), селі Димка (Буковина), Болехові (нині – місто на Франківщині). Майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав до музею Іван Панчук – чоловік названої доньки Кобилянської Олени (Галини).

Загалом, на переконання літературознавця Тамари Гундорової, щоденників Ольги Кобилянської було більше, адже фіксування інтимних переживань було частиною тодішньої традиційної (зосібна – дівочої, жіночої) культури. Вочевидь, писати щоденники Кобилянська почала ще у підлітковому, ба навіть дитячому віці. Без сумніву, що й продовжувала їх вона після 1890-го (цим роком датовані останні записи в зошитах Кобилянської, які збереглися).

На жаль, воєнне лихоліття ніяк не посприяло тому, щоб безпосередні спадкоємці Кобилянської у цілісності передали нащадкам її безцінний архів. Два зошити, зписані рукою Ольги Юліанівни, – це все, що є на сьогодні у розпорядженні зацікавлених читачів та дослідників. Щоденники Ольги Кобилянської вийшли друком у 1982 році і з тих пір не перевидалася.

Чому варто прочитати. Тому що будь-який раритет мусить викликати цікавість в освіченої людини. А книговидавці не квапляться переводити "Щоденники" з цього розряду у коло загальнодоступної літератури. Добре, що нещодавно друком вийшов роман Кобилянської "Апостол черні" – і це після півстолітнього забуття. Це причина перша і, так би мовити, технічна.

Більш глибинна причина полягає у необхідності відкрити для себе Кобилянську-жінку, з її тонким інтимним світом і нетривіальними переживаннями. Емоції, екстрапольовані нею на читача, є рідкістю в сучасному світі, де диктат маскульту проголошує єдиною чеснотою безграничну любов до себе, уникнення болю та страждань і зведення усього спектру переживань до вельми примітивних потреб.