УкрРус

Марек Краєвський. Василь Стефаник

  • Марек Краєвський. Василь Стефаник

Сьогоднішню книжкову колонку ми ділимо навпіл між класиком Василем Стефаником і сучасником Мареком Краєвським. Починаємо з останнього.

Марек Краєвський. "Еринії".

Про автора. Поляк Марек Краєвський, відверто кажучи, досить вузько "заточений" автор. Після виходу його десятої книги чогось іншого (і ліпшого!), ніж ріки крові, понівечені тіла і трупи християнських немовлят, від Краєвського годі й чекати. Зрозуміло, що автор тріллерів раз і назавжди визначив зручний для себе тренд і пробувати письменницьке перо у решті напрямів не збирається.

Пригадується, колись була дискусія на тему, які автори більш затребувані на книжковому ринку: ті, котрі "юзають" випробувану колію і тим самим не зраджують очікування своїх фанів, чи все таки ті, які постають перед публікою в неочікуваному амплуа. Правильною відповіді тут, здається, не існує. Бо якщо дебют "мами" Гаррі Поттера Джоан Ролінг в якості дорослого автора можна вважати вдалим (говоримо про роман "Несподівана вакансія"), то спроба глибоко шанованої поетеси Ліни Костенко видати прозову річ ("Записки українського самашедшего") є однозначно провальною.

Втім, ми відволіклися. Отже, Марек Краєвський. 47 років, уроджений вроцлавець. За фахом – філолог, спеціаліст з класичної літератури. Вплив останньої відчувається бодай у тому, що ідея помсти і її уособлення в античних ериніях стала для Краєвського чимось на зразок ideafix. Тільки помсту Краєвський мислить дещо в іншому ключі, ніж граф Монте-Кристо. Вона у нього вельми хаотична, тому й хепі-ендів майже не буває: і поганці одержують по заслугах, і хороші люди завершують життєвий шлях вельми печально: якщо не у божевільні, то під дулом фашистських автоматів.

Улюблений локус Краєвського: рідний Вроцлав (Бреслау) та Львів, час – від початку й до 40-х років ХХ століття. Саме тому Марека Краєвського називають ще майстром "ретро-детектива", а його доробок розпадається на вроцлавський цикл "Смерть у Бреслау", "Кінець світу у Бреслау", "Привиди в місті Бреслау" та ін.) і на львівську серію ("Еринії", "Голова Мінотавра", "Числа Харона" тощо). "Обозревателю" подобаються історії, закручені довкола Львова (ці книги виглядають більш довершеними та зрілими), тому наш вибір на сьогодні – "Еринії".

Про книгу. Оповідати сюжет слід з кінця. Один розумово відсталий (ще й хворий на епілепсію) підліток отримає від свого багатія-дідуся чималий спадок, якщо його батько прийме мученицьку смерть. Іншими словами: дід-самодур ненавидить свого сина, оскільки має великі підозри відносно вірності своєї покійної дружини і того, чи його це дитина насправді. Онука він, слід думати, теж недолюблює. В умовах його заповіту сказано, що син мусить померти не природною смертю, а бути вбитим, причому вбитим жорстоко. Тоді спадкоємцем стає онук-епілептик.

Сюжет, що й казати, похмурий. Але це лише квіточки. Щоб виконати умову одного неадеквата, інший божевільний (батько підлітка) починає вбивати маленьких хлопчиків, сподіваючись, що його врешті-решт схоплять і лінчують. Але комісар поліції Едвард Попельський надто повільно чухає потилицю і забагато часу витрачає на пиятику та львівських курвів. У підсумку чого постраждалим виявляється також і 1,5-річний онук Попельського.

Текст щедро напомпований моторошними подробицями на кшталт того, який вигляд мали ножові рани першого вбитого хлопчика або під яким кутом стирчали зламані ніжки другої жертви. Не бракує і сцен сексуального насильства (слава богу, між дорослими), до смакування яких Краєвський має особливу схильність. В "Ериніях" постає цілковито інакший Львів, аніж той, до зображення якого ми звикли досі: нуль західноєвропейського шику, нуль романтизму, тільки брудні робочі околиці, смердючі двори з нужниками, підступний злочинний світ і вбоге люмпенське середовище.

Чому вартує прочитати. Попри всю "чорнушність" сюжету, книга "йде" напрочуд легко. Розповідь справді цікава, повороти – несподівані, всі лінії гармонійно поєднані, герої – колоритні, мова (з використанням давнього львівського жаргону) – смаковита, зайвих слів нема. І це не той випадок, коли про те, що "вбивця – швейцар", здогадуєшся з перших же рядків.

