УкрРус

Петер Хьог. Галина Пагутяк

Читати українською
  • Петер Хьог. Галина Пагутяк

Петер Хьог, "Смілла та її почуття снігу".

Про автора. Свого часу "Обозреватель" вже співав дифірамби скандинавським авторам. Що поробиш, ми маємо до них особливий пієтет. І це, думається, той випадок, коли бути упередженим – не гріх. Цього разу у нас "в гостях" данець Петер Хьог. Мало відомий українському читачеві, скупо перекладений українською мовою (хоча загалом його твори видані 30 мовами).

Біографічні дані Хьога напрочуд скупі (принаймні ті, що відкриті широкій публіці). Відомо, що народився Хьог в Копенгагені у 1957 році. До того, як прийти в літературу, встиг перепробувати чимало професій, ба навіть фах… артиста балету. Крім танців у пуантах, пробував себе і як моряк, і як альпініст. А відтак засів за перо, за що йому великий респект.

Російською мовою перекладено шість книг Хьога – "Нічні оповідання", "Смілла та її почуття снігу", "Умовно придатні", "Жінка та мавпа", "Тиша", "Діти доглядачів слонів", українською – лише "Смілла". Це другий за хронологією і найбільш популярний твір Хьога. Власне, він не новий – роман написано ще у 1992-му. У 2013 році видавництво "Фоліо" видало його українською мовою. За що "Фоліо" також, безумовно, респект.

Про книгу. Книга – чудова. Це якщо буквально у двох словах. А якщо не у двох, то твір треба читати. Читати великими ковтками, перемежовуючи їх хіба що з приготуванням кави. Можна також переглянути фільм, поставлений за цим романом данським режисером Білле Аугустом у 1997-му. У головній ролі – ролі Смілли – в цій стрічці знялася Джулія Ормонд.

Сюжет роману – детективний. Гренландка Смілла не надто затишно почувається у Данії. Вона самотня, має складні стосунки з батьком, її власний внутрішній світ – на межі катастрофи. Сусідського хлопчину, чия матір безбожно пиячить, а сам він бродить неприкаяний, немитий і голодний, Смілла спочатку відшиває. Але згодом у них зав’язується дружба – дружба дорослої тьоті і нікому не потрібної дитини. Без жодних підтекстів, просто дружба, в якій кожен з двох людей гостро потребує іншого.

Коли хлопчика (а звати його біблійним ім’ям Ісайя) знаходять мертвим (він впав із даху будинку), Смілла – єдина, хто не вірить у нещасний випадок. Бо єдина, хто знає, що Ісайя панічно боявся висоти, почуваючись незатишно навіть на другому поверсі. На дах його було б не заманити жодними пряниками. Але в поліції Сміллі щиро радять відчепитися від чиновників і не ставити нікому незручних запитань.

І все ж Смілла провадить власне слідство. Карколомне, з безліччю пригод і з безліччю нагод загинути самій. І підсумку вона дошуковується зв’язку між загибеллю дитини і смертю його батька. А далі доходиться висновку, що і перша, і друга були невипадковими. Бо хлопчик був свідком експерименту з вживлення людині небезпечного паразиту, і навіть більше – він також був інфікований таким паразитом.

Чому варто прочитати. Тому що сюжет цікавезний. І якщо мужньо ковтнути силу-силенну персонажів і чітко осмислити існуючі між ними зв’язки, то від книги неможливо відірватися. В мінус автору йде хіба що змазаний, не надто яскравий фінал, загальний похмурий настрій книги ("Єдиний паразит – це людина, а хробаки створені Богом", – говорить один з персонажів), і, можливо, надмір суто побутових подробиць (через кожні десять сторінок детально розписано, у що саме вдягнута цього дня Смілла, цілу сторінку тексту займає опис приготування супу з риби тощо).

В усьому ж іншому – це цілком добротно зроблений детектив, хоч і розбавлений дещо наївними спробами автора-чоловіка описати внутрішній стан жінки. Але це йому легко можна пробачити.

Галина Пагутяк, "Урізька готика".

Про автора. "Я не належу до номенклатури, не належу до грантожерів, одне слово, нікому не належу, тільки тим людям, яким справді потрібна – рідним, друзям, читачам. Моя життєва позиція: нічого не просити, нікому не жалітись, нікому не бути зобов’язаною", – говорить про себе Галина Пагутяк.

В цьому плані вона й справді унікальний представник укрсучліту. Не піарить себе і свої рефлексії, не вискакує як Пилип з конопель з "розмишлізмами" на тему "як нам облаштувати Україну", тримається осторонь літературних "тусовок", товариств та інших тераріумів, обережно дружить з пресою, не світиться на екранах ТБ, не перебуває в "тренді". Зате вважає себе нащадком… Влада Цепеша, а іншими словами – Дракули, що, власне, й зумовило дві складових її прози – містику та готику.

Народилась Галина Пагутяк (справжнє ім’я – Галина Москалець) в 1958-му, у Дрогобицькому районі Львівської області. В дитинстві родина Галини переїхала до села Уріж – улюбленого топоніму письменниці, що присутній у її творах. Працювала Пагутяк як гуманітарій – у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї. Нині живе у Львові. І пише абсолютно унікальні книжки.

Про книгу. Про книгу, яку ми сьогодні щиро радимо нашому читачу, найкраще за все розповість сама авторка. Ось уривок з анотації, розміщеної на її офіційному сайті - http://pahutyak.com. "Колись у 90-х мені трапилась книжка "Українці: демонологія і повір’я". Там я знайшла нарис Івана Франка про спалення опирів у селі Нагуєвичі під час холери 1830 року. Записані від очевидців розповіді велися тією мовою, якою розмовляють досі в Нагуєвичах і Урожі, двох селах, що розташувалися поруч у передгір’ї Карпат.

Історія спалення опирів вразила мене настільки, що багато років я думала: от добре було б зняти фільм про це. Але як знімають фільми у нас в Україні, самі знаєте. У Винниках, по сусідству, досі живуть опирі. Певно, є вони і в Нагуєвичах. Я навіть бачила місце за селом, де поховали тих нещасних, на кого вказав палець неповнолітнього Гаврила. У траві лежать рештки хреста, а сам цвинтар оточений ровом.

Врешті мені спало на думку вибудувати сюжет довкола цієї історії. Дія в мене відбувається в Урожі через 30 років. Син спаленого опира там мешкає. Як це відчувати себе затаврованим, я знаю, хоча не маю ні до опирів, ні до відьом жодного стосунку. Мене від людей завжди відділяє стіна, ніби я з іншого світу. Але це ще не привід впадати у розпач", – зауважує Пагутяк.

Ну і далі за текстом. Жартує чи ні шановна Галина Василівна – сказати тяжко. Але нам подобається її світ, переконання у достовірності фактажу та й взагалі хід думок. Хай "вампірська" тематика сама по собі не нова, новим є послідовне обробляння мисткинею цієї ниви – з повним усвідомленням, що літературу вона пише "некомерційну".

Чому варто прочитати. "Обозреватель", власне, настійливо радить до прочитання не лише "Урізку готику", а весь спадок Галини Пагутяк – і "Слугу з Добромиля", і "Книгоноші з Королівства", і "Зачарованих музикантів", і решту її книг. Але "Урізка готика" нам подобається надзвичайно. Хтозна, чому. Можливо, тому, що вампірів дійсно підкорює і зачаровує. А, можливо, тому (і це вже цілком серйозно), що інколи дійсно хочеться відпочити від буденності і з "кровосісь" Азарова переключитися на опирів Галини Пагутяк. Ось як про це говорить пише сама:

"Я сама є носієм усної традиції народу. В даному випадку – Бойківщини. Я виросла на цьому хлібі. Коли виходиш на Ласки, то село таке мале, що може вміститися в жмені. А внизу – темрява, тінь, видимі й невидимі духи. Я не можу їх боятися, бо це все – частина мене самої. І не вірити в опирів – це безглуздя, коли довкола про них розповідають діти й дорослі. Зрештою, я сама – містична істота. Мені подобається про це писати, бо це справжнє, гарне, заворожуюче. Звідти виходиш кудись, поза межі тієї убогої автоматизованої цивілізації, яка нищить душу. Вони – не зло, ті всі чорні істоти. У них є почуття гумору…".

Амінь…

Наши блоги