УкрРус

Ден Браун. Іван Котляревський

Читати українською
  • Ден Браун. Іван Котляревський

Що спільного між Деном Брауном та Іваном Котляревським, запитаєте ви? Та власне, нічого. Хіба те, що обидва написали по казці. Тільки у Котляревського на його віршовану байку пішло 30 років, а Браун зграфоманив черговий трілер, думається, за куди менший відтинок часу. На цьому подібності завершуються. Далі починаються самі лише розбіжності. За Брауном полюють, а Котляревський належить до категорії нудної шкільної "обязаловкі". Мало б бути навпаки, але в житті, як відомо, нема гармонії.

Ден Браун, "Інферно".

Про автора. Ден Браун – "американський письменник, журналіст та музикант", як пише про нього Вікіпедія. В якості музиканта українці Брауна не знають. В якості журналіста – так само. Для нас він – автор, маніакально поведений на містичних товариствах, змовах, символах, середньовічних загадках, переплетених із діяльністю якихось нечистих на руку державних корпорацій. Такий собі "розенкрейцероМАН" – фанат таємних братств і всього, що вони продукують.

На скромну думку авторки цих рядків, найкращим з відносно невеликого (поки що!) спадку Дена Брауна є роман "Ангели і демони". Ця книжка все-таки перевершує супербестселлер всіх часів та народів "Код да Вінчі". Непоганою є і "Точка обману", яка разом з "Ангелами і демонами" передувала "Коду да Вінчі", після якого новоявлений літературний геній став дедалі серйозніше занурюватись у "маскульт". Чи то пак у "масліт". Одним словом, у книжкову попсу. І все dееper and dееper, як співала Мадонна.

Цікаво, що на Дена Брауна, як і на Стівена Кінга, великий вплив має дружина. Так, принаймні, пліткує Інтернет. Друга Браунова половинка зветься Блайт Ньюлон, вона старша чоловіка на 12 років, і, як дотепно, зазначив один сайт, залізною рукою тягне м`якотілого Брауна до щастя та слави. Якщо Табіта Кінг лише не дозволила чоловікові покинути писання, виловивши з кошика для сміття рукопис його першого роману "Керрі", то місіс Браун, схоже, диктує містеру Брауну, що і як йому писати.

Перша (спільна!) книжка подружжя називалась "187 чоловіків, від яких слід триматися подалі: путівник для романтично фрустрованих жінок". Успіху вона не мала. Тоді Блайт Ньолон сіла й накидала замисел "Кода да Вінчі", завдяки чому сімейна скарбничка Браунів відразу поповнилась на 260 мільйонів доларів. Самий же роман деякі розумахи включають у рейтинги на кшталт "Десять книг, які перевернули світ". Разом з Біблією, Камасутрою, "Алісою…", "Дон Кіхотом", "Злочином і карою" та іншими. Правильно кажуть галантні французи: "Чого хоче жінка – того хоче Бог"…

Про книгу. "Інферно" зроблено за раз і назавжди затвердженим лекалом. Тут і гонитви, і стрілялки, і наймані вбивці, і порятунок в останній момент, і кріптограми, і предмети незрозумілого застосування, які потім виявляються ключем до розгадки, і переінакшені твори великих митців, котрі на щось натякають, і скоки по всій Європі (добре тим розвиненим демократіям з їхньою відсутністю візових проблем!).

Єдине, чого мало у Брауна, так це сексу. Його головний герой – Роберт Ленгдон, котрий перетік вже у четверту книжку – досі немає подружки. Хоча у кожній книжці до нього клеїться якась чергова краля, і між рядків читається, що справи у цієї пари йдуть добре. Проте в наступному романі вигулькує знову парубкуючий Ленгдон – зі своїм годинником, де намальовано Міккі Мауса, і готовністю рятувати світ та розбивати жіночі серця.

Можливо, в цьому образі – безтурботного інфантіла – Ден Браун втілив самого себе, точніше власну мрію про неймовірну легкість буття і перепочинок від владної і жорсткої дружиноньки. Хтозна. В цьому нехай розбирається Фрейд, а ми перейдемо до сюжету.

Чому варто прочитати. А сюжет такий. Один схиблений дядько надумав боротися з перенаселенням земної кулі у досить радикальний спосіб. Він, як сказали б кримінальні елементи Одеси, "смастырил" вірус, який здатен змінювати людську ДНК. Причому таким чином, що носії вірусу – як жінки, так і чоловіки – стають безплідними. Але не всі, а через одного. Така собі російська рулетка для людства, котре не бажає користуватися презервативами.

Звісно, що вчасне втручання Ленгдона далося взнаки. Цього разу він, щоправда, задовго шукав свій годинник з Міккі Маусом, і небезпечний вірус вже отруїв людську популяцію. Але не впадаймо у відчай. Тепер пан професор працює над мінімізацією шкідливого впливу зараження. Тож жити ми якось будемо. Ден Браун нам у поміч!

Але чому це слід читати? – поцікавиться читач. У "Обозревателя" вперше нема чіткої відповіді на це питання. Для багатогодинного перельоту в літаку ця книга підійде. Для любителів теорії змови – також. Для тих же, хто віддає перевагу не чтиву, а вдумливому читанню, ми порекомендуємо наступного автора.

Іван Котляревський, "Енеїда".

Про автора. 1769 рік. Глибоко і безнадійно провінційна Полтава. У родині канцеляриста Котляревського народжується син Іван. Який, досягши дорослого віку, й сам служить канцеляристом. А потім – шкільним вчителем. А потім йде на російсько-турецьку війну. А потім – в час нападу Наполеона – формує козацький полк (вочевидь, за власний кошт). А потім – знайомиться і приятелює з декабристами, стає членом масонської ложі (агов, містере Браун, вам й не снилась така біографія!).

А потім Котляревський – директорствує у полтавському театрі і викупає з кріпацтва актора Михайла Щепкіна. А потім – й майже до самої смерті (у 1838 році) наглядає за "богоугодными заведениями" Полтави. При цьому він пробує себе на літературній ниві, створюючи три книги: поему "Енеїда", п`єси "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник". Так, це небагато, але й немало. Зважаючи хоча б на обсяги та принципове новаторство "Енеїди".

Про книгу. Аби розповісти про "Енеїду", почати вартує з Вергілія. Або – ще краще – з грецької міфології. Або – найоптимальніший варіант – відкинути й те, й те, спробувавши осягнути смисл, направді вкладений Котляревським у поему. Отож, почнемо. Еней – той, що "парубок моторний" – після завершення Троянської війни – шукає нову батьківщину. Такий собі античний Моїсей, котрого доля закидає у Карфаген. Звідти він перебирається до Італії, де на нього чекає чимало пригод і війн, і спуск до Аїду, і одруження з царевною Лавінією, і народження нащадків, котрі пізніше заснують Рим, і вознесіння живим на небеса.

Звісно, що Іван Котляревський не перекладав Вергілія у буквальному розумінні цього слова. Він створив власне епічне полотно, самобутній "екшн", де зашифрував (знову таки, привіт Дену Брауну) багато такого, що торкалось української історії. Шукайте і віднайдете, як сказано у Біблії. Віднайдете натяки / згадки / алюзії на Запорізьку Січ, гетьманів Сагайдачного та Дорошенка, татарську навалу тощо. Бо троянці Котляревського – це, власне, українці. Завзяті, палкі і... покірні та такі, що не вміють розпорядитися своєю долею і шансами, які трапляються – словами Ліни Костенко – "раз в ніколи".

… Пригадалось, як в часи "України без Кучми" один-єдиний рядок з Котляревського (дещо переінакшений на злобу дня) набув надактуального звучання. Його можна було почути звідусіль, ба навіть з вуст тих, хто стовідсотково не здогадувався, кого щойно зацитовано. "І хто таку нам кучму дав?",– запитували бажаючі відправити "таку кучму" у відставку. З відставкою, ясна річ, нічого не вийшло, з нарощенням потужних опозиційних мускулів – теж. "Біда троянцям", одним словом…

Чому варто прочитати. Але повернемося до книги. "Енеїда" Котляревського – мабуть, найбільш дотепний, зухвалий та несподіваний твір, який коли-небудь виходив з-під пера сільського вчителя у XVIII сторіччі. Причому як в українській, так і у світовій літературі. Врахуймо, що доба постмодернізму на тоді ще не настала, і так довільно поводитися з класикою ніхто не смів.

Котляревський зламав усі негласні і гласні табу. Він вивів у поемі – задовго до Гоголя – українців і весь їх світ – історичний, ментальний, побутовий, мовний, врешті-решт. І хоч це є традиційним літературознавчим штампом, вкотре скажемо про те, що Котляревський є творцем (точніше, закріплювачем, популяризатором) живої природної української мови. Це – достеменний факт.

З митців прийдешнього, ХІХ століття, в один ряд з Котляревським-співцем НАРОДНОЇ України важко поставити будь-кого іще. Смачна, безпосередня мова, тонка іронія, потрапляння в яблучко з віршованим розміром (чотиристопний ямб) – все це робить "Енеїду" твором на всі часи.

"Я кумськая зовусь Сівілла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа,

Давно живу на світі я!

При шведчині я дівовала,

А татарва як набігала,

То я вже замужем була (…).

На світі всячину я знаю,

Хоч і нукуди не ходжу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу:

Кому чи трясцю одігнати,

Од заушниць чи пошептати,

Або і волос ізігнать;

Шепчу – уроки проганяю,

Переполохи виливаю,

Гадюк умію замовлять…".

"Енеїда" Котляревського – поема у найправдивішому значенні слова. Читаємо і насолоджуємось. А відтак прощаємось до наступної п`ятниці.

Наши блоги