Густав Майрінк. Іван Франко

Твори, про які ми поговоримо сьогодні, є доволі незвичайними. Це стосується і Івана Франка, котрого ми спробуємо презентувати читачу з дещо несподіваної сторони. Але спочатку –

Густав Майрінк, "Голем"

Про автора. Великий містик, теософ, кабаліст. Прожив цікаве й трагічне життя. Народився у 1868-му у Відні. У дорослому віці перебрався до Праги, де провів двадцять років. Це місто він зробив тлом, ба навіть ще однією дійовою особою своїх творів. Так само, як і Лео Перуц – ще один знаний оспівувач легенд Праги, якого разом з Майрінком зараховують до так званої "празької школи".

Згідно біографів, у 24-річному віці Майрінк пережив глибоку кризу. Він надумав вкоротити собі віку, і коли вже стояв з зарядженим пістолетом в руках, під двері йому підсунули брошуру під назвою "Життя після смерті". Це справило таке глибоке враження на Майрінка, що самогубство він скасував.

З тої пори й почалося захоплення письменника містикою. Хоча деякі знавці глибин іудаїзму твердять, що в цій царині письменник як був профаном, так ним і залишився, не пізнавши всіх таємниць кабали… Хай там як, а вітальності молодому Майрінку нова пристрасть точно додала. Він більше не думав про смерть, заснував банк, провадив світське життя, ба навіть бився на дуелі, згодом одружився…

Але незабаром все пішло шкереберть. Про шлюб Майрінк почав шкодувати, банк розорився, а його власник загримів до буцегарні – Майрінку інкримінували… застосування спіритизму та чарів у банківській діяльності. У в’язниці він пробув два з половиною місяці, а вийшовши звідти, залишив спроби стати підприємцем.

А у 1932-му життя Майрінка обірвалось. Взимку цього року його син Фортунат, катаючись на лижах, отримав важку травму хребта, яка зробила його інвалідом. Фортунат не зміг з цим змиритись і покінчив з собою. На той момент йому було 24 роки – як і батьку, коли той здійснив спробу самогубства. Майрінк-старший пережив сина лише на півроку.

Про книгу. Забавно прочитати в критиці, що "Голем", створений у розпал Першої світової війни (дата виходу роману – 1914 рік), "відбиває страх пересічного європейця перед знеособленням людини і затьмаренням, що загрожує людській свідомості". Навряд чи автор вкладав у свій твір саме такий сенс.

Втім, який сенс вкладено у "Голена" - питання, радше, риторичне. Вочевидь, це роман про митарства людської душі, пошуки себе і спроби самопізнання. Герой "Голема" то знає напевно, що він – гравер-реставратор на ім’я Атанасіус Пернат, то має в цьому відчутні сумніви. Він перебуває від великим враженням від візиту до нього дивного замовника, котрий приніс йому не менш дивну книгу.

Пернат переконаний, що його гість – ніхто інший, як Голем – істота з давньоєврейських міфів та вірувань, котра, згідно контексту, заданому Майрінком, з’являється серед людей кожні тридцять три роки. Втім, інколи у свідомості Перната відбувається ще один зсув, і він починає відчувати Големом самого себе.

В залежності від того, в якій іпостасі перебуває герой, він по-різному комунікує та відчуває оточуючих його людей. Одне герой знає напевно: він до нестями закоханий у красуню Міріам. Проте у фіналі з’ясовується, що з Міріам одружений таки справжній Пернат, а він, герой, ним не є…

Чому варто прочитати. Легким чтивом "Голема" не назвеш. Забагато подвійних, ба навіть потрійних сенсів. Але книга приваблює безмежним простором для трактувань. Вона є ребусом, який належить розв’язати, пробираючись крізь хащі авторської (дещо хворобливої) фантазії.

Хто я? Хто ти? – запитує роман. Чи дійсно ми є тими, ким самонадіяно вважаємо себе? Чи ми – тільки тіні, тільки ілюзії, тільки самоомана? Хтозна…

Іван Франко. "Спалення упирів в селі Нагуєвичі в 1831 році"

Про автора. Мабуть, про автора "Каменярів", "Захара Беркута" чи "Украденого щастя" довго розводитись не вартує. Хоча сьогоднішнє наше звернення до менш відомого твору Франка має показати читачу дещо іншого класика. Але про все по порядку.