"Еринії" – звісно, чтиво на один вечір. По прочитанню роману його навряд потягне перегорнути ще раз. Проте в якості ознайомлення із тим, що пропонують у жанрі "трілер-детектив" наші найближчі західні сусіди, придбати варто. В плюс автору зараховується ще й те, що його майстерність від книги до книги зростає, а це означає, що читача, цілком ймовірно потягне купити й наступну книгу "про комісара Попельського". Тим паче, що Попельським "заряджено" не один роман Краєвського. Спроба зробити з нього другого Еркюля Пуаро (тільки з брудними звичками і без лоску джентльмена), вважаймо, була відносно успішною.

І, нарешті, останнє. Дуже цікаво відстежувати те, як сучасні поляки (на зразок Краєвського) і досі вважають Львів частиною власної культури. Хай навіть якщо йдеться про Львів 1939 року. Теоретично автор міг обрати для свого "ретро-детективу" й інше місце, але цього чомусь не зробив…

Василь Стефаник. "Камінний хрест".

Про автора. Народився Стефаник у 1871 році, помер у 1936-му. Переказувати широко відому і багату на події біографію письменника ми не будемо, проведемо лише деякі паралелі з долею Гната Хоткевича, про якого ми говорили минулого разу. Якщо Хоткевича радянська влада знищила, то до Стефаника підбиралася на м’яких лапах, заграючи як кіт з мишею. Проте Хоткевич жив у Харкові, на підрадянській території, за що, власне, й заплатив життям, Стефанику ж пощастило померти природною смертю.

Все життя Стефаника, як і Ольги Кобилянської, пов’язане з Буковиною, котра, як відомо, до 40-х років минулого століття не входила до складу УРСР. Стефаник народився і помер у селі Русів, що на Франківщині. Навчався у польських гімназіях Коломиї та Дрогобича, відтак вступив до медичного факультету Ягеллонського університету у Кракові. Коли у 1926-1927 рр. на західній Україні відзначали 30-річчя творчої діяльності Стефаника, Київ захотів долучитися, призначивши Стефанику персональну пенсію.

Тим часом Стефаник з великим болем слідкує за подіями, що розвиваються в радянській Україні. У 1933-му, дізнавшись про голод, він відмовляється від пенсії, хоча останні роки життя Стефаник тяжко хворіє і перебуває у фінансовій скруті. Дізнавшись про ситуацію, митрополит Андрей Шептицький пропонує Стефанику пенсію від греко-католицької церкви. Письменник приймає допомогу, але просить видати призначену суму дрібними монетами. Монети ці Стефаник роздав жебракам – з проханням молитися за "убієнних голодом українців".

Про книгу. Мова, власне, йтиме не так про окрему новелу під назвою "Камінний хрест", як про однойменну збірку оповідань, ба навіть ширше – про всю малу прозу Стефаника. В ній він був великим й неперевершеним майстром. Лаконізм, поєднаний з достовірністю деталей, скупа емоційність, передана не авторськими ламентаціями, а сухим, майже відстороненим описом подій, –ось те, що творить стиль Стефаника.

Він пише про все, що бачить і чує довкола: про стару бабу, "синю як пуп", що помирає одна на печі; про жовніра, що "стратився" у цісарській армії, не витримавши муштри і знущань; про чоловіка, який намагається приборкати норовливу дружину; про дружину, котра переймає чоловіка по дорозі до корчми; про заслаблу корову; про від’їзд злиденної родини до Канади і плач за вже залишеною батьківщиною (сюжет, власне, "Камінного хреста").

Удавана простота історій Стефаника не має нічого спільного з примітивізмом розповіді, мовний мінімалізм автора мимоволі наштовхує на паралель із Чеховим, єдина відмінність від якого полягає хіба що в тому, що українці страждають на невиліковну хворобу вторинності, чим і поясняються відсутність у Стефаника п’єдесталу, рівновеликого з оцінкою творчості Антона Павловича.

Чому вартує прочитати. Тому, що Стефаник – через свій "некрикливий" і відточений до високого ступеня майстерності дискурс – дає найбільше і найповніше уявлення про Буковину початку ХХ століття. Звісно, тих, кому нецікава історія України ані в цілому, ані в контексті окремих її "провінцій" і їхніх власних митарств, прохання не турбуватися.

Не слід відкривати Стефаника й тим, хто цілковито байдужий до розмаїття української мови, представленої у калейдоскопі говірок, діалектів та інших регіональних відмінностей. Минулої п’ятниці ми наводили уривок з неперевершеної прози Хоткевича, цього разу віддамо данину текстам Стефаника.

"… Рекрут взявся прощати з селом:

- Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.

Всі поскидали капелюхи.

- Повертайся здоровий назад та не забавлєйси.

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.

- Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.

- Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.

Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.

- Йди здоров, Миколаю! – кричала громада.

Тої ночі сиділа на подвір’ї стара мама та захриплим голосом заводила:

- Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулі, до неї говорили.

Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці"…

Читаймо Краєвського і Стефаника та зустрічаймося на "Обозі" наступної п’ятниці.

Наши блоги