Дитинство у майбутнього письменника було важке. Народився він у 1856-му в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту, на Галичині. Батько Франка був ковалем, мати – представницею зубожілої аристократії. Початкову освіту здобув при монастирі Дрогобича – це була класична бурса з різками і знущанням викладачів. А мешкав він в цей час у далекої родички, де ночував у трунах, які виготовляла її столярна майстерня.

Відтак були Дрогобицька гімназія і Львівській університет, на часи студентства припали й перші проби пера. Іван Франко – принаймні, в інтерпретації радянської критики – постає письменником-соціалістом, котрий проштудіював твори Маркса та Енгельса, втягнувся у політичну діяльність і навіть потрапив під арешт. А ще – співцем гнаних та знедолених, "вічним революціонером", автором доволі посередніх маршеподібних віршів.

Все це і справедливо, і несправедливо по відношенню до Франка. Бо, як і в житті кожної нормальної людини, окрім суспільної самоідентифікації, особистість Франка формували і інтимні переживання (власне, особисте життя Івана Яковича – окрема тема для бесіди). Ці переживання і породили цикл прекрасних ліричних строф – творів, що увійшли до збірок "Зів’яле листя" та "Мій Ізмагард". А спогади дитинства підштовхнули Франка до написання його "Упирів".

Про книгу. Власне, "Спалення упирів в селі Нагуєвичі в 1831 році" ніколи не виходило окремим виданням. Між тим, на відміну від програмових творів, це дуже живе пластичне оповідання, підняте зі споду пам’яті і відтворене у доволі невибагливій, але яскравій манері. Події, про які йдеться у цьому нарисі, сталися іще до народження Івана Франка, але, як він сам зазначає у преамбулі, перші роки його життя минали під акопонемент розповідей про надзвичайні події, пов’язані з надзвичайними істотами.

"Разсказы объ упыряхъ, помЂщенные на страницахъ "Кіевской Старины" освЂжили въ моей памяти множество разсказовъ, слышанныхъ мною еще въ дЂтствЂ, объ ужасномъ событіи, которое случилось въ моемъ родномъ селЂ Нагуевичахъ, дрогобичскаго уЂзда въ Галиціи, въ памятномъ 1831 году. Разсказы эти, которые когда то производили потрясающее дЂйствіе на мое дЂтское воображеніе и заставляли меня при всякомъ малЂйшемъ шорохЂ вскрикивать и даже падать въ обморокъ, живутъ и до сихъ поръ. ДЂло касается сожженія нЂсколькихъ человЂкъ, заподозрЂнныхъ громадою въ томъ, что они упыри и были причиной свирЂпствовавшей въ то время холеры", – пише Іван Франко.

Далі йде детальна розповідь про упирів як таких – про їхні "різновиди" та спосіб дії, словом, про все, що всотав маленький Іван з балачок дорослих марновірців. Потім Франко переходить до опису епідемії холери, яка спалахнула у Галичині у 1831-1832 роках. Апогеєм твору стає моторошна історія про випробування "терновим вогнем", яке влаштовували односельці тим, в кому бачили ймовірного упиря:

"И пхнулы его другый разъ у огонь, и зновъ ланцюхомъ тягнуть. Винъ бигъ, щобы чымъ борше выхопытыся на другый бикъ, але на середыни огню зашпотався тай упавъ у саму грань. Бильше вже не мигъ встаты. Такъ его за ланцюхъ перетяглы черезъ огонь ажъ до краю, а потому ще разъ, и видложылы на бикъ лишъ дрибку жывого. Отже що вы на то скажете? Здавалося, що все тило перегорило, ничого не було выдно, лышъ одну рану, а выходывся, выдужавъ, ще потому бильше якъ симъ литъ прожывъ!", – наводить Франко розповідь очевидця.

Чому варто прочитати. Нарис Івана Франка було надруковано у "Киевской старине" в 1890 році. З тих пір минуло понад століття, але страшну владу не думаючого і наполоханого чимось незрозумілим натовпу ніхто не відміняв. Дикунська реакція на цілком очевидні речі, бажання знайти цапа-відбувайла, переслідування тих, хто з точку зору соціуму є небезпечним, – все це актуально і по сьогодні. Тож замислитись є над чим.

Крім того, досліджування вірувань – як з точки зору психології мас, так і з точки зору етнографії – тема благодатна. Як вже було сказано, з вивчення містики почав Густав Майрінк, а відтак доріс до серйозного і знаного автора. Можливо, хтось із наших читачів повторить цей шлях, враховуючи національну специфіку: адже там, де комусь миліший голем, українцю гріє душу доморощений упир